Над прірвою у житі

Сэлинджер Джером Дэвид

А ось моя мати її чомусь недолюблювала. Розумієте, матері всю дорогу здавалося, ніби Джейн із своєю матір'ю ставляться до неї спогорда абощо — бо вони, бачте, не вітаються! Моя мати часто бачила їх у селищі — Джейн із матір'ю їздили туди своїм кабріолетом «ласаль» на базар. Моїй матері Джейн навіть не здавалася симпатичною. А мені здавалася. Вона мені просто подобалась, і край.

Особливо мені запам'ятався один день. Це був єдиний раз, коли ми з каналією Джейн, можна сказати, цілувалися. Була субота, дощ лив як із відра, і я сидів у них на ґанку — вони мали такий величезний, обтягнений сіткою від комарів ґанок. Ми грали в шашки. Час від часу я піддражнював її за те, що вона не чіпає своїх дамок. Але я не дуже її роздраконював. Джейн така дівчина, що їй узагалі не дуже хочеться допікати. Сказати правду, я страх як люблю допекти котрійсь до живого, тут я свого не проґавлю. Та найсмішніше ось що:

коли дівчина подобається мені по-справжньому, дражнитися з нею мені зовсім не хочеться. Іноді бачиш, що й вона не проти, аби ти з нею подрочився, — навіть знаєш це напевно, — та якщо ти знайомий з дівчиною давно і досі ніколи з нею не дрочився, то просто руки не здіймаються. Одне слово, розкажу ж про той день, коли ми з Джейн, можна сказати, цілувалися. Дощ лив мов скажений, ми грали в шашки, і раптом отой п'яничка, за яким була її мати, виходить на ґанок і питає в Джейн, чи є в домі сигарети. Я його не дуже знав, але це був один із тих суб'єктів, які до вас і не забалакають, коли ви їм не потрібні. Противний тип. Одне слово, каналія Джейн навіть не відповіла йому, коли він спитав, чи є в домі сигарети. Тоді він запитав ще раз, а вона йому знов ні слова. Навіть очей від шашок не підвела. Зрештою він крутнувсь і пішов у будинок. Коли він зник, я й питаю в Джейн, що все це в біса означав. А вона й до мене не озивається. Вдає, ніби обмірковує хід і т. ін. І раптом на шахівницю сльоза — кап! Просто на чорне поле. Слухайте, в мене та сльоза й досі стоїть перед очима. Джейн мовчки розмазала її пальцем по дошці. Не знаю чому, але серце в мене так защеміло — жах. Я встав, підійшов до її крісла-гойдалки й примусив її посунутись, щоб сісти поруч. Я сів майже їй на коліна. Тоді вже вона заплакала по-справжньому. Хтозна, як воно так вийшло, пригадую тільки, що я почав її скрізь цілувати — просто куди попало: в очі, в ніс, у чоло, в брови, навіть у вуха. Тільки в губи не цілував — вона їх усе відвертала, і край. Одне слово, це й був той єдиний раз, коли ми з нею, можна сказати, цілувалися. По хвилі Джейн підвелася, пішла в будинок і вдягла светр, білий з червоним, — я від нього просто млів, — і ми вирушили на якийсь чортів фільм. Дорогою я запитав її, чи не чіпляється до неї містер Кюдехі — так звали того випиваку. Джейн, звісно, була ще зовсім молода, але фігурку мала потрясну, а від того собаки Кюдехі можна було сподіватися чого завгодно. Проте вона відповіла, що ні. Так я й не довідався, що ж у дідька тоді сталося. Є дівчата, в яких ніколи нічого не взнаєш.

Та я не хочу, аби ви подумали, нібито Джейн узагалі була якась крижина абощо — тільки через те, що ми з нею жодного разу не цілувалися й т. ін. Зовсім ні. Наприклад, ми весь час ходили з нею за руку. Я розумію, це ще нічого не означає, але тримати її за руку було просто клас. Здебільшого з цими дівчатами так буває: візьмеш її за руку, а та рука наче мертва або дівчина весь час крутить нею, ніби боїться, що інакше тобі набридне абощо. А Джейн була не така. Прийдемо з нею в кіно чи там куди, візьмемось одразу за руки й так сидимо, поки той клятий фільм і закінчиться. Сидимо спокійно і взагалі не робимо з цього історії. З Джейн ніколи не треба було хвилюватися — пітніє в тебе долоня чи ні. З нею я просто почував себе щасливим. Серйозно кажу.

І ще я згадав про одне. Якось, коли ми сиділи в кіно, Джейн устругнула таке, що в мене й мову одібрало. Показували, здається, журнал. чи щось таке, коли це чую — хтось гладить мене по тім'ячку! Дивлюся — Джейн! Оце додумалась! Я хочу сказати, ще ж зовсім молоденька, а жінки звичайно гладять кого-небудь по голові тоді, коли їм уже років двадцять п'ять — тридцять, і то здебільшого свого чоловіка чи дитину. Ось я, скажімо, іноді гладжу свою сестричку Фібі. Та коли таке робить зовсім молода дівчина і взагалі, це до того приємно — просто млієш.

Одне слово, ось про що я міркував, сидячи в тому обідраному, аж гидко глянути, кріслі у вестибюлі. Каналія Джейн! Щоразу, як тільки я уявляв її зі Стредлейтером у машині отого паскуди Еда Бенкі, мене трохи в сказ не кидало. Я певен, вона йому нічого такого не дозволила, але на мене все одно находив сказ. Як хочете знати правду, мені про це навіть прикро розповідати.

У вестибюлі вже майже нікого не було. Зникли навіть оті схожі на повій блондинки. Зненацька у мене прокинулося бажання забратися звідси під три чорти. На душі було нестерпно. До того ж я зовсім не відчував утоми. Отож я піднявся до себе в номер і надів пальто. Виглянув ще у вікно — чи ж і досі, думаю, оті психи викидають

коники? Але світло вже ніде не горіло. Тоді я знову спустився ліфтом униз, сів у таксі й сказав водієві їхати до «Ерні». Це такий нічний ресторанчик у Грінвіч-вілліджі, до якого раніше вчащав мій брат Д. Б., поки переїхав у Голлівуд і продався, мов повія. Іноді він брав з собою до «Ерні» й мене. Сам Ерні — здоровенний негр-піаніст. Страшенний сноб. Він з тобою і не розмовлятиме, якщо ти не знаменитість або не велика птиця. Але грати що вміє, то вміє. Він грає так, що аж занадто, їй-богу. Мені не дуже втямки, що я, власне, хочу цим сказати, але сказати хочу. Я дуже люблю слухати, як грає Ерні, але часом у мене раптом зринає бажання перекинути його клятий рояль догори ногами. Мабуть, це через те, що іноді й по його музиці чути: якщо ти не велика птиця, то він з тобою і не забалакає.

12

Таксі було старе, і в ньому смерділо так, ніби там щойно хтось видав назад увесь свій обід. Щоразу, як тільки я зберусь куди-небудь серед ночі, мені попадеться не машина, а якась ригалівка! Як на зло, кругом, хоч і субота, було так тихо, так безлюдно, жодної тобі живої душі. Тільки вряди-годи продефілює в обнімку яка-небудь парочка, — руки одне в одного на талії або ще нижче, — чи гурт гицлів зі своїми дівулями, і всі гигикають, мов ті гієни, хоч нічого смішного там, певно, й немає. У Нью-Йорку взагалі страшно, коли пізньої ночі на вулиці хтось гигикає. На сто миль чути. І так на душі стає самотньо, так гнітюче… Я всю дорогу думав про те, як добре було б зараз поїхати додому, погомоніти з каналією Фібі… Та згодом у нас із водієм зав'язалася розмова. Його звали Горвіц. І був він куди привітніший, ніж отой, що віз мене до готелю. Одне слово, я подумав, може, хоч цей знає про качок.

— Чуєте, Горвіц, — кажу, — ви коли-небудь проїздили повз ставочок у Центральному парку? Пригадуєте, біля Південних воріт?

— Повз що-що?

— Повз ставочок. Таке невеличке озерце. Де качки плавають. Та ви знаєте!

— Ну, знаю. То й що?

— А ви бачили качок, які там плавають? Ну, навесні, і взагалі. Часом не знаєте, де вони діваються взимку?

— Хто де дівається?

— Та качки ж. Може, випадково знаєте? Я ось що думаю: може, по них приїздять вантажною машиною абощо і куди-небудь відвозять? Чи, може, вони самі куди-небудь летять — у вирій абощо?

Горвіц усю дорогу повертав голову й нетерпляче зиркав на мене. Видно, нервовий був, каналія! Хоч загалом чоловік і непоганий.

— Та звідки мені в дідька знати?! — каже. — Звідки мені в дідька знати про такі дурниці?

— Не ображайтеся, — кажу. Схоже було на те, що він образився.

— А хто ображається? Ніхто й не ображається.

Ну, коли ти такий вразливий, думаю, то біс із тобою, я тебе більш не чіпатиму. Але він сам почав розмову. Знов обертається до мене й каже:

— Риба звідти ніде не дівається. Вона там і зимує, риба. У тому ж таки чортовому ставку.

— Риба — то зовсім інше, — озиваюсь я. — Риба — це риба. А я кажу про качок.

— Як це інше? Зовсім не інше! — відповідає Горвіц. І в кожнім його слові чути, що він чимось ображений. — Там рибі взимку ще гірше, ніж отим твоїм качкам, побий мене грім! Ти краще поворуши своїми мізками, побий мене грім!

Хвилину я сидів мовчки. Тоді кажу:

— Ну, добре. А що вона робить, ваша риба, коли все оте озерце береться товстою кригою і там навіть на ковзанах катаються, й узагалі?

Каналія Горвіц знов — круть головою.

— Як це — що вона робить?! — закричав він на мене. — Сидить собі там, і квит, побий мене грім!

— А крига? Рибі що — на кригу начхати? Начхати їй на кригу, га?

— Хто сказав, що начхати? І зовсім не начхати! — відповідає Горвіц. Він так розпалився — я навіть уже потерпав, щоб він не ввігнався машиною в стовп або ще куди-небудь. — Таж вона просто живе собі у тій чортовій кризі, і все! Така вона від природи, побий мене грім! Замерзає собі, як є, на цілу зиму, і все!

— Як? А живиться ж вона чим? Коли риба геть замерзає, то вона ж не може плавати, шукати собі поживу, і взагалі.

— Та вона ж тілом! Тілом, побий мене грім!.. Слухай, і як ти не розумієш? Риба вбирає поживу всім тілом, там у кризі є водорості, всяка погань. А пори в риби весь час відкриті. Просто в неї така конституція, побий мене грім! Ти втямив, що я кажу? — І знов круть своєю головою, глип на мене.