Над Тисою

Авдеенко Александр Остапович

— Чиї сліди? — спитав Тюльпанов.

— Ведмежі, — відповів старшина. — Ось відбитки задніх лап, а от подряпини кігтів. Так, ведмежі, факт. Але ми все-таки перевіримо, чи насправді це ведмідь. Пішли!

Витязь рвався вниз, але Смолярчук рушив по схилу гори в бік кордону, звідки спускався ведмежий слід.

Карпатський бурий ведмідь звичайно не ховається в барліг, він не впадає в сплячку на зиму. В хорошу погоду, як правило, ховається у високогірних глухих хащах, добуваючи їжу з-під снігу. У великі морози на деякий час перекочовує в нижній лісовий пояс, у листя ну зону, де значно тепліше. Пересувається він, як це добре знав Смолярчук, переважно по прямій, напролом,

не боячись ні стрімких кам'янистих схилів, ні дрімучих зарослів. Зустрічаючись на кордоні з дротяним загородженням, ведмідь не обходить перешкоди, пробирається в щілину, якою б вузькою вона не була і як би дошкульно не обдирали йому боки металеві колючки.

Йдучи по ведмежому сліду, Смолярчук старанно перевіряв, чи не змінив звір своїх повадок, чи немає на його шляху ознак того, що на звіриних лапах ішов на тренований лазутчик.

Ні, слід говорив про те, що пройшов справжній ведмідь. Але Смолярчук і не думав повертатися. Треба перевірити загороду, поставлену на самій лінії кордону. Там, на колючому дроті, ведмідь неодмінно залишить хоч трохи шерсті. От і загорода. Так, бура, трохи зваляна шерсть залишилася на трьох металевих шипах.

Смолярчук зняв жмут шерсті і, роздивляючись, м'яв його в руках.

— Чим пахне, Витязю: звіром чи порушником? — спитав старшина з посмішкою, підносячи шерсть до носа вівчарки.

Витязь покрутив головою і загарчав.

— В чому справа? — спитав старшина. — Чому не сподобався тобі ведмежий дух?

Опустивши голову, обнюхуючи слід, вівчарка рвонулась назад, до стежки.

Тримаючи собаку на довгому поводку і трохи гальмуючи палицями, Смолярчук зсунув брови так, що вони зійшлися на переніссі.

— Подзвоніть на заставу, що ми йдемо по ведмежому сліду, — наказав він Тюльпанову і, опустивши поводок, рушив за вівчаркою, перевіряючи кожний крок косолапого.

Не раз і не десять разів ходив Смолярчук по ведмежих слідах. Він добре знав стежки звірів, їх ходу, де і навіщо зупинялися. Яким би достовірним не був слід, Смолярчук завжди ішов по ньому доти, поки не знаходив ведмежий послід. Так вирішив він зробити і тепер.

Пройшовши дозорну стежку впоперек, ведмідь пішов по прямій у чащу, в ялинову поросль, перебрався через неї, підім'яв молоді деревця і, прооравши лапами м'яку кучугуру снігу, скотився до джерела, оточеного брусницею. Поласувавши ягодами, рушив далі в ліс, де грунт був ледве прикритий снігом. Незабаром снігова зона за лишилася позаду. Слід ведмедя пішов лісом, злегка зачепленим нічним заморозком. Зустрівши на своєму шляху стовбур сосни, що впав і перетнув йому шлях», ведмідь пересунув його, розрив у декількох місцях непромерзлу землю, мабуть, сподіваючись знайти яку-небудь їжу. «Так, це справді ведмідь!» вирішив Смолярчук, але не зупинився. Стримуючи Витязя, він просувався вперед (лижі кинув, як тільки закінчився сніг), як і раніше, уважно вивчаючи сліди. От іще один доказ того, що тут пробирався господар цих місць, — мурашник, розритий ведмежими лапами. Смолярчук йшов і йшов. Він все ще почував недовіру до сліду. Чому звір пішов не звичайним глухим місцем, по бурелому, не там, де люблять ходити ведмеді, а недалеко від прикордонного поста, впоперек людської стежки? Чому дуже далеко забрався вниз у теплу зону, не боячись близькості обжитих лісосік, диму вогнищ, шуму електричних пил і падаючих дерев?

Тюльпанов наздогнав старшину біля верхнього входу в ущелину Чорний потік, у видолинку, зарослому вільхою. Сидячи навпочіпки, Смолярчук роздивлявся ведмежий послід.

— Отже, все гаразд? — спитав Тюльпанов, витираючи розчервоніле, вмите потом обличчя.

— Так,

тепер повний порядок, — задоволено сказав Смолярчук. — Тепер можна повертатися на кордон. Тільки давайте раніше відпочинемо, покуримо.

Витязь тимчасом поривався далі, вглиб весняного лісу. Смолярчук вкоротив поводок, скомандував:

— Спокійно! Сидіти!

Вівчарка зразу ж виконала команду, сіла на задні лапи, але заспокоїтися не могла, тихенько скавучала і не зводила насторожених очей з зеленої хащі, де зник звір. І лише поступово заспокоїлася.

Прикордонники розташувалися на великому камені. Знявши шапки, розстібнувши коміри гімнастьорок, вони з насолодою закурили. Відпочивши, роздивившись навкруги, вони рантом побачили, що їх з усіх боків оточує чудова закарпатська весна.

На гнучких пушистих пагінцях повзучої берези, напівсхованої мохом, розгойдувались, тріпочучи крильцями, строкаті метелики. Розігріта земля парувала легким маревом. Крізь іржаве листя, крізь опалу хвою і моховий покрив пробивалися сині сузір'я фіалок і перлисті грона конвалії.

Над рожевими і пахучими квітами вовчого лика, над вогкою улоговиною, де цвіла вільха, діловито гула армія лісових бджіл, що збирала ранній нектар.

Далі, за улоговиною, на кам'янистому сонячному схилі, живою колючою огорожею піднімалися зарослі держидерева, його розчепірені на всі боки гілки щедро облиті дрібними золотаво-жовтими квітами, схожими на дзвіночки. Війне звідти вітерець, і здається, ніби кришталево дзвенить ліс.

Кизилове дерево не зеленіло ще жодним листочком, але зате воно полум'яніло ніжно-лимонними квітами.

В кам'янистих розколинах, у зморшках скель і бескидів червоніло віття гірської рути.

Омела вже видерлася на другий і третій яруси гілок беріз і сосен і розпустила там, високо вгорі, щоб усім було видно, свої ранні квіти.

Сонце не показувалося з-за лісу, але його проміння все-таки проникло сюди, в дрімучі зарослі: воно лежало на поверхні калюжі, яка залишилася після недавніх дощів, воно проборонувало тонкими золотими зубцями смарагдові, білі, чорні, зелено-коричньові гіллясті і килимові» мохи; воно перебігало з гілки на гілку, обмивало своїм животворним світлом старе каміння, молодило похмурі папороті, прокладало шлях бджолам до їх медових джерел, пронизувало до дна джерельні чаші, прикрашало землю химерним візерунком, який і не снився найвидатнішому чеканнику, золотих справ майстру.

Дивишся на все це — і тобі, як і весні, хочеться цвісти своїми справами, своїм життям, своїми думками і сподіваннями.

… Тюльпанов докурив сигарету, поправив шапку і, солідно відкашлявшись, наче збирався виголошувати промову, підвівся з каменя, подивився на Смолярчука. Обличчя молодого солдата було напруженим, урочистим.

— Товаришу старшина, дозвольте звернутися в особистій справі! — промовив він твердо і чітко.

Смолярчук здивовано поглянув на нього:

— Чого це ви так офіціально? Звертайтесь.

— Товаришу старшина, коли ви повернетеся на свою заставу?

— Як накажуть. Гадаю, днів через три. Чого це вас цікавить?

Тюльпанов помовчав, уважно розглядаючи свою темну, із затверділими мозолями долоню.

— А на п'ятій заставі у вас є помічник? — спитав цін, знову уважно дивлячись на Смолярчука.

— Поки що немає. Поранений мій помічник, лежить у госпіталі. А що?

— Візьміть мене з собою на п'яту. Я так буду у вас вчитися, так буду вам допомагати…

— Даремно ти мене обрав своїм учителем, товаришу Тюльпанов, — Смолярчук важко зітхнув. — Недовго мені лишилося жити на кордоні. Закінчується моя служба. Чекаю демобілізації.