Над прірвою у житі

Сэлинджер Джером Дэвид

6

Не все приходить на пам'ять відразу. Я ось думаю: о котрій же це Стредлейтер прийшов із побачення з Джейн? Розумієте, от хоч убий, не можу пригадати, що я робив, коли почув його, каналію, в коридорі: чалап, чалап, аж противно було слухати. Мабуть, я тоді ще дививсь у вікно, але брехати не хочу, не ручусь. Річ у тім, що я був жахливо схвильований. А коли мене щось хвилює, то вже хвилює по-справжньому. Мені навіть у животі крутить, коли хвилююсь. Але в гальюн я не біжу. Я так хвилююсь, що й не думаю про це. Бо вибіжу

і, чого доброго, ще переб'ю собі все хвилювання. Якби ви були знайомі зі Стредлейтером, то теж хвилювалися б. Кілька разів я з тим паскудою ходив до дівчат і знаю, що кажу. Совісті в нього ні на крихту. Серйозно.

Одне слово, у всіх кридорах у нас лінолеум, і оте його кляте чалапання я почув ще здалеку. Навіть не пам'ятаю вже, де я сидів, коли він увійшов, — біля вікна, у своєму кріслі чи в його кріслі. Слово честі, не пригадую.

Ввійшов — і зразу жалітися: мовляв, холод надворі собачий, те, се. А тоді й питає:

— Куди це в біса всі порозбігалися? Жодної живої душі, наче в трупарні, хай йому чорті

А я й не думаю відповідати. Якщо в тебе, бовдуре несусвітенний, думаю, не вистачає клепки втямити, що в суботу ввечері всі просто порозходились, чи полягали спати, чи роз'їхались на неділю по домівках, то не варто пнутися із шкури й пояснювати це тобі.

Бачу, Стредлейтер уже роздягається. І хоч би тобі слово про Джейн, каналія! А то ж ні слова. Я теж мовчу. Тільки краєм ока стежу за ним. Добре, що хоч за куртку подякував. Почепив на плічка й сховав у шафу.

Потім він скинув краватку й запитав, чи я написав йому отой дуримарський твір. Та он він, кажу, на твоєму смердючому ліжку. Стредлейтер підійшов і, розстібаючи, сорочку, почав читати. Стоїть, читає, а сам гладить собі голі груди й живіт. А вираз обличчя — як у кретина. Стредлейтер узагалі мав моду гладити собі живіт і груди. Любив себе до нестями, каналія. — І раптом каже:

— Грім тебе побий! Та тут же про якусь чортову бейсбольну рукавицю, Голдене!

— То й що? — відповідаю. А голос у самого як лід.

— Як це — то й що?! Хіба я тобі не казав, що треба описати якусь кімнату, будинок абощо, дідько б тебе взяв!

— Ти сказав, треба що-небудь описати. То чого ж у біса не можна взяти бейсбольну рукавицю?

— Ану тебе!.. — визвірився Стредлейтер. Він уже просто скаженів. — У тебе все виходить догори дригом! — Він люто глипнув на мене. — Не дивно, що тебе виперли звідси к бісовій матері,— каже. — Ніколи не зробиш нічого так, як тобі кажуть. Я вже бачу. Ну ніколи, хай тобі чорт!

— Прекрасно! — відповідаю. — Тоді давай твір назад. — Я підійшов до Стредлейтера, вихопив у нього з рук оті кляті аркуші й порвав їх.

— На якого бісового батька ти це зробив? — питає він. Я нічого не відповів. Жбурнув клапті в кошик, ліг на своє ліжко, і ми довго не озивались один до одного. Стредлейтер роздягся до трусів, а я, не встаючи з постелі, закурив, сигарету. Взагалі курити в кімнатах у нас не дозволяли, але пізно ввечері, коли всі вже полягали чи порозходились гуляти, диму ніхто не почує. Крім того, кортіло подрочити Стредлейтера. Він просто скаженів, коли в гуртожитку хто-небудь порушував правила. І сам у кімнаті ніколи не курив. Тільки я.

Про Джейн вія усе ще ні словечка. Кінець кінцем я не витримав:

— Пізненько ж ти ходиш, чорт забирай, коли вона взяла дозвіл тільки до пів на десяту. Вона що — спізнилася через тебе

в гуртожиток?

Він сидів скраю на ліжку і обрізав свої смердючі нігті на ногах.

— Трохи спізнилась, — каже. — А хто ж у дідька бере в суботу дозвіл тільки до пів на десяту?

Господи, як же я ненавидів його тієї хвилини!

— Ви були в Нью-Йорку? — питаю.

— Ти що — з гори впав?! Куди ж у біса пхатися до Нью-Йорка, коли вона відпросилася тільки до пів на десяту!

— Не пофортунило. Він звів на мене очі.

— Слухай, — каже, — коли вже тобі так свербить покадити, катай у гальюн. Тобі однаково звідси вшиватися, а мені, грім би тебе вдарив, сидіти тут до самих іспитів.

Я й бровою не повів. Серйозно кажу. Лежу собі й димлю, мов паровоз. Тільки повернувся трохи на бік і дивлюсь, як він обрізає паскудні свої нігті. От школа! Всю дорогу перед носом у тебе як не вугрі видушують, то нігті обрізують!

— Ти переказав їй від мене вітання? — питаю.

— Угу.

Чорта з два він переказав, собака!

— А вона що? — кажу. — Ти її питав, вона й досі виставляв всі свої дамки в останньому ряду?

— Ні, не питав. Ти думаєш, ми з нею цілий вечір грали в шашки, га, чорт забирай?!

Я нічого не відповів. Боже мій, як я тоді його ненавидів!

— Де ж ти з нею був, коли не їздив до Нью-Йорка? — питаю по хвилі. А голос ось-ось затремтить, я вже ледве стримуюсь. Слухайте, ох і розгулялися ж у мене нерви! Мабуть, чула душа щось недобре.

Нарешті Стредлейтер обрізав кляті свої нігті, устав в отих ідіотських трусах-з ліжка й заходився строїти дурника. Підходить, нахиляється і ну товкти мене кулаком у плече — розважається, паскуда!

— Не дурій, — кажу. — Де ж ви з нею були, коли не їздили до Нью-Йорка?

— А ніде. Просто сиділи в машині, і всі діла.— І знов як стусоне мене в плече. Весело йому, кретинові отакому!

— Та не дурій! — кажу. — В чиїй машині?

— Еда Бенкі.

Ед Бенкі тренував у Пенсі баскетбольну команду. Каналія Стредлейтер ходив у нього в мазунчиках — він грав у них центра, і Бенкі щоразу, коли Стредлейтер хотів, давав йому свою машину. Загалом учням не дозволялося брати в учителів машини, але ж ці спортсмени така сволота — завжди тягнуть один за одним руку. В усіх школах, де я вчився, ті паскуди тягли один за одним руку.

А Стредлейтер знай гамселить мене в плече, ніби я йому боксерська груша. В руках у нього була зубна щітка, й він засунув її до рота.

— Що* ж ви робили в тій бісовій машині? — питаю далі. — Ти її що — той?.. — А голос тремтить — кошмар!

— Ого, якої заспівав! Ось я зараз наколю тобі за такі слова язика!

— То ти її той?..

– . Це професійна таємниця, малий!

Що було далі, я погано пригадую. Пам'ятаю лише, як устав з ліжка — так ніби зібрався в гальюн чи ще кудись, — а тоді з усієї сили раптово як замахнувсь на Стредлейтера. Я цілився в зубну щітку — хотів, щоб вона прохромила його паскудну горлянку. На жаль, не вийшло. Не влучив. Я тільки зацідив йому в вухо чи десь туди. Тому лайнюкові, видно, таки трохи заболіло, але не так, як мені хотілося. Я б угатив і дужче, але бив з правої, а праву я "не можу добре стиснути в кулак. Вона в мене покалічена, я про це вже розповідав.