Над прірвою у житі
Шрифт:
Я засміявся, а місіс Антоліні щось крикнула мені з кухні, тільки я не розчув, що саме.
— Що вона сказала? — питаю в містера Антоліні.
— Щоб не дивились на неї, коли ввійде. Вона щойно встала. Бери сигарету. Ти зараз куриш?
— Дякую, — кажу. Я взяв з коробки, яку він простиг, сигарету. — Не часто. Так, вряди-годи.
— Ага, розказуй! — І дав мені припалити від величезної настільної запальнички. — Та-ак. Виходить, ти й з Пенсі не поладнав, — каже. Він завжди так дивно висловлюється. Часом мені смішно, а часом і ні. Просто він перебирає міру. Не хочу сказати, що він не. дотепний абощо, ні, але іноді це діє на нерви, коли хто-небудь весь час видає фрази на взірець: «Виходить, ти й з Пенсі не поладнав» — і т. ін. Д. Б. теж інколи перебирає міру.
— То що там сталося? — питає мене містер Антоліні. — Як у тебе з англійською? Якби ти
— О, англійську я добре склав. Правда, ми вчили переважно літературу. Я за цілу чверть писав твори всього разів зо два, — кажу. — А от з усної мови провалився. Був у нас такий предмет — усна мова називався. Там я й провалився.
— Чому?
— Сам не знаю. — Неохота було про це розводитись. У мене ще не минуло запаморочення, а тут, як на те, раптом страшенно розболілася голова. їй-богу. Але містерові Антоліні, видно, дуже кортіло все про мене знати, і я вирішив трохи розповісти. — Це такі уроки, коли кожен учень у класі встає і каже промову. Ну, самі знаєте. Без будь-якого обдумування й те де. І коли хто-небудь відступить від теми абощо, всі зразу в крик: «Збився! Збився!» Мене це просто бісило. Я й заробив кілок.
— Чому?
— А я знаю?! Оті крики виводили мене з терпцю. Найгірше те, що мені подобається, коли відступають від теми. Так куди цікавіше, і взагалі.
— Хіба не краще, коли людина розповідає все до ладу?
— Звісно, краще! Я люблю, коли мені розповідають усе до ладу. Але не люблю, коли виступають надто гладенько. От не знаю. Мабуть, мені просто не до душі, коли хто-небудь розповідає до ладу весь час. Хлопці, які виступали гладенько весь час, заробляли найвищі оцінки. Що правда, то правда. Але був у нас один такий Річард Кінселла. Ніяк не міг говорити довго про щось одне, і йому весь час кричали: «Збився! Збився!» Просто жах. І найбільше тому, що він був дуже нервовий хлопець — розумієте, дуже нервовий, у нього навіть губи починали тремтіти, коли наставала його черга виступати, і говорив він так тихенько, що заднім нічого й чути не було. Та коли губи в нього переставали тремтіти, розповідав він, як на мене, найкраще з усього класу. Але й Кінселла, вважайте, теж провалився. Дістав двійку, бо йому всю дорогу кричали: «Збився! Збився!» Скажімо, розповідає Річард про ферму, яку його батько купив у Вермонті. Він говорить, а йому весь час кричать: «Збився! Збився!» І наш учитель, містер Вінсон, ліпить йому одиницю — за те, що Кінселла, мовляв, нічого не сказав про рослинний і тваринний світ — одне слово, про всю оту муру на фермі. А Кінселла виступав так: почне, бувало, про се, про те, а тоді раптом уже розповідає про листа, якого мати одержала від його дядька, як той дядько у сорок два роки захворів на поліомієліт і як він нікого не пускав до себе в лікарню, бо не хотів, щоб його бачили в отих залізних шинах. Я розумію, з фермою це не мало нічого спільного, зате ж як цікаво! Хіба не цікаво, коли хтось розповідає про свого дядька? Особливо, коли почне про батькову ферму, а тоді його занесе, і він уже розповідає про дядька. По-моєму, просто свинство перебивати хлопця вигуками: «Збився! Збився!» — коли він так захопиться, розхвилюється… Не знаю. Важко це пояснити.
А втім, не дуже мені й хотілося пояснювати. Вже хоча б тому, що в мене раптом жахливо розболілася голова. Я не міг діждатись, коли та каналія місіс Антоліні принесе каву. Це мене страшенно дратує — я маю на увазі, коли кажуть, Що кава готова, а насправді вона ще не готова.
— Голдене… Дозволь поставити тобі одне коротенькі й досить банальне педагогічне запитання: ти не думаєш, що на все свій час і своє місце? Не думаєш ти, що коли хто-небудь почав розповідати про батькову ферму, то повинен доказати про неї до кінця, а вже тоді заводити про дядькові залізні шини? Або коли вже його так хвилюють дядькові шини, то чи не краще йому з самого початку обрати цю тему, а не ту, про ферму?
Я не мав великого бажання ні думати, пі відповідати. Боліла голова, і взагалі я почував себе препаскудно. Сказати правду, у мене й живіт болів.
— Звісно… Ні, не знаю. Мабуть, він так і мав би зробити. Тобто він мав би зосередити увагу не на фермі, а на
— А ось нарешті й кава, джентльмени! — сказала місіс Антоліні, вносячи тацю з чашками, печивом і таким іншим. — Тільки не дивись на мене, Голдене! У мене на голові таке робиться!
— Здрастуйте, місіс Антоліні! — кажу. Я хотів був устати, але містер Антоліні схопив мене за курточку й потяг назад. У місіс Антоліні вся голова була в отих залізних трубочках для завивки, губи не підведені й т. д. Вигляд вона мала справді не дуже привабливий. Стара якась.
— Я вам усе тут залишу, а ви вже самі пригощайтеся, — каже. Вона відсунула вбік батарею склянок на курильному столику й поставила тацю. — Як там твоя мама, Голдене?
— Нівроку, дякую. Я, правда, вже давно її не бачив, але востаннє…
— Любий, якщо Голденові буде щось потрібно, то все у шафі. На верхній полиці. А я лягаю спати. Бо вже з ніг падаю, — .сказала місіс Антоліеі. Це й по ній було видно. — Хлоп'ята, ви постелите собі самі?
— Ми все зробимо самі. Іди лягай спати, — промовив містер Антоліні.
Він поцілував її, вона попрощалася зі мною і пішла до спальні. Вони завжди цілувалися при людях.
Я випив півчашки кави і з'їв половинку печива, твердого, як камінець. А містер Антоліні знов налив собі, каналія, віскі. Я помітив, що він його майже не розводить. Якщо містер Антоліні не стримуватиметься, то стане справжнім алкоголіком.
— Тижнів два тому я обідав із твоїм батьком, — раптом каже містер Антоліні. — Він тобі не писав?
— Ні.
— Але ти, звісно, знаєш, що він дуже турбується за тебе?
— Та знаю. Звичайно, знаю, — кажу.
— Видко, перед тим, як мені подзвонити, він саме одержав якогось довгого, досить тривожного листа від колишнього твого директора про те, що ти зовсім не хочеш учитися. Що прогулюєш школу, не робиш уроків. Одне слово, взагалі нічого…
— Та нічого я не прогулював! Нам не дозволяли пропускати уроки. Інколи, правда, не ходив на деякі предмети — на ту ж таки усну мову, про яку я вже розказував, але загалом я нічого не прогулював.
Неохота було заводити з ним дискусію. Після кави живіт трохи перестав боліти, але в голові так само тріщало.
Містер Антоліні закурив ще одну сигарету. Смалив він, як скажений. Потім знов озивається:
— Щиро кажучи, я не знаю, що тобі й порадити, Голдене.
— Розумію. Зі мною важко розмовляти. Я знаю.
— У мене таке враження, ніби ти падаєш у якусь страш-пу-страшну прірву. Слово честі, й сам не знаю… Ти мене слухаєш?
— Слухаю.
Видно було, що він напружено міркує, намагається зосередитись.
— Може навіть, ти докотишся до того, що в тридцять років невилазно сидітимеш у якомусь барі й ненавидітимеш кожного, хто скидатиметься на колишнього футболіста з університетської команди. А може, навпаки, станеш вельми освіченим і ненавидітимеш людей, які неправильно розмовляють. Чи, може, осядеш у якійсь конторі й жбурлятимеш скріпками в стенографістку, що сидітиме навпроти. Хтозна. Ти взагалі хоч розумієш, про що я кажу?
— Розумію, аякже, — відповідаю. Я його справді розумів. — Тільки ви не маєте рації щодо того, нібито я всіх ненавидітиму. Колишніх футболістів, і взагалі. їй-богу, не маєте. Я ненавиджу зовсім не всіх. Бува, зненавиджу когось, а потім і відійду, — як-от, скажімо, отого Стредлейтера з Пенсі чи отого другого, Роберта Еклі. Бувало, я тих хлопців ненавидів, ніде правди діти, але це ніколи не тривало довго. Ось що я маю на увазі. Потім, коли їх день-два не побачиш — не зайдуть до тебе в кімнату чи не зустрінеш у їдальні,— мені їх уже навіть бракує. Розумієте, якось аж бракувало їх.