Над Тисою
Шрифт:
Наприкінці дороги, перед самим Явором, Андрій взяв руку Верони і сказав:
— Можна вам поворожити? Минуле ваше ми знаємо. Поговоримо тепер про майбутнє.
— Поворожіть. А ви вмієте?
Дивлячись на обвітрену, шершаву долоню дівчини, вкриту глибокими переривчастими лініями, він говорив серйозно і впевнено:
— Через три дні, рівно о дванадцятій годині, ви будете сидіти в Ужгороді, на правому березі річки Уж, одразу за великим мостом, на першій лавці. До вас підійде хлопець з гілкою в руках, у сірому костюмі…
Верона висмикнула руку, стримано засміялася:
— От
— До сестри? В Мукачеве? А на якій вулиці вона живе?
— Кірова, двадцять чотири.
Андрій кивнув, знову обережно взяв руку дівчини і пошепки сказав, наслідуючи циганку:
— Через три дні, красуне, рівно о сьомій вечора ви будете стояти на вулиці Кірова, біля будинку номер двадцять чотири, у місті Мукачеві. До вас підійде хлопець з гілкою бузку. — Андрій багатозначно помовчав і, зігнавши з обличчя посмішку, серйозно запитав: — Тепер відгадав?
Верона нічого не сказала у відповідь, тільки засміялися, але хіба обов'язково все говорити словами!
Надвечір приїхали в Явір. Тепер до Ужгорода вже рукою подати. Години через дві і Верона буде вдома.
Виходячи з автобуса, Андрій потиснув дівчині руку і, ніжно зазираючи їй у вічі, сказав:
— Отже, в неділю, о сьомій вечора, в Мукачеві, на Кіровській, біля будинку номер двадцять чотири.
Вона відповіла йому стриманим кивком, В Яворі, на автобусній зупинці, Андрія чекала мати, яку він попередив телеграмою про свій приїзд. Зустріч з нею тепер, на очах у Верони, була небезпечною для Андрій з двох причин. По-перше, мати на радощах могла вигукнути: «Мій дорогий Андрійку» або щось подібне. По-друге, так гарно вбраної матері, як легко зрозуміє Верона, не може бути у простої робочої людини Олекси Сокача.
На Марті Стефанівні було широке з бронзовими застіжками пальто-реглан, ледве розстібнуте на грудях, рівно настільки, щоб було видно пишну, сліпучо-золотого кольору блузку, зроблену з серпанкового органді. Тюрбан і туфлі були темно-коричньовими, малесенький ручний годинник, ланцюжок і браслети — в тон одягу і взуття.
Димлячи сигаретою і сильно мружачись, Марта Стефанівна вдивлялася в пасажирів, що виходили з автобуса. Андрій прошмигнув повз матір, в двох кроках від неї, але вона через близькозорість не помітила його. Кинувши в таксі на заднє сидіння чемодан, Андрій сів поруч з шофером:
— Поїхали!
— Адреса? — спитав шофер, виключаючи лічильник.
— Заверніть на проспект і зупиніться за рогом, — сказав Андрій.
Здивований водій скоса глянув на пасажира, але волю його виконав; зупинився за двісті метрів на проспекті.
— Тепер закуримо, — Андрій вийняв цигарки, почастував шофера.
З проспекта добре було видно міст через річку, по якому проїхав до Ужгорода рахівський автобус. Провівши його очима, Андрій скомандував:
— Повертайте на сто вісімдесят градусів до автобусної зупинки!
Мати, стривожена, засмучена, розгублено топталася на автобусній зупинці, мабуть, вирішивши чекати чергової машини з Верховини. Андрій підійшов до неї, мовчки поклав на плече руку.
— Здрастуй, Андрійку! — повернувшись,
— Здрастуй, — ласкаво промовив він. — Ну, навіщо турбувалася? Хіба я без тебе не знайшов би дороги додому?
Уважний, привітно-ласкавий, дружній вираз обличчя Андрія, що так припав до вподоби Вероні, тепер став ще ніжнішим.
Марта Стефанівна була щаслива: адже вона зустрілася з сином після довгої, піврічної розлуки.
Під'їхавши до свого дому, Андрій взяв чемодан, недбало кивнув матері:
— Розрахуйся, мамусю!
Марта Стефанівна повагалась трохи і заплатила.
В садочку біля будинку цвіли тюльпани, рожеві і сині незабудки. У великій дротяній клітці, високо піднятій на чотирьох стовпах, воркували білосніжні голуби. Під навісом веранди висіли золоті качани торішньої насіннєвої кукурудзи. На підвіконнях, притулившись до шибок, стояли червоні, білі, бузкові вазони в горщиках. В глибині двору крізь щілини плетеного з лози пташника чорніла постать Марії, оточеної курми, качками і гусьми. На весняному сонці грілася кішка з котенятами.
— Чудово! — повертаючись до матері і щасливо посміхаючись, промовив Андрій. — Усе, як було. Наче і не виїжджав.
З пташника вийшла Марія з дерев'яним ящиком в руках. Вона була в строгому одязі: чорна довга, трохи не до п'ят, спідниця, чорна кофта з темними ґудзиками, чорний фартух, чорні начищені черевики, чорні панчохи. Лише обличчя її було білим, і на ньому променіла солоденька посмішка.
— Боже мій, як ти виріс, Андрійку! — молитовно склавши руки на грудях, співуче вигукнула Марія. — Здрастуй, красеню, здрастуй, королевичу мій ненаглядний.
— Здрастуй, свята Маріє, — з показним дружелюбством усміхнувся Андрій, роздивляючись колишню монашку, невтомну робітницю і спритну помічницю матері в її комерційних ділах. — Здрастуй! — він кивнув Марії І пішов у будинок, звідки долинав аромат смаженого м'яса і здобного тіста.
В найбільшій кімнаті, як і чекав Андрій, був накритий святковий стіл. Майже сорок тарілок, на кожній викладена особлива закуска: ковбаси всіх сортів, сир, ікра, тонко нарізана червона риба, холодна курка, пиріжки, солоні огірки, квашені яблука і сливи, перець фарширований, печиво, яблука, вино, горіхи, цукерки… Середину столу займав великий пухкий торт. На його коричньовому шоколадному фоні білів вершковий напис: «З приїздом, моє щастя!» «Моє щастя» досить байдуже, як і належало людині, яка знає собі ціну, оглянув стіл: нам, мовляв, невдивовижу такий достаток, не чекайте подяки.
— Хрещеного батька не здогадалася запросити? — спитав він.
— Запрошувала, Андрійку. Немає його вдома. Вночі повернеться з поїздки.
— Ну і добре, обійдемося поки що і без нього. — Андрій обійшов круг столу, потираючи руки. — А чи не знайдеться у вас, хазяєчко, найзвичайнісінької картоплі, іржавого оселедцьового хвостика і простої російської горілки?
Марта Стефанівна не образилася за те, що син не оцінив по заслузі її кулінарних і гастрономічних зусиль, її щедрих витрат. Навпаки, вона поквапливо і винувато пробурмотіла: «Зараз, зараз, Андрійку, ми все зробимо з Марією», і зникла в кухні. Повернулася з вареною холодною картоплею, оселедцем і білоголовою пляшечкою.