Над Тисою
Шрифт:
— Демобілізуєтесь? Ви? Навіщо?
— Як це «навіщо»? Що ж, по-твоєму, я повинен тут до старості служити?
— А що ви робитимете, товаришу старшина, після демобілізації?
— Роботи на мою долю вистачить вдома.
— Вистачить, звичайно, але такої, як тут, не знайдеться.
— Знайду, не турбуйся. Людина народжується для мирного життя, а не для військового. Одружуся, заведу сім'ю. Між іншим, вдома, в Сибіру, мене ніяк не дочекаються. Тракторист я, механік, не забув?
— Тракторист, звичайно, професія непогана, але слідопит ще краща. — Тюльпанов перевів сумний погляд ця Витязя. — Отже, осиротіє вівчарка?
— До того часу, поки
— Так подружіть зі мною, товаришу старшина! — вигукнув Тюльпанов.
Смолярчук для годиться, заради порядку, вирішив не здаватися одразу.
— Не з усяким прикордонником захоче дружити мій Витязь. Характер у нього крутий.
— Від мене він не відмовиться. Ще до вашої демобілізації подружимо. Встигнемо! В один день п'ять діб укладатиму.
— Ну, гаразд. Так і бути, поклопочу, щоб перевели тебе на п'яту, — ніби неохоче погодився Смолярчук. — Тільки не знаю, що з цього вийде.
— Добре вийде! — переконано сказав Тюльпанов. — Командування всяке ваше клопотання візьме до уваги.
— Добре, не загадуй наперед! Ходімо на пост…
Прикордонники не поспішаючи почали підніматися вгору по благодатній весняній зоні Верховини. З кожним їх кроком дедалі збільшувалася відстань між ними і тим, хто проклав слід.
Глава сьома
Після того, як Файн залишив на своєму сліду ведмежий послід, він пройшов на звіриних лапах ще метрів двісті і під величезною ялиною, що спустила майже до самої землі свої розлогі віти, зупинився. Далі хитрувати було б безглуздо і невигідно. «Якщо прикордонники і пішли по сліду, то, натрапивши на свіжий послід, вони остаточно переконаються, що мають справу із звіром, і припинять переслідування. Якщо ж не повірять, тоді… Ні, обов'язково повірять. Не турбуйся даремно, друже, — підбадьорював себе Файн. — Швидко просувайся вперед, якомога скоріше виходь з прикордонної зони, де можливі всякі несподіванки, не передбачені навіть «Бізоном».
Файн зубами розв'язав ремінці, якими закріплювались на кистях рук ведмежі лапи, зняв їх. Потім звільнив і ступні ніг від камуфльованого взуття. Все це він сховав у свою сумку за плечима.
Взувши міцні, ковані сталевими пластинками юхтові черевики лісоруба, Файн одразу ж, не дозволивши собі відпочити жодної хвилини, рушив далі по заданому курсу. Компас і великомасштабна карта району Чорного потоку давали йому можливість точно знати, де він знаходиться і куди йому треба йти.
Глухий, неходжений ліс, завалений віджилими свій пік деревами і встелений товстим шаром хвої, листя і моху, круто спускався по кам'янистому схилу гори. Файн ішов швидко і легко, майже біг. Потріскувало під ногами сухе гілля, зривалося вниз каміння, що погано лежало, на землі залишалися помітні сліди, але Файна це вже не турбувало. Ніхто не почує його кроків, ніхто не піде по його сліду: на добрих три кілометри навкруги немає жодної живої душі — ні прикордонника, ні лісоруба, ні мельника, ні мисливця.
Опівночі він вийшов, як і передбачалося, до Чорного потоку, що шумів своїми бурхливими водами, до того місця, де вузька ущелина була наполовину завалена камінням і звідки добре було видно верхню, що вела до високогірної застави, дорогу і нижню, що спускалася то Тиси.
На чистому небі світив круглий місяць. Один бік ущелини був затінений. Причаївшись на вершині кам'яного завалу, Файн продивився
У кам'яному завалі Файн сховав гранати. Тайник він прикрив камінням. «Нехай лежать до слушного часу», подумав Файн і посміхнувся: десять разів на день проїжджатимуть і проходитимуть повз це місце прикордонники, лісники і лісоруби, і нікому й в гадку не прийде, що саме в цьому камінні лежать гранати.
По верхньому лівому краю ущелини Чорний потік ішло зимова стежка, прокладена і підтримувана протягом багатьох років лісорубами й мисливцями. Вдень Файн обійшов би її далеко стороною, але зараз ступив її и неї. Рисковано, та що вдієш: до світанку треба бути на місці, в Яворі. Він не йшов, а летів. Стежка відходила від ущелини під прямим кутом, піднімалася на стрійний схил гори і потім навпростець спускалася до Тиси, ні околиці великого населеного пункту, розташованого на тому березі.
На підступах до річки, перед мостом, Файн покинув стежку і, обійшовши село далеко стороною, вбрід перебрався через мілководну тут Тису. На її правому березі, між водою і лісистою горою, була прокладена автомобільна дорога. Файн обрав густий кущ, найближчий до шосе, і, притаївшись, почав чекати щасливого випадку. В плані, розробленому «Бізоном», був передбачений і цей «щасливий випадок».
В глуху північ не можна було певно розраховувати на те, що на дорозі з'явиться машина, яка йтиме вниз берегом Тиси, в бік Явора. І не всякою машиною міг скористатися Файн. Якщо вона буде з людьми в кузові, з колодами або дошками — не годиться, його влаштовував лише такий грузовик, у якому він міг би надійно сховатись.
Файн спеціально обрав місце на крутому повороті дороги, де шофер, щоб не звалитися в безодню або не врізатися в скелю, повинен був максимально зменшити швидкість. Скориставшись з цього, Файн стрибне в машину так, що водій нічого не помітить.
Чекав довго, а «щасливий випадок» все не з'являвся. Прошуміли дві «Победы». Обережно проїхав грузовик, з цілим стіжком сіна в кузові. Проторохкотіли по щебінці залізними шинами два гуцульських вози. Промайнув, сяючи вогнями, нічний автобус. Потім майже цілу годину шосе було пустим. Файн уже впав у відчай. Його морозило. Він вийняв з кишені плоску алюмінійову флягу, випив коньяку. Зуби перестали цокотіти, і по всьому тілу розіллялося благодатне тепло.
На бурхливі води Тиси, на її кам'янисті береги поволі насувалося світло автомобільних фар. Машина йшла з верхнього кінця долини. Файн чекав. «Моя чи не моя?» гадав він. Щось підказувало йому: «Твоя». Файн спустився нижче до дороги, наскільки дозволило йому прикриття, і, знайшовши на кам'янистому схилі опору для правої ноги, приготувався до стрибка.
Машина підійшла до повороту і повільно, на найменшій швидкості, обігнула прибережну скелю. Кузов грузовика був нарощений на три дошки, і в ньому стояли, похмуро звісивши свої великі, рогагі голови, рослі бики. Перед ними лежала купа сіна.
Пропустивши повз себе кабіну, в якій сиділи шофер і жінка, закутана шаллю, Файн стрибнув на дорогу, швидко схопився за борт грузовика і, відштовхнувшись, м'яко переніс своє натреноване тіло в кузов. Бики злякано шарахнулись. Файн заспокоїв їх, ласкаво погладивши по ребристих боках. Потім він повзком перебрався в передню частину кузова, зарився в сіно і блаженно перевів подих. «Здорово ж мені повезло!» Але через хвилину він уже стривожився: чи довезе машина до Явора, пі доведеться висаджуватись на півдорозі?