Над Тисою
Шрифт:
— Терорист?
Парашутист злякано і протестуюче захитав головою:
— Ні, ні! — Помовчавши, він додав: — Лише диверсант.
— Лише… — Зубавін посміхнувся самими очима. — Це теж немало. Сам ішов?
— Сам. Пане майор, я все розповім. Я мав завдання…
Зубавін обірвав диверсанта, що каявся:
— Потім розповісте, у відповіднішій обстановці…
— Нічого, я можу й зараз. Я мав завдання…
Не слухаючи диверсанта, Зубавін підійшов до нього, рішучим жестом опустив комір домотканої свитки, подивився на зарослу рудуватим волоссям
— Навіщо піднімав?
— У вас голять шию, а я…
— Зрозуміло. Виходить, схибили ваші маскувальники… Хто вас споряджав? А проте, потім…
У машині парашутист уже не намагався сповідатися. Він мовчав, похмуро, але й не без цікавості, як помітив Зубавін, роздивлявся околиці Явора і вулиці, заповнені народом. «Він тутешній», вирішив Зубавін. Машина зупинилася перед ажурними литими ворітьми міськвідділу Міністерства внутрішніх справ. Парашутист знову пожвавішав:
— Пане майор, не забудьте, що я не чинив опору. Мав зброю, але не застосував.
— А хіба це має яке-небудь значення? — серйозно спитав Зубавін.
— Боже мій! Аякже! Має! Величезне, — переконано сказав парашутист. — Якби я чинив збройний опір, — я б одержав одну міру покарання, тепер же — іншу. Чи не так?
Зубавін промовчав.
Машина повільно в'їхала у просторий двір, вимощений великими булижниками.
— Пане майор, — бубонів парашутист, я ішов прямо до вас. Здатися. Повірте, я давно, коли вони мене вирішили послати сюди, надумав здатися. Я ненавиджу їх. Вони украли в мене молодість…
Зубавін відчинив дверці машини і жестом запропонував парашутистові виходити.
Диверсант спритно зіскочив на булижник, між яким пробивалась весняна травичка. Він запобігливо дивився на свого конвоїра, намагаючись відгадати наказ раніш, ніж він буде сказаний. Разом з тим він злодійкувато позирав на всі боки: на високі дворові стіни, повиті старим плющем, на двоповерховий будинок з великими вікнами.
— Що, знайома обстановка? — Зубавін усміхнувся.
Парашутист ствердно кивнув головою.
— Тут раніше був мадьярський банк, — сказав він.
Піднявшись до себе в кабінет, Зубавін відчинив кватирку, зняв плащ, картуз, витер хусточкою мокре чоло.
— Роздягайтесь, — сказав він у бік парашутиста.
Той нерішуче тупцював посеред великої кімнати, на краю килима.
— Роздягайтесь, кажу, сідайте.
Парашутист сів. Його чуйне вухо було весь час насторожі: коли ж, нарешті, в голосі радянського майора забренять владні нотки, почується перевага, презирства?
Зубавін мовчав, заглибившись у свої папери, наче забувши про існування арештованого.
Парашутист боязким покашлюванням нагадав про себе.
— Курите? — не підводячи голови, сказав Зубавін і запропонував йому сигарету.
— Пане майор, я хочу розповісти…
— Куди нам поспішати? Особливо вам. Покуріть. — І Зубавін знову замовк, продовжуючи займатися паперами.
Парашутист кивнув головою і смутно посміхнувся, даючи зрозуміти, що іронія дійшла до нього. Він жадібно курив, неспокійно соваючись на стільці.
Тривале мовчання майора нервувало парашутиста. Марно намагався він приховати тривогу, дивлячись на росіянина, що був такий не схожий на того чекіста, якого малювали американські та німецькі газети й журнали і викладачі шкіл розвідки. Диверсант думав побачити на його обличчі злорадне самовдоволення, бажання натішитися своєю перемогою, але воно було буденно спокійним.
У майора довге русяве волосся. Чисте і м'яке, воно покірно в'ється по великій круглій голові до потилиці. Очі сині, надзвичайно мінливі: то суворі, то усміхнені, то смутні, то глузливі. Рухи його уповільнені, підкреслено акуратні.
Зубавін угадував стан лазутчика. Зважаючи на все, він не стане відмагатися, але і не буде відвертим до кінця. Він дасть важливі зізнання, але затаїть найважливіші. Зубавін усміхнувся сам до себе: «Не ти перший, не ти останній вдаєшся до подібного виверту».
Він склав папери, придушив їх важким пресом і, глянувши прямо в очі диверсантові, спитав:
— Прізвище?
— Тарута, — з готовністю відповів парашутист, — Іван Павлович Тарута. Народився в тисяча дев'ятсот…
— Тарута? — перепитав Зубавін. — Добре, припустимо. Куди прямували?
— У Київ.
— Коли вам зробили пластичну операцію? — спитав Зубавін, впритул підійшовши до парашутиста і роздивляючись його штучно задертий ніс і сліди віспи, розкидані вмілою рукою хірурга по щоках і підборіддю.
Парашутист заплющив очі, довго мовчав. Зубавін не заважав йому. Він терпляче чекав, готовий і до часткового зізнання і до нових вивертів ворога.
— Три роки тому, — відповів парашутист.
— Навіщо? Щоб змінити обличчя, яке в Яворі дехто добре знав? — Зубавін повернувся до столу і поклав перед собою купку чистого паперу. — Прізвище?
— Карел Грончак.
— Кличка?
— «Ведмідь».
— Підготовлений, звичайно?
— Закінчив спеціальну школу.
— Яку? Як туди потрапили? Кому служите?
Грончак негайно відповів на всі запитання. Він розповів, коли і за яких обставин почав служити американській розвідці. Родом він з околиць міста Явора, син власника великих виноградників і фруктових садів, утік з батьком в Угорщину в той час, коли Радянська Армія прийшла на Закарпаття. Через деякий час, коли радянські війська ввійшли до передмістя Будапешта, Грончакові довелося тікати разом з хортистами і салашистами далі, в Німеччину. Потім він опинився в американській окупаційній зоні. Тут, у Мюнхені, він і завербувався, його послали до школи, заснованої в одному з колишніх високогірних санаторіїв. Жив Грончак у кімнаті, з якої через вікно було видно тільки небо. Зустрічався лише із своїми викладачами. Їжу йому приносила одна й та ж сама небалакуча жінка. Дихати свіжим повітрям його вивозили в закритій машині за кілька кілометрів від санаторію. Прогулянка, звичайно, поєднувалася з вправами по стрільбі з пістолета, з лазінням по скелях та деревах.