Над Тисою
Шрифт:
Радянська влада зрівняла циган Закарпаття в правах з усіма громадянами країни, надала їм високе право працювати, на своїй землі, на своєму заводі, на своїй шахті. Тисячі й тисячі циган звикли до постійного трудового життя, але Циганська слобідка молодого радянського міста Явора не здавалася, намагалась боротися за свою незалежність, незалежність від чесної праці, від соціалістичних людських норм життя. Майже ніхто з явірських циган, не кажучи вже про жінок, не піклувався про своє постійне працевлаштування. Жодна установа і підприємство в Яворі не мали в своєму штаті циган. Запрошували часто — не йшли. Говорили: «Не звикли ми від гудка до гудка, від дзвінка до дзвінка працювати».
У так звані «військові дні», коли з-за кордону прибували поїзди з військовослужбовцями, молоді циганки прогулювались у привокзальному явірському скверику, випрошували у солдатів і офіцерів австрійські «окупаційні» сигарети.
Саме в цій Циганській слобідці, серед людей, які зневажають працю, і знайшов собі притулок Андрій Лисак. Дружина ресторанного скрипаля Шандора виявилася тією самою ворожкою, яка напророкувала Андрієві в Рахові його щасливу долю.
Прогуляв Андрій до світанку. Вийшов від «Кармен» без жодного карбованця в кишені, без плаща і капелюха. Сяк-так доплентався додому, переліз через паркан, знайшов з допомогою чорної Марії свою постіль і, не роздягаючись, завалився спати. Весь день провалявся в ліжку. Ввечері його збудив Криж. Він приніс пива, квашеного винограду, і все пішло, як і вчора. Випили. Закусили. Покурили. Знову випили. Поговорили про те, як пройшло частування Олекси Сокача.
— Отож, твердо домовився з Олексою? Бере тебе на свій комсомольський паровоз?
— Бере. Незабаром машина буде під парами.
— Не роздумає?
— Та начебто ні, хлопець твердий на слово.
— Дивись, тримайся його. Великі діла робитимеш, працюючи пліч-о-пліч з Олексою Сокачем.
Марта Стефанівна кілька разів намагалася зайти до гуляк, але Криж не відчинив їй замкнутих дверей.
— Там, де двоє, третій зайвий, — безцеремонно сказав він.
Коли Андрій знову сп'янів, Криж виразно потер вказівним пальцем великий палець.
— Ну, а як відносно нікчемного металу? Все спустив на частування Олекси Сокача?
— До останнього карбованця! — Андрій засміявся, вивернув кишені і допитливо подивився на свого щедрого друга, сподіваючись, що він розкошелиться і на цей раз.
Але дядько Любомир докірливо похитав головою:
— Погана справа. Я теж свої запаси вчора розтратив. Доведеться добувати капітал. Хочеш, Андрію, заробити тисяч з п'ять?
— П'ять? Та я й одній буду радий.
— П'ять заробиш, не менше. Якщо, звичайно, вистачить, хоробрості.
— Чого-чого, а хоробрості у сусідів не проситимем. Яка робота?
— Делікатна. Дуже делікатна. Слухай мене уважно і на вус мотай. В кінці Урожайної вулиці, в крайньому будинку, під Виноградною горою, живе новий помічник начальника станції Явір Василь Петрович Горгуля, залізничний майор за званням. Зрозуміло?
Андрій нетерпляче кивнув головою: зрозумів, мовляв, говори швидше далі.
— У нього є машина. Особиста. «Москвич». Кілька днів тому, пізньої ночі, Василь Петрович повертався
Андрій побачив дешеву нефарбовану труну і мертву людину із забинтованою головою, неголену, з тоненькою церковною свічкою в схрещених на грудях руках.
— Це велосипедист, збитий майором. Ясна ситуація?
Андрій заперечливо похитав головою.
— Який недогадливий! Ти підеш до Горгулі додому і скажеш: «Здрастуйте, Василю Петровичу! Я до вас у важливій, делікатній справі». Він здивовано подивиться на тебе і, можливо, спитає: «Що вам потрібно? Я вас не знаю». Ти не бентежся і сміливо приступай до діла. Так, мовляв, і так, шановний Василю Петровичу, мені точно відомо, що ви вбили мого батька.
— Мого батька?
— Так! Помічник начальника станції буде такий переляканий, що повірить твоєму слову. Ти скажеш йому, що твій батько, помираючи, назвав тобі, лише тобі, номер «Москвича». Потім ти помовчиш, покуриш і додаси, що цю скандальну справу можна владнати мирно, якщо… якщо Горгуля не пошкодує п'яти тисяч. Якщо пошкодує, то тобі доведеться повідомити міліцію про вчинений злочин.
Криж багато чого не договорив. Андрій Лисак ще не дозрів для відвертих розмов. Криж вирішив поки що, до певного часу, використовувати його наосліп, не розказуючи того, кому він служить. Пізніше, коли хлопець остаточно заплутається в ділах Крижа, йому можна буде відкрити очі.
Підла пропозиція Крижа не викликала в Андрія Лисака обурення, не образила його. Навпаки. Він мав найтуманніше уявлення про честь і совість, обожнював гроші і ладен був дістати їх яким завгодно способом.
Скільки вже було на світі таких, як Андрій Лисак, скільки їх загинуло на цьому слизькому шляху! І все-таки ось появився ще один, сповнений надій, що йому повезе. Іншим не повезло, а от йому обов'язково повезе.
Криж відпив з склянки пива, витер губи і продовжував:
— Майор Горгуля, відома річ, не одразу відрахує гроші. Для пристойності він погаласує, позітхає, можливо, навіть почне заперечувати: я, мовляв, не давив людей. Тоді ти тихо й мирно скажи йому: «Не давили? Гаразд, ходімо в гараж, подивимось на вашого «Москвича». Після цього він одразу присмирніє. Нікуди йому далі заперечувати: права фара у «Москвича» розбита і крильце зім'яте. Далі все піде як по маслу. Ясно?
— Наполовину ясно, а наполовину ні. — Андрій подивився на фотографію. — Звідки родом цей велосипедист? Де проживав?
— Без роду, без племені. — Криж узяв фотографію і поклав у бокову Андрійову кишеню. — Тебе це не стосується. Твоє основне діло — витрусити з майора п'ять тисяч. Зрозумій, він усе віддасть, тільки б уникнути тюрми, не втратити партійного квитка.
Андрій почухав брову над примруженим оком. — Так, справа дуже делікатна.
— Я ж тебе попереджав: чимало хоробрості потрібно.
— Ще й як!.. А що, коли цей майор схопить мене за горло і скаже: «Сучий ти сину, рідного батька за п'ять тисяч продаєш!»
— Нехай скаже. А ти всміхнись йому у відповідь і ласкаво скажи: «Вас я, громадянине, вас від тюрми рятую, гріх тяжкий на свою душу беру». Ех, Андрійку, та я б на твоєму місці впорався б за півгодини з усією операцією.
— А чому ви, дядьку Любомире, самі не підете до цього майора?
— Не можна мені в такі діла встрявати. Я людина примітна у Яворі, а ти… Він тебе завтра зустріне на вулиці — не впізнає. Ну, підеш чи боїшся? — Криж підвівся. — Що ж, пошукаю сміливішого.