Над прірвою у житі
Шрифт:
— Та одержав, тільки не кричи. Дякую.
Листа Фібі мені справді написала, але відповісти я не встиг. Там усе було про шкільну виставу, в якій грала й вона. Фібі писала, щоб я ні з ким не домовлявся на вечір у п'ятницю і прийшов на виставу.
— То як ваша п'єса? — питаю. — Як вона, кажеш, називається?
— «Різдвяний карнавал для американців». Узагалі погань, але я граю там Бенедікта Арнольда. У мене, вважай, найбільша роль, — хвалилася Фібі. Слухайте, сну в неї ніби й не було! Коли вона розповідає про таке, то вся аж горить. — Починається з того, що я лежу при смерті. На святвечір
— Звісно, прийду. А то ж як!
— А тато не прийде. Мусить летіти в Каліфорнію, — розповідала Фібі. Слухайте, їй-богу, сон у неї мов рукою зняло! Якихось кілька секунд — і вже ніби й не спала. Сидить чи, краще сказати, стоїть навколішки в ліжку й тримав мене, каналія, за руку. — Чуєш, а мама казала, що ти приїдеш додому в середу, — не вгаває. — Сказала, аж у середу/
— Я змився раніше. Не кричи так. Розбудиш усіх.
— А котра година? Мати сказала, що вони будуть удома дуже пізно. Вони поїхали в гості до Норфолка в штаті Коннектикут. А вгадай, що я сьогодні робила? Знаєш, який я дивилася фільм? Угадай!
— Не знаю. Чуєш, а вони не сказали, о котрій…
— «Лікар»! — правила своєї каналія Фібі. — Це фільм особливий, його показували у фонді Лістера. І тільки один день — саме сьогодні. Там про одного лікаря з Кентуккі, він накидає дівчинці на голову ковдру. Вона каліка, не ходить. Ну, його потім садять у в'язницю і те де. Такий класний фільм!
— Та стривай! Чуєш, вони не сказали, о котрій годині…
— Йому страшенно її шкода, лікареві. Того ж він і накидає їй на голову ковдру, щоб вона задихнулась. Тоді вони зачиняють його на все життя у в'язницю, але та дівчинка, якій він накинув на голову ковдру, весь час являється йому і дякує за те, що він її задушив. Лікар убив її з милосердя. Та вій однаково розуміє, що заслужив на таку покару, бо лікар не має права робити те, на що воля божа. Нас узяла з собою мати одної дівчинки з нашого класу. Аліси Голмборг. Це найкраща моя подруга. Вона одна в цілому…
— Та зажди ж хвилинку, чуєш! — кажу. — Я тебе питаю: вони сказали чи не сказали, о котрій годині приїдуть додому?
— Не сказали, але приїдуть дуже пізно. Тато взяв машину, щоб не поспішати на поїзд. А в нас тепер у машині радіо, ага! Тільки мама каже, що коли їдеш по місту, його вмикати не можна.
Я з полегкістю зітхнув. Тепер, думаю, нема чого хвилюватися, що вони застануть мене вдома. Мені вже взагалі було на все начхати. Застануть, то й застануть!
Та побачили б ви каналію Фібі! Піжама синя, а на комірці — червоні слоники. Вона просто схиблена на слониках.
— То фільм непоганий, еге? — питаю.
— Чудо! Але Аліса шморгала носом, і мати всю дорогу питала її, чи вона не схопила грип. Просто серед фільму. Тільки-но почнеться щось цікаве, а вона перехиляється через мене й питає Алісу, чи її не морозить. Аж на нерви діяла.
Потім я згадав про платівку.
— Чуєш, — кажу, — я купив тобі платівку, але по дорозі розбив. — Я вигріб з
— Віддай ці уламки мені,— каже Фібі. — Я їх збережу. — Вона хутко згребла у мене з долоні весь гамуз і сховала до нічного столика. Цирк!
— Д. Б. приїде на різдво додому? — питаю.
— Мама казала, може, приїде, а може, й ні. Це не від нього залежить. Може, йому доведеться сидіти в Голлівуді й писати сценарій про Аннаполіс.
— Чому саме про Аннаполіс, чорт забирай?!
— Фільм буде про любов, про все. Вгадай, хто там гратиме? Яка кінозірка? От і не вгадаєш!
— А мені байдуже. Про Аннаполіс, дідько його матері! А що він знає про той Аннаполіс, чорт забирай?! До чого тут Аннаполіс і те, що він пише? — Слухайте, від цього сказитися можна. Щоб він пропав, той Голлівуд! — А що це в тебе з рукою? — питаю.
На лікті у Фібі був-чималий шматок пластиру. Піжама ж у неї з короткими рукавами, тому я той пластир і помітив.
— Мене штовхнув один хлопець з нашого класу, Кертіс Вайнтрауб, — каже Фібі. — Я саме йшла сходами в парку. Хочеш подивитись? — І вже хотіла була здерти пластир.
— Не треба! А чого це він зіпхнув тебе зі сходів?
— Не знаю. По-моєму, він ненавидить мене, — каже каналія Фібі. — Ми з однією дівчинкою, Сельмою Еттербері, обляпали йому чорнилом весь светр.
— Це погано. Ти що — маленька, чорт бери?!
— Ні, але він завжди ходить у парку за мною назирці., Я в парк — і він за мною. Просто на нерви діє.
— Мабуть, ти йому подобаєшся. Не можна ж за це обляпувати чорнилом…
— Дуже м «ні потрібно йому подобатись! — каже Фібі. А тоді так дивно якось подивилась на мене й питає: — Чуєш, Голдене, а чого це ти приїхав додому до середи?
— Що?
Слухайте, від цієї малої каналії щохвилини так і жди якоїсь капості. Якщо ви думаєте, що воно ще зовсім дурне, то у вас не всі дома.
— Чого це ти приїхав до середи? — знов питає вона. — Тебе часом не вигнали знов зі школи, га?
— Я ж тобі вже казав: нас розпустила раніше. Розпустили всю…
— А от і ні! Тебе вигнали! — вигукнула Фібі. Та як лусне мене, каналія, кулачком по коліну! Вона так дошкульно б'ється, коли на неї щось набіжить. — Ой, Голдене, тебе вигнали! — Вона аж рота затулила долонею. Дуже вразлива дівчинка, їй-богу.
— Хто тобі сказав, що мене вигнали? Ніхто не…
— Бо й вигнали! Вигнали! — А тоді знов як лусне мене кулачком по коліну. Думаєте, не боляче було? Ну й дурні, якщо так думаєте. — Тато вб'є тебе! — каже. А тоді геп ницьма на ліжко й накрила голову отою клятою подушкою. Вона, каналія, часто так робить. Ніби на неї щось находить.
— Не дурій, — кажу. — Ніхто мене не вб'є. Ніхто мене й пальцем не… Чуєш, Фіб, скинь з голови цю ідіотську подушку. Ніхто мене не вбиватиме.
А вона лежить, подушку й не думає скидати. Фібі як упреться, то їй хоч кіл на голові теши. Лежить і одно бубонить під подушкою: