Над Тисою
Шрифт:
— Тут, — негайно почулась відповідь.
— Вам телеграма. Блискавка. Розпишіться.
— Де ж вона? Давайте.
— Пробачте, загубив.
Після цих слів нічного гостя господар будинку № 9 зник у глибині кімнати. Через хвилину легко грюкнули запори дверей, що виходили на веранду, і почувся глухий голос:
— П'ять ночей чекаю. Заходьте! Я сам.
Пройшли простору, засклену веранду, у вікнах якої вже ледь-ледь синів світанок, і потрапили в темну кімнату, сповнену пахощами древесної тирси, свіжих стружок і трохи припаленого розпеченим залізом дерева.
Господар закрив
Файн зняв шапку, скинув куртку, подав крижу руку:
— Здрастуйте, Любомире. От, нарешті, і особисто зустрілися. Я дуже радий. Адже я вас добре знаю… Звідки? Через Дзюбу.
— То ви…
— Ви хочете спитати, хто я такий? — усміхнувся Файн.
— Що ви! Я ні про що не буду вас питати.
Болісно мружачись від яскравого світла, затуляючи голі груди рукою, Криж коротко і допитливо, з ніг до голови, оглянув гостя. І все він встиг побачити: і важкий рюкзак за спиною Файна, і його штани, порвані в лісі об сухі гілки, і черевики, до яких прилипла чорнобура карпатська земля, і куртку з в'їдливим високогірним реп'яхом на рукаві.
«Зіркий у мене помічник!» Файну сподобалось, як зустрів його господар. Такого не проведеш.
— Втомилися? — спитав Криж і дбайливо підсунув і остю табурет. — Сідайте, знімайте поклажу. Відпочивайте!
Голос його був м'яким, ласкавим, але припухлі, обрамлені дрібними зморшками очі холодно-насторожено питали: «Хто ти? Чого стоїш? Небезпечно з тобою зв'язуватися чи вигідно? Чого зажадаєш від мене? Чим винагородиш?»
— Не хвилюйтесь, Любомире, все буде гаразд! — Файн привітно усміхнувся.
— Не сумніваюсь! Я розумію, з ким маю честь розмовляти. — Криж схилив голову, увінчану нічним ковпаком. Схаменувшись, він винувато заметушився. — Пробачте мені за мій вигляд. Я зараз одягнуся. — Задкуючи, господар зник у сусідній кімнаті.
«Справді він переодягатися пішов чи… А що, коли тут засідка?» Файн опустив руки в кишені, міцно стиснувши рукоятки пістолетів, і обернувся до дверей так, щоб можна було одразу, однією чергою покласти тих, хто з'явиться на порозі. Зціпивши зуби, ледве дихаючи, він чекав. З кімнати, де зник Криж, доносилося розмірене цокання маятника великого стінного годинника. Гладкий, пушистий, димчато-сірий кіт муркочучи, потягаючись, тримаючи хвіст трубою, вийшов з темного кутка і безстрашно попрямував до Файна. Той відкинув його ногою, беззвучно посміявся над своїм даремним страхом, вийняв руки з кишень і почав спокійно роздивлятися навколо.
В кутку кімнати — великий верстат. Вздовж стін — книжкові шафи і прості стелажі, а на них найрізноманітніші вироби з міцного дерева, закінчені й такі, що перебувають у роботі, величезні мереживні блюда, пастушачі палиці, гуцульські сокири, жезли, тарілки, шкатулки, кремлівські башти, винні бочечки, Московський університет на Ленінських горах, виточені виноградні грона, двогорба верхівка Ельбруса, свічники, сільниці, різьблені підстаканники, поліровані, з інкрустацією ножі.
Повернувся господар. Він був у чорному костюмі і білосніжній сорочці, пов'язаній свіжим галстуком. Чорне волосся, густо посолене сивиною,
— Ну, от ви і в Яворі. Ну, і як… — Криж зупинився, його глибоко запалі насторожені очі неспокійно забігали в темних орбітах. — Як дійшли, доїхали? — ледве вимовив він.
Файн усміхнувся.
— Любомире, ви хочете спитати, як я пройшов через кордон і чи благополучно добрався сюди? Все обійшлося без будь-яких пригод, отже, можете бути абсолютно спокійним: вашому існуванню ніщо не загрожує.
— Та хіба я…
— Розумію, розумію! — Файн перестав посміхатися. Владно, тоном пана, що віддає розпорядження своєму лакею, сказав: — Приготуйте ванну, Любомире! І вечерю з коньяком.
Криж здригнувся, наче його вдарили по спині бичем. Яким досвідченим не був «Хрест» у мистецтві прикидатися, він зараз не зміг приховати від нічного гостя здивування його панським тоном, від якого давно відвик. Здивування тривало недовго, воно змінилося шанобливістю холуя.
Коли гість заговорив так, значить, це птиця високого льоту. Напевне, довірена особа «Бізона», досвідчений майстер розвідувальних справ.
— Ви що, Любомире, не зрозуміли мене? — холодно спитав Файн.
— Зрозумів, пане… сер. Як накажете себе величати?
— Не пан і не сер, а товариш. Товариш Червонюк. Степан Кирилович. Верховинець з того боку Карпат. Діяч промислової кооперації. Спеціаліст по художніх виробах з благородного дерева. Схожий? — Файн стримано засміявся.
Господар догідливо кивнув.
— Цілком, товаришу Червонюк. Зараз я все приготую — і ванну і вечерю. Роздягайтесь поки що.
Прийнявши ванну, Файн поголився, одягнув свіжу хазяйську піжаму і, опустивши пістолети в кишені, вийшов у їдальню, де вже був накритий стіл. Поки повечеряли, вірніше, поснідали, на дворі зовсім розвиднілося, і в саду защебетали пташки. Файн закурив сигарету.
— Я буду тут жити, Любомире?
— Так. Це найзручніша квартира. В моєму будинку вас ніхто не турбуватиме.
— А хто ж ваша служниця?
— Сестра. Рідна сестра, товаришу Червонюк. Я послав її в Ужгород до тітки… Вистачить вам місяця? — обережно спитав Криж.
— Не знаю. Якщо вдасться виконати намічені плани через місяць — добре, якщо через два — теж непогано.
Файн звів на Крижа очі — насторожені, допитливі. Він чекав, чи не скаже що-небудь резидент. Той спокійно мовчав, з діловитістю домогосподарки перемиваючи тарілки в емальованому тазу.
— Ви, здається, ще щось хотіли спитати, Любомире?
— Я? Ні, вам тільки здалося.
— А може, все-таки спитаєте, з якими планами я прибув сюди?
Криж закінчив мити посуд, сполоснув під краном оголені до ліктів руки і, звівши на гостя начебто невинні очі, шанобливо відповів:
— Сер, я нічого у вас не питатиму. Моя справа — виконувати ваші накази, а не давати запитання.
— Завдання вам поки що тільки одне, — сказав Файн.
— Слухаю, — Криж обережно сів на краєчок стільця, схилив голову, зробив серйозне обличчя — весь увага і шанобливість.