Над прірвою у житі

Сэлинджер Джером Дэвид

Містер Антоліні хвилю мовчав. А тоді підвівся, поклав у склянку ще шматочок льоду й знову сів. Видно було, що він задумався. Як на мене, то краще б він до цієї розмови повернувся завтра вранці, а не-зараз. Та йому не терпілось побалакати зараз. Людям завжди кортить побалакати саме тоді, коли тобі не хочеться.

— Ну гаразд. А тепер послухай трохи мене… Може, зараз мені й не пощастить висловити свої думки так, як хотілося б, але через день-два я напишу тобі листа. Тоді ти все гарненько собі обміркуєш. Але все ж таки послухай, що я тобі скажу. — Він знову спробував зосередитись. Потім промовив: — Ця прірва, що в неї ти, як я вже сказав, падаєш, особлива, дуже небезпечна. Той,

хто в неї падає, ніколи не відчує і не почує дна. Просто він усе падає й падає. Це буває з людьми, котрі в якусь хвилину свого життя спробували знайти те, що їхнє середовище не може їм дати. Або ж вони подумали, що їхнє середовище не може їм цього дати. І вони покинули шукати. Покинули, так по-справжньому й не почавши шукати. Ти стежиш за моєю думкою?

— Так, сер.

— Правда?

— Правда.

Містер Антоліні встав і долив собі ще віскі. Потім знову сів. І довго мовчав.

— Не хотілося б тебе лякати, — промовив нарешті він, — але я добре уявляю, як ти благородно жертвуєш собою задля якої-небудь нікчемної справи. — Він дивно глянув па мене. — Скажи, ти прочитаєш уважно те, що я тобі напишу? І збережеш?

— Так, звичайно, — відповідаю. І я виконав свою обіцянку.

В мене й досі є той аркуш, що його тоді дав мені містер Антоліні.

Він підійшов до письмового столу в другому кінці кімнати й навстоячки написав щось на аркуші паперу. Потім вернувся з тим аркушем у руці й знову сів.

— Хоч як дивно, але ці слова сказав не поет. їх написав психоаналітик на ім'я Вільгельм Штекель. Ось що він… Ти мене ще слухаєш?

— Звичайно, слухаю!

— Ось що він написав: «Незрілій людині властиво те, що вона прагне благородно вмерти за свою справу, а зрілій— що вона прагне покірно жити задля своєї справи».

Він нахилився й подав мені аркуш. Я відразу прочитав ті слова ще раз, тоді подякував і сховав аркуш до кишені. Все ж таки він добрий чоловік — так переймається моєю бідою… Це дуже мило з його боку. Але зосередитись я, на жаль, ніяк не міг. Слухайте, я раптом відчув себе жахливо стомленим!

А от містер Антоліні, здавалося, анітрохи не стомився, Проте він уже добряче випив.

— Настане, думаю, день, — каже, — коли тобі доведеться вибирати свою стежку. Й відразу треба буде на неї ступати. Негайно. Ти не матимеш права зволікати жодної хвилини. Ти — ні.

Я кивнув головою, бо він дивився мені просто в очі. Але я не зовсім розумів, про що він каже. Я трохи здогадувавсь, однак певний не був. Страшенно почував себе стомленим.

— Неохота мені про це балакати, — каже містер Анто-ліиі,— але, гадаю, як тільки ти вибереш свою стежку, першим, твоїм кроком буде взятися за-розум у школі. Інакше не можна. Ти повинен учитись — подобається тобі така перспектива чи ні. Ти любиш багато знати. І мені здається, що коли ти впораєшся з усіма отими містерами Вінсами та їхньою усною мовою, то поба…

— Вінсонами, — уставив я.

Він, мабуть, хотів сказати «містерами Вінсонами», а не «містерами Вінсами». І все ж не варто було його перебивати.

— Гаразд, містерами Вінсонами. Як тільки ти впораєшся з усіма отими містерами Вінсонами, ти почнеш усе ближче й ближче підступати — певна річ, якщо справді цього хотітимеш, прагнутимеш, чекатимеш, — до знань, які стануть дуже й дуже дорогими твоєму серцю. І тоді ти, крім усього іншого, побачиш, що ти не перший, у кого поведінка решти людей викликала розгубленість, страх і навіть відразу. Побачиш, що ти не один такий, і це тебе втішить і підбадьорять. Багато, дуже багато людей пережили

таку саму розгубленість і душевну скруху, що їх оце переживаєш ти. На щастя, дехто а них описав свої душевні муки. У цих людей ти багато чого навчишся — якщо, звісно, схочеш. Так само, як інші коли-небудь учитимуться в тебе, якщо ти матимеш їм що еказати. І це прекрасна допомога, прекрасна наука. Це — не просто знання. Це — історія. Це — поезія!

Він примовк і надпив чималий ковток із склянки. Потій повів далі. Слухайте, оце завівся! Я був радий, що не спробував його перебити абощо.

— Я тебе не переконуватиму, — каже, — що тільки освічені, вчені люди здатні дарувати світові моральні цінності. Це не так. Але я стверджую, що освічені й учені люди, якщо вони до того ж і талановиті, творчі,— а це, на жаль, трапляється рідко, — загалом залишають після себе куди ціннішу спадщину, ніж ті, що проста талановиті й творчі. Перші прагнуть висловлюватись чіткіше й схильні доводити свої задуми до кінця. І що найважливіше — в дев'яти випадках із десяти люди освічені багато скромніші, ніж неосвічені, хоч і здатні мислити. Ти простежуєш хід моїх міркувань?

— Так, сер.

Містер Антоліні знов надовго замовк. Не знаю, чи з вами таке бувало, але дуже важко сидіти й чекати, поки співрозмовник, який про щось задумався, нарешті заговорить, їй-богу, важко. Я щосили намагався не позіхнути. Не те що з містером Антоліні було нудно абощо, ні,— просто мені раптом страшенно захотілося спати.

— І ще одну перевагу дає академічна освіта. Якщо ти достатньо заглибишся в науку, то помалу осягнеш можливості власного розуму. Ти збагнеш, що — для тебе, а що — може, й ні. Згодом ти усвідомиш, який спосіб думок найбільш властивий твоїй душі, твоїй натурі. Завдяки цьому ти не гаятимеш силу часу на те, щоб проникнути в ідеї, які тебе не вдовольняють, чужі тобі. Ти пізнаєш справжню свою мірку і вбиратимеш свій розум у відповідну одіж.

Цієї миті я раптом позіхнув. От свинюка! Та я не міг уже з собою нічого вдіяти.

Але містер Антоліні тільки засміявся.

— Ну добре, — мовив він і підвівся. — Вставай, постелимо тобі.

Я рушив услід за ним до шафи. Він спробував дістати з верхньої полиці простирадла, ковдри й т. ін., але йому заважала в руці склянка. Тоді він допив її, поставив на підлогу, а вже потім дістав усе, що треба. Я допоміг йому перенести білизну до канапи. Удвох ми заходилися стелити постіль. Робив він усе сяк-так. Там простирадло не розгладить, там не заправить край. Та мені було байдуже. Я був такий зморений, що міг уже заснути й навстоячки.

— А як там твої дівчата?

— Нормально, — кажу. Співрозмовник з мене був нікудишній, теревенити не хотілося.

— Як Саллі? — Містер Антоліні знав каналію Саллі Гейс. Якось я їх познайомив.

— Усе гаразд. Сьогодні я з нею зустрічався. — Слухайте, мені здалося, ніби відтоді минуло вже років двадцять! — . Тепер у нас із нею мало спільного.

— На диво гарненька дівчина!.. А друга ж як? Ти ще розповідав, що познайомився з нею в Мейні.

— А-а… Джейн Галлахер. Нормально. Завтра я, мабуть, дзенькну їй по телефону.

Тим часом ми постелилися.

— Ну ось, можеш лягати! — каже містер Аптоліпі. — Не знаю тільки, що в дідька ти робитимеш зі своїми довгими ногами!

— Дарма, я звик до куцих ліжок, — кажу. — Дуже вам вдячний, сер. Ви з місіс Антоліні справді врятували сьогодні мені життя!

— Де в нас ванна, ти знаєш. Буде щось потрібно — гукнеш. Я ще трохи посиджу на кухні. Тобі світло не заважатиме?

— Що ви, ні! Дуже вам вдячний!

— Гаразд. Тоді добраніч, любий.

— Добраніч, сер! Дуже вам вдячний!