Над прірвою у житі
Шрифт:
І тоді я подзвонив Саллі Гейс. Саллі вчилася в школі Мері Е. Вудроф, і я знав, що дівчина вже вдома — тижнів два тому вона, каналія, прислала мені листа. У захваті я від неї не був, але знав її багато років і з дурної голови завжди гадав, що вона бозна-яка розумна. Я думав так через те, що Саллі знала купу всякої всячини про театри, п'єси, літературу і взагалі про всю оту муру. А коли дівчина знає таку тьму-тьмущу всякої всячини, то не відразу втямиш, дурна вона чи ні. Я цю каналію Гейс цілі роки не міг розгадати. Може, до мене б дійшло багато раніше, що вона дурна, як ступа, якби ми з нею не цілувалися стільки. У цьому ж і вся моя біда: коли я цілуюся з дівчиною, то завжди думаю, що вона бозна-яка розумна. Цілування і розум, звичайно, зовсім різні речі, проте я все одно так думаю.
Отож набрав я її номер. Спершу трубку взяла служниця. Потім батько Саллі. Нарешті вона сама.
— Саллі? — кажу.
— Я. А хто дзвонить? — питає. От уже любить покорчити з себе! Я ж бо щойно сказав батькові, що це я.
— Голден Колфілд. Як там
— Голден?! У мене все нормально. А в тебе?
— Прекрасно! Чуєш, серйозно, як там у тебе? Що в школі?
— Нормально, — каже. — Ну, сам знаєш.
— Прекрасно. Чуєш, я хотів спитати, як у тебе сьогодні з часом? Неділя, правда, але в неділю у них там завжди бувають денні вистави. Бенефіси й інша мура. Не хочеш піти?
— Я залюбки! Це просто грандіозно!
Грандіозно! Одне зі слів, які я ненавиджу, це — «грандіозно». От уже дурисвітство. Я ледве не бовкнув їй, щоб тепер ні про яку виставу й не думала. Проте ми розводили бузу далі. Тобто вона розводила бузу. Саллі й слова ніколи не дасть укинути. Спочатку вона торочила мені про одного кадра з Гарварда, — мабуть, якийсь першокурсничок, тільки про це вона, звісно, не сказала. Нібито підбиває під неї клинці. Дзвонить їй, мовляв, днями й ночами. Днями й ночами! Слухайте, я трохи в осад не випав. Потім завела ще про одного типа — курсанта з Вестпойнтського військового училища, — цей, мовляв, теж задля неї ладен у вогонь і воду. Страшне діло. Я сказав їй, щоб ждала мене о другій під годинником у готелі «Білтмор», тільки щоб не спізнювалася, бо вистава починається, мабуть, о пів на третю. Саллі мала моду спізнюватись. Після цього я поклав трубку. У мене від тої Гейс уже аж в одному місці крутило. Правда, писочок у неї, каналії, мов на картинці.
Домовившись із Саллі, я встав, одягся й спакував саквояжі. Перед тим, як вийти з номера, глянув у вікно — що там, думаю, поробляють оті психи. Але штори в них у всіх були спущені. Вранці скромніших від них не знайдеш. Потім я з'їхав ліфтом униз і заплатив за номер. Каналії Моріса не видно було ніде. Та я й не намагався скрутити собі в'язи, визираючи його, собаку!
Перед готелем я взяв таксі, але куди їхати — хоч убийте, не знав. їхати мені, виявляється, нікуди. Була ще тільки неділя, а до середи чи бодай до вівторка поткнутися додому я не міг. І поселитися в іншому готелі, щоб там мені витрусили останні мізки, я, звісно, теж не згоряв від нетерплячки. Отож я сказав таксистові їхати на Центральний вокзал. Це зовсім поруч з готелем «Білтмор», де я мав зустрітися з Саллі. Зроблю, думаю, так: залишу речі на вокзалі в камері схову, в отій шафці, від якої дають ключі, а тоді поснідаю. Я був збіса голодний. У таксі дістав гаманець і полічив гроші. Вже не пригадую добре, скільки в мене залишалося, але багатство не велике. За якихось два триклятущі тижні я розтринькав стільки, скільки міг собі дозволити хіба король. Серйозно кажу. Душа в мене марнотратська. А що не встигну розтринькати, те згублю. Часто десь у ресторані або в нічному кафе я навіть забуваю взяти решту. Мої старі за це на мене вогнем дихають. Та їх можна зрозуміти. Хоч батько в мене й досить грошовитий. Не знаю напевно, скільки він заробляє,— про це він ніколи зі мною не розмовляє,— але, гадаю, чималенько. Він адвокат в одному акціонерному товаристві. А такі гребуть гроші лопатою. А ще я кажу так ось чому: я знаю, що батько весь час укладає гроші в театри на Бродвеї. Ті театри, правда, щоразу прогоряють, і мати завжди шаленіє, коли батько з ними зв'язується. Після смерті Аллі мати дуже подалася. Така нервова стала. Я ще й через це страшенно боявся сказати їй, що мене знову вигнали.
На вокзалі я зоставив саквояжі в камері схову і зайшов у буфет поснідати. Як для мене, то з'їв я чимало: апельсиновий сік, яєчню з шинкою, грінку й каву. Звичайно вранці я тільки випиваю апельсиновий сік. їдець я взагалі нікудишній. Серйозно кажу. Тож-бо й худющий такий — як тріска. Мені навіть дієту приписали: якомога більше крохмалистих продуктів та іншої такої мури, щоб нагнати вагу і т. ін. Та мені все це до лампочки. Коли я їм не вдома, то звичайно беру сандвіч із швейцарським сиром і молочний коктейль. І не багато, зате в молочному коктейлі, кажуть, до лиха вітамінів. Г. В. Колфілд. Голден Вітамін Колфілд.
Поки я їв яєчню, ввійшли дві черниці з валізами й т. ін. — мабуть, перебиралися до іншого монастиря абощо й чекали поїзда. Обидві посідали за стойку поруч зі мною. Вони, видно, не знали, куди и біса подіти свої речі, і я їм допоміг. Валізи їхні на вигляд були досить дешевенькі — не шкіряні, й узагалі. Це, звісно, не має ніякого значення, я знаю, але терпіти не можу дешевеньких валіз. Страшно навіть сказати, але в мене аж ненависть прокидається до людини коли в неї дешевенькі валізи. Якось сталась така історія. В Елктон-хіллі я жив в одній кімнаті з хлопцем на ім'я Дік Слегл. У нього теж були такі дешевенькі-дешевенькі валізи. І держав він їх не на полиці, а в себе під ліжком, щоб ніхто не бачив їх поруч із моїми. Це мене страшенно пригнічувало, я ладен був повикидати свої саквояжі з вікна чи навіть помінятися з ним. Мої куплялися в Марка Кросса — натуральна шкіра, все як слід, — і коштували, певно, до дідька. Та ось що було далі. Вийшла ціла історія. Не витримав я, зняв з полиці свої саквояжі й запхнув їх під ліжко,
Одне слово, сидять ті дві чернички поруч зі мною, і ми помалу розбалакалися. Та, що сиділа ближче до мене, тримала солом'яного кошика — такого, в які черниці й дівчата з Армії Спасіння звичайно збирають перед Різдвом пожертви. Вони завжди стоять на розі, особливо на П'ятій авеню, перед великими універмагами тощо. Одне слово, у тієї, що сиділа ближче до мене, кошик раптом гуп із рук на підлогу! Я нахиляюсь і подаю його їй. Ви, мабуть, питаю, збираєте на добродійні заходи тощо. А вона каже — ні. Просто, каже, кошик не вліз у валізу, коли пакувались, і довелося нести в руках. Звела на мене очі й так мило всміхається. Ніс вона мала великуватий, а окуляри в якійсь залізний оправі — не дуже гарні, але обличчя було збіса привітне.
— Бо якщо ви збираєте гроші,— кажу, — то я теж трохи пожертвую. Візьміть у мене гроші зараз, а як збиратимете, то покладете й мої.
— О, це дуже мило з вашого боку! — каже вона. Тоді та друга, її товаришка, й собі звела на мене очі.
Ця друга, попиваючи каву, читала якусь невелику книжку в чорній оправі. Книжка була схожа на біблію, тільки дуже тоненька. Але однаково то було щось таке, як біблія. Обидві черниці снідали тільки кавою з грінками. На душі мені стало важко. Ненавиджу запихатися яєчнею з шинкою і т. ін., коли поруч їдять саму грінку, запиваючи її кавою. Вони таки взяли в мене на добродійні заходи десять доларів. Тільки всю дорогу перепитували, чи це не велика для мене витрата і т. ін. А я сказав, що грошей маю при собі багато. Проте вони, здається, не вірили. Але десять доларів кінець кінцем узяли. І так обидві дякували, що мені аж ніяково стало. Я перевів розмову на інше — те, се, а тоді запитав, куди це вони зібралися. Черниці відповіли, що обидві вони вчительки, щойно приїхали з Чікаго й мають намір працювати в якійсь монастирській школі — чи то на Сто шістдесят восьмій вулиці, чи то на Сто вісімдесят шостій. Одне слово, у чорта на болоті. Та, котра сиділа ближче до мене, в залізних окулярах, сказала, що викладає англійську, а її подруга — історію й американську конституцію. Цікаво, міркую собі,— от ненормальний! — що ж ця свята черничка, яка сидить ближче до мене й викладає англійську, думає про декотрі книжки з англійської літератури? Не конче про ті, де повно сексу тощо, а про ті, що про кохання і т. ін.? Взяти хоча б каналію Юстасію Вай із «Повернення на батьківщину» Томаса Гарді. Загалом вона там жінка не дуже жагуча чи там що, але все ж таки цікаво, що думає черниця, коли читає про ту каналію Юстасію. Я, певна річ, нічого такого не спитав. Я тільки зауважив, що з усіх предметів англійську знаю найкраще.
— Ой, що ви кажете! Ой, мені так приємно! — зраділа та, яка в окулярах, учителька англійської. — А що ви читали в цьому році? Мені дуже цікаво знати.— їй-богу, симпатична жіночка.
— Та ми проходили переважно англосаксів — Беовульф, Грендель, «Лорд Рендал, мій син» і таке інше. Але інколи нам завдавали домашнє читання. Я прочитав «Повернення на батьківщину» Томаса Гарді, «Ромео і Джульєтту», «Юлія Цеза…».
— Ой, «Ромео і Джульєтта»! Яке чудо! Вам, мабуть, сподобалося? — Поводилася вона зовсім не як черниця.
— Звичайно, сподобалося. Дуже сподобалося. Дещо не дуже, але загалом досить зворушливо.
— А що ж вам там не сподобалося? Не пригадуєте? Сказати щиро, якось незручно було розмовляти з нею про «Ромео і Джульєтту». Адже в тій п'єсі багато пишеться про кохання тощо, а вона ж як-не-як черниця і т. ін. Але вона запитала сама, й довелося їй дещо пояснити.
— Взагалі я не дуже в захваті від Ромео та Джульєтти, — кажу. — Обоє мені, звісно, подобаються, але… Сам не знаю. Часом вони мене просто дратують. Я хочу сказати, мені було куди сумніше, коли вбили Меркуціо, ніж коли померли Ромео і Джульєтта. Розумієте, Ромео взагалі перестав мені подобатися після того, як Меркуціо заколов отой другий, Джульєттин кузен, як його…