Над прірвою у житі

Сэлинджер Джером Дэвид

— Ох, любий, я тебе теж кохаю! — каже вона й відразу, не переводячи духу, додає, каналія» — Тільки обіцяй, що відпустиш собі волосся! Тепер отакі «їжачки» вже виходять з моди. А в тебе ж таке гарнюсіньке волосся!

Зад у мене гарнюсінький, а не волосся!

А вистава була не така паскудна, як ті, що я бачив раніше. Але взагалі барахло. П'ять тисяч років із життя одного старезного подружжя. Починається, коли обоє ще зовсім молоді тощо, її предки не хочуть, щоб вона виходила за нього заміж, але вона все ж таки виходить. А потім вони старіють і старіють. Чоловік іде на війну, а жінки брат — п'яниця. Ніяк я не міг збагнути, що там такого цікавого. Тобто мені було досить байдуже, коли в них у сім'ї хто-небудь помирав і т. ін. Я бачив лише гурт акторів. Правда, ті чоловік і жінка були симпатичні старенькі — дотепні, й узагалі, але й вони мене не цікавили. По-перше, там усю дорогу пили чай або ще дідько знає що. Як тільки розсунеться завіса — слуга

вже розставляє чашки або жінка комусь наливає. І весь час хто-небудь входить і виходить — аж голова йде обертом від того, що на сцені то встають, то сідають, то встають, то сідають. Альфред Лант і Лінн Фонтани грали старе подружжя, і грали блискуче, але мені обоє не дуже сподобалися. Вони, звичайно, були не такі, як решта акторів, це правда. Поводились Ланти і не як звичайні люди, і не як актори. Пояснити це важко. Грали обоє скоріше так, наче усвідомлювали, що вони — знаменитості і т. ін. Я хочу сказати, вони грали добре, але занадто добре. Не встигне одне що-небудь доказати, а друге вмить уже підхоплює. Ніби в житті люди саме так і розмовляють — перебиваючи одне одного і т. д. На жаль, усе це було надто неприродно — ніби люди тільки так і розмовляють, перебиваючи одне одного. їхня поведінка на сцені трохи нагадувала мені те, як каналія Ерні грав у себе, в Грінвіч-вілліджі, на роялі. Коли намагаєшся робити що-небудь надто добре, то згодом, якщо за собою не стежиш, починаєш працювати на публіку. Тоді вже добра не жди. І все ж таки в усій виставі тільки вони — я кажу про Лантів — справляли враження людей, які мають смалець у голові. Що правда, то правда. Після першої дії ми разом з іншою шпаною вийшли покурити. Слухайте, от видовище! Ви зроду не бачили стільки фальшу, кривляння й дурисвітства. Кожне смокче так, що дим аж із вух іде, та ще й гучно розпатякує про виставу — мовляв, нехай же всі чують, яке я розумне! Поруч нас стояв із сигаретою якийсь задрипаний кіноактор. Не знаю його прізвища, але у воєнних фільмах він завжди грає типів, що їх починає трясти лихоманка ще до того, як треба вилазити з окопу. З ним була шикарна білявочка — обоє аж потом обливались, так намагалися скорчити байдуже обличчя — мовляв, ми й не бачимо, що на нас усі довкола витріщають баньки. Такі вже скромні — кошмар! Аж смішно стало. А Саллі тільки висловила своє захоплення Лантами, а тоді й язика припнула — стоїть, каналія, пускає бісики та виламується. І раптом у другому кінці вестибюля вона побачила якогось знайомого шпанюка. В такому темно-сірому фланелевому костюмі й картатій жилеточці. Типовий студентик з аристократичного коледжу. Пуп землі. Стоїть під стіною, тягне ту сигарету, аж очі на лоба лізуть, і вигляд такий знудьгований — кінець світу. А каналія Саллі одно товче мені:

— Я його звідкись знаю!

Хоч куди її поведи — скрізь вона кого-небудь знає чи думає, що знає. Мені так остогидла її балаканина, що я сказав:

— То чого ж ти стоїш? Іди поцілуй його, коли він тобі такий рідний!

Образилась вона на мене, каналія. Нарешті той шпанюк таки помітив її, підійшов до нас і привітався. Слухайте, побачили б ви, як вони віталися! Так наче двадцять років не зустрічались. Ніби пуцьвірінками в одній купелі сиділи абощо. Такі вже друзі — нерозлийвода. Дивитися гидко.

А найсмішніше те, що вони, певно, тільки один раз і бачились — на якій-небудь ідіотській вечірці. Нарешті, коли обом уже набридло розпускати слинку, Саллі нас познайомила. Звали його Джордж так і так — як далі, вже й не пригадую, — вчився він в Ендовері. Пуп землі, нічого не скажеш. Подивилися б ви на його пику, коли каналія Гейс запитала, чи подобається йому п'єса. Це був один із тих кривляк, які спершу місце собі розчистять, а вже тоді відповідають на запитання. Отож він ступив крок назад-і виліз просто на ногу дамі, що стояла позаду! Мабуть, усі пальці їй повідтоптував. Сама п'єса, каже, не шедевр, однак Ланти, звісно, — справжні ангели. Ангели, трясця твоїй матері! Ангели! Сказитися можна. Потім вони з Саллі завели довгі теревені про Спільних знайомих. Слухайте, таких пустих і дурних балачок я ще зроду не чув! Навперебій називають яке-небудь місто й відразу пригадують, хто там живе. Поки закінчився антракт, мене від них мало не вивернуло. Правду кажу. Після другої дії вони, каналії, знов зійшлися розводити антимонію… Знов згадують якісь місця, називають імена… А найгірше те, що цей шпанюк мав типовий голосок студентика аристократичного-коледжу— такий уже стомлений та облудний, ну як у сноба. Послухаєш — не хлопець розмовляє, а якась дівуля. І не сором же собаці розбузикувати при мені з моєю дівчиною! Після театру я навіть подумав був, що він ще сяде з нами в таксі,— кварталів два плентав з нами. На щастя, він мав

зустрітися з кагалом таких, як сам, кривляк. Підемо, каже, на коктейль. Я собі уявляв те кодло: сидять десь у барі — всі в отих своїх ідіотських картатих жилеточках — і критикують виставу, і книжки, й жінок, а голоси такі стомлені, снобістські. До сказу вони мене доводили.

Коли ми сіли в таксі, я вже й на Саллі не міг дивитись. І нащо вона, каналія, годин десять слухала отого кривляку з Ендовера, собаку?! Відвезу її зараз, думаю, к бісу додому. Не брешу. Коли це вона каже:

— Ти знаєш, у мене геніальна ідея! — Завжди в неї ці «геніальні» ідеї! — Чуєш, коли тобі треба додому на вечерю? Ти дуже поспішаєш? Тебе вдома скоро ждуть?

— Мене? Ні. Не скоро. — Слухайте, я зроду ще не відповідав так щиро! — А що?

— Ходімо до Радіо-сіті кататися на ковзанах! Оце такі ідеї в неї щоразу.

— Кататися на ковзанах у Радіо-сіті? Просто зараз?

— Усього на годинку, не більше. Не хочеш? Ну, якщо не хочеш…

— Я не сказав, що не хочу, — відповідаю. — Якщо маєш охоту, то підемо, звичайно.

— Ти серйозно? Бо як не хочеш, то не треба. Мені однаковісінько — підемо чи ні.

Ага, знаємо тебе, каналію!

— Там можна взяти напрокат таку гарненьку коротку спідничку до ковзанів! — каже Саллі. — Дженнет Кальц брала того тижня.

То ось чому їй так пече поїхати туди! Кортить покрасуватися в отій коротенькій спідничці, що ледве-ледве зад прикриває!

Пішли ми, отож, на ковзанку. Спочатку нам видали ковзани, а тоді Саллі взяла таку коротеньку блакитну спідничку, в якій тільки задом і крутити. А проте спідничка їй збіса личила. Що правда, то правда. Але не думайте, ніби Саллі цього не розуміла, каналія. Вона тільки те й робила, що забігала наперед, щоб я бачив, яке в неї шикарне попеня. А воно й справді було шикарне. Тут уже нічого не скажеш.

Та найкумедніше було ось що: на всій тій чортовій ковзанці ми з нею каталися найгірше. Олово честі, найгірше. А там же були такі персонажі! В Саллі так підтиналися ноги, що вона, каналія, аж черкала щиколотками по льоду. Вона не тільки мала безглуздий вигляд — їй, певно, було й збіса боляче. Принаймні в мене щиколотки боліли страшенно. Просто вогнем пекли. Ох і видовисько ж, мабуть, з нас було! І, як на зло, довкола стовбичили сотні дві роззяв — робити ж їм було нічого, тільки стій та витріщайсь, як люди гепають на лід.

— Може, зайдемо в бар? — сказав я нарешті. — Візьмемо столик, вип'ємо що-небудь.

— Це найгеніальніше з усього, що ти сьогодні придумав! — відповіла Саллі. Довела вже себе до краю, каналія. Не катання, а знущання. Мені було її навіть шкода.

Поскидали ми ті розтриклятущі ковзани й зайшли всередину — в бар, де можна посидіти, навіть не взуваючись, випити й подивитись, як катаються інші. За столиком Саллі відразу постягувала рукавички, і я дав їй сигарету. Вигляд вона мала досить нещасний. Підійшов офіціант, і я замовив їй кока-колу, — спиртного Саллі не пила, — а собі віскі з содовою. Але той сучий син сказав, що віскі мені не принесе, отож узяв і я кока-колу. Потім я почав палити сірники. У мене часто такий настрій, що хочеться їх палити. Я даю сірникові догоріти, поки вже не можна втримати його в пальцях, а тоді кидаю в попільничку. Нервова звичка.

І раптом ні сіло ні впало каналія Саллі й питає:

— Чуєш, мені треба знати: ти прийдеш чи не прийдеш до нас на святвечір прибирати ялинку? Бо мені треба знати. — У неї, видно, ще боліли побиті щиколотки, й вона була зла.

— Я ж тобі писав, що прийду. Ти вже разів двадцять мене питала. Звісно, прийду.

— Розумієш, мені треба знати, — каже. А сама, бачу, вже на всі боки головою круть та круть, чортове насіння!

Раптом я кинув палити сірники й перехилився до неї через стіл. У голові в мене вирували думки.

— Чуєш, Саллі! — кажу.

— Що? — питає. Вона саме видивлялася на якусь дівулю в кінці зали.

— З тобою так бува, що раптом усе набридає по саме нікуди? — питаю. — Ну, тобі ставало коли-небудь страшно, що все піде шкереберть, якщо ти чогось не зробиш? Ти любиш школу, взагалі всю оту муру?

— Там нудьга зелена.

— Але ти ненавидиш школу чи ні? Я знаю, що„там нудьга зелена, але ти все це ненавидиш чи ні? Ось що я хочу знати.

— Розумієш, не те що ненавиджу… Весь час доводиться…

— А я ненавиджу! Слухай, як же я все це ненавиджу! Не тільки школу. Все! Ненавиджу жити в Нью-Йорку, і взагалі. Ненавиджу таксі, автобуси на Медісон-авеню з їхніми водіями, які щоразу кричать на тебе, щоб виходив у задні двері. Ненавиджу знайомитися з кривляками, які називають Лантів ангелами. Ненавиджу щораз їздити в ліфті, коли хочеш просто вийти на вулицю. Отих типів у Брукса, в яких весь час доводиться приміряти штани, і що люди завжди…

— Не кричи, прошу тебе! — перебила мене Саллі. Дурниці, я й не думав кричати!