Над прірвою у житі

Сэлинджер Джером Дэвид

— Ти чого? — питає.

— Я нічого. Просто з біса закортіло подякувати тобі, Еклі, за те, що ти — справжній принц, ось і все, — відповів я щиро-щиро. — Ти, малий, хлопець на всі сто! — кажу. — Ти про це знаєш?

— Не будь такий розумний! Бо колись тобі втруть носа…

Та я вже його не слухав. Я хряпнув дверима й вийшов у коридор.

Там стояла тиша. Похмура, гнітюча тиша. Одні хлопці подалися гуляти чи взагалі поїхали на вихідні додому, решта спали. Під дверима кімнати Легі й Гофмана валялася порожня коробка, від зубної пасти «Колінос», і я, йдучи до сходів, весь час підгилював її отими своїми пантофлями на цигейковому хутрі. Спершу я зібрався був зійти вниз і поглянути, як там поживає каналія Мел Броссард. Та раптом передумав.

Раптом я вирішив зробити зовсім інше: махнути на все рукою і вшитися з Пенсі к бісовому батькові. Серед ночі. Зараз-таки. Не ждати ніякої середи. Та й квит. Я більше не міг стирчати там жодної хвилини. Така нудьга, така самота облягла душу! І ось що я надумав: я надумав поїхати до Нью-Йорка, найняти в готелі номер — у недорогому готелі, звичайно, — і пересидіти там до середи. А в середу, відпочивши як слід і відчувши себе людиною, прийти додому. Листа від каналії Термера про те, що мене вигнали зі школи, мої старі одержать, певно, десь у вівторок чи в середу. А мені не хотілося повертатись додому, поки бони не прочитають того листа й не перетравлять його. Не хотілося бачити, як вони читатимуть його перший раз. Мати в мене ледве що — відразу в істерику. Але потім, коли все перетравить, з нею можна розмовляти. До того ж мені потрібні були, так би мовити, невеличкі канікули. Нерви в мене стали ні к чорту. Серйозно кажу.

Одне слово, так я й вирішив зробити. Вернувся до себе в кімнату і ввімкнув світло, щоб спакувати речі. Власне, в мене майже все вже було спаковане. А каналія Стредлейтер навіть не прокинувся. Я закурив, одягся і склав обидва свої саквояжі. На це пішло хвилини зо дві. Пакуватись я добре навчився.

Тільки один раз у мене трохи защеміло серце, коли я стояв над саквояжами. Це "коли довелося ховати оті нові-повісінькі ковзани, що їх мати прислала мені майже напередодні. Через них у мене й защеміло серце. Я собі уявив, як мати пішла, до спортивного магазину, як ставила продавцеві мільйон безглуздих запитань… А тут на тобі-я знов вилетів зі школи! Сумно мені стало, ох сумно. Та ще і не ті ковзани купила — я хотів бігові, а вона взяла хокейні. Але все одно стало сумно. Зі мною майже завжди так — мені дарують подарунки, а мене від них чомусь сум боре.

Спакувавшись, я полічив гроші. Не пригадую вже, скільки їх було напевне, принаймні чимало. Минулого тижня бабуся якраз підкинула переказ на кругленьку суму. В мене така бабця, що грошей не шкодує. Правда, в неї вже не всі дома, — стара ж як світ, — і вона разів чотири на рік пристає мені гроші на день народження. Та хоч я був і досить багатий, а все ж вирішив, що кілька зайвих зелених у кишені не завадять. Наперед ніхто нічого не знає. Отож пішов до Фредеріка Вудруфа — того самого, якому позичив машинку. Питаю, скільки даси за неї. Вудруф хлопець грошовитий, нівроку. А він каже — не знаю. Каже, я машинки купляти не думав. Та зрештою все ж таки купив. Вона коштувала доларів дев'яносто, а він дав мені за неї всього двадцятку. Ще й бурчав, що я його розбудив.

Коли я "вже зібрався в дорогу й узяв у руки саквояжі, то затримався на хвилю біля сходів і востаннє кинув погляд на наш смердючий коридор. Мамі хотілося заплакати. Сам не знаю чому. Потім я надів мою червону мисливську шапку — по-своєму, задом наперед, — і на всю горлянку закричав:

— Добраніч, кретини!

Зуб даю, всі вони, паскуди, на поверсі попрокидалися. А я відразу вшився. Якийсь гад понакидав на сходах горіхових шкаралуп, і я ледве не скрутив собі к бісовій матері в'язів.

8

Викликати таксі було, вже пізно, і до самої станції я мусив іти пішки. Не дуже й далекий світ, проте холод стояв собачий, а брьохати по снігу не легко, та ще й кляті саквояжі по ногах щораз гуп та гуп. Але настрій у мене все ж

таки піднісся — свіже повітря, і взагалі… От тільки ніс та верхня губа на холоді потерпли — то саме туди мене зацідив каналія Стредлейтер. Так розквасив об зуби губу, що торкнутися не можна було. Зате вухам було тепло, затишно. Моя нова шапка мала навушники, і я їх відкотив. А на кого я був схожий — це мені було до лампочки. Однаково кругом жодної душі. Всі давно вже давали хропака.

Мені ще й пощастило. Коли я прийшов на станцію, чекати поїзда довелося всього хвилин десять. А поки ждав, набрав у жменю снігу й умився. Бо обличчя в мене було, все ще вимурзане кров'ю.

Загалом я люблю їздити в поїзді, особливо вночі, коли в купе горить світло, а за вікном темно-темно і в вагоні розносять каву, сандвічі, журнали. Здебільшого я купляю сандвіч із шинкою і чотири-п'ять журналів. Уночі в поїзді я можу читати якусь безглузду історію в ілюстрованому журналі, й мене від неї навіть не верне з душі. Самі знаєте яку. Одну з тих, де повно жлобуватих типів з випнутою щелепою на ім'я Девід і вульгарних дівуль на ім'я Лінда чи Марсія — вони там завжди розпалюють отим триклятим Девідам люльку. Вночі в поїзді, кажу ж, я звичай по можу читати навіть таку муру. А от цього разу не міг. Просто не хотілось, і край. Сиджу собі й нічого не роблю. Тільки скинув мисливську шапку й засунув її до кишені.

І раптом у Трентоні заходить якась дама й сідає поруч зі мною. Вагон, вважайте, порожній, — година ж бо пізня, — і взагалі, але їй конче треба вмоститися біля мене, ні на яке інше вільне місце, — вона тягла в собою отакенний чемоданисько, а я сидів зразу біля дверей. Дивлюсь, загороджує вона тим чемоданиськом увесь прохід, щоб кондуктор чи хто-небудь інший дав через нього сторчака. Дама, видно, їхала з якогось бенкету абощо — на сукні в неї були пришпилені орхідеї. Я б дав їй років сорок — сорок п'ять, але виглядала вона люксусово. Я взагалі перед жінками вмираю. Серйозно кажу. Ні, не в тому розумінні, що волочуся за ними і т. ін., хоч вони справді мене приваблюють. Просто жінки мені подобаються. І завжди вони загороджують своїми гемонськими чемоданами прохід! Одне слово, сидимо ми, коли це дама й каже:

— Даруйте, здається, це у вас наліпка школи в Пенсі? — І дивиться на мої саквояжі, що лежать угорі, в багажній сітці.

— Так, — відповідаю.

Вона не помилилася. На одному з моїх саквояжів справді була ота клята шкільна наліпка. Теж знайшов красу, нічого не скажеш!

— О, то ви вчитеся в Пенсі? — каже дама. А голос приємний. Такий добре звучить по телефону. І чого в біса вона не возить з собою телефону?

— Ага, — кажу, — вчуся.

— О, це ж чудово! То, може, ви знаєте мого сина? Ернеста Морроу. Він теж у Пенсі.

— Аякже, знаю. Ми в одному класі.

її синочок, щоб ви знали, — найбільший лайнюк, який лишень коли-небудь учився в тій смердючій школі. Після душу той гад щоразу виходив у коридор і ляскав усіх підряд по заду мокрим рушником. Тепер ви розумієте, що то був за тип?

— О, це ж чудово! — вигукнула дама. Але так невимушено, щиро. Просто вона була мила жінка. — Я розкажу Ернестові, як ми з вами зустрілися. Дозвольте запитати, любий, як вас звати?

— Рудольф Шмідт, — кажу. Не хотілося ж розповідати їй усю свою біографію. А Рудольфом Шмідтом звали двірника в нашому корпусі.

— Вам подобається в Пенсі? — питає вона.

— У Пенсі? Ну, там непогано. Не рай, звісно, але й не гірше, ніж в інших школах. Є навіть досить пристойні вчителі.

— Ернест просто в захваті від школи!

— Так, я знаю, — кажу. Ну, тут я й почав чіпляти їй локшину на вуха: — Він у вас швидко звикає до людей.

Серйозно. Я хочу сказати, йому завжди дуже легко з людьми.

— Правда? Ви так гадаєте? — питав вона. Видно, їй було страх як цікаво.

— Кому — Ернестові? Ну звісно! — кажу. Потім дивлюсь — моя дама стягає рукавички. Слухайте, та в— неї ж усі пальці в камінцях!