Над Тисою
Шрифт:
— Ви що-небудь чули про Івана Федоровича Бєлограя, демобілізованого старшину, слюсаря із залізничного депо? Всі груди в орденах. Виграв по облігації двадцять п'ять тисяч і купив «Победу».
— Пробачте, не чув і бачити не доводилось.
— Згадайте! Іван Бєлограй. Високий. Кучерявий. Гвардієць. Служив у Берліні. Приїхав у Явір женитися. А його наречена — виноградарка з колгоспу «Зоря над Тисою». Героїня Соціалістичної Праці Терезія Симак.
— Терезію Симак я знаю, а нареченого… нічого не чув про нього.
— Шкода! Ну, гаразд. Треба негайно з'ясувати, де
Криж, подумавши, відповів:
— Є. Через «Кармен», мого агента з Циганської слобідки. А ще через… — Криж замовк, не знаючи, як назвати другого свого агента жіночої статі. Він досі не підібрав їй клички.
— Ще через кого? — спитав Файн.
— Через «Венеру», — сказав Криж і усміхнувся, радіючи своїй винахідливості.
— А хто ця «Венера»?
— Марта Стефанівна Лисак, знаменита явірська кравчиха, моя права рука. Я вже одержав від неї дуже цінну інформацію. Хочете послухати плівку?
— Потім. Отже, ви твердо сподіваєтесь з'ясувати долю Івана Бєлограя через ваших помічниць?
— Так.
— Дуже добре. З'ясовуйте негайно. Ні ви, ні я не можемо почувати себе в безпеці доти, поки не з'ясуємо долю нашого… Івана Бєлограя.
— Я розумію… Все зроблю швидко й акуратно. Не хвилюйтесь, товаришу Червонюк.
«Чорногорець» похитав головою:
— З того часу, як я потрапив під дах вашого дому, побачив і послухав вас, я перестав хвилюватись.
— Дякую.
На цей раз Джон Файн говорив правду: він справді перестав боятися за свою шкуру. Любомир Криж йому сподобався. З цією людиною багато чого можна зробити. Власне, «робити» все повинен сам «Хрест», а він, «Чорногорець», буде лише керувати ним, не виходячи з свого тайника ні вдень, ні вночі. Джон Файн давно звик до вигідної ролі «Керівника». Він протягом всієї своєї служби в бізонівській розвідці виїжджав на чиємусь горбі, завжди заробляючи собі гроші, чин і славу з допомогою таких от, як цей «Хрест».
— Ви не розучились працювати на радіопередавачі? — спитав Файн і подивився в куток, де лежав його рюкзак з портативною радіостанцією.
— Ні, не розучився. Хоч зараз можу відстукати будь-яку телеграму.
— Зараз ще рано. Почекаємо днів два-три, поки… поки прибуде підкріплення.
— Підкріплення?
— Так. Бачите, Любомире, як я довіряю вам! Цінуйте!
— Дякую. Я виправдаю ваше довір'я.
— І не тільки довір'я, а й мої серйозні витрати, — Файн вийняв з кишені куртки дві пачки сторублівок, кинув їх на стіл. — Витрачайте на свій розсуд, без усякого звіту. Треба буде ще — одержите негайно. Ну, от і все на сьогодні. — Файн обережно відсунув край занавіски, Подивився на вулицю, позіхнув.
— Не гріх би мені і поспати. Де моя постіль, Любомире?
— Шість днів вона чекає на вас. Тільки попереджаю: ні сонця, ні зірок, ні неба ви не побачите з своєї кімнати. Ходімо, товаришу Червонюк.
Криж помістив гостя в темну, без вікон і дверей комірчину, розташовану в задній частині
Все підземелля було заставлене скринями, чемоданами і ящиками, в яких було сховано найцінніше добро Крижа, спадкове і придбане на шпигунському поприщі.
В ті часи, коли будувався дім, Криж не думав і не гадав, що пральня і кладова коли-небудь будуть пристосовані під таємний склад.
Освітлюючи собі шлях кишеньковим ліхтариком, Криж підійшов до тапчана в дальньому кутку тайника, поплескав долонею по м'якій пуховій подушці.
— Відпочивайте, сер. На добраніч.
— Погляньте, Любомире, — Файн спрямував сліпучий промінь свого ліхтарика прямо в обличчя господаря. — Ну, «Хрест», як будемо працювати?
— Як накажете.
— Я наказую працювати чисто, без будь-яких таємних думок.
— Сер, я не розумію… — Криж високо підняв брови.
— Не прикидайтесь. Марно. Знаю вас давно вздовж і впоперек. Отож майте це на увазі, Любомире, коли відчуєте спокусу збрехати мені, схитрувати переді мною або заробити на стороні, — наліво, як кажуть росіяни…
— Сер! — ображено зашипів Криж. Обличчя його налилося кров'ю.
— Я закінчив. Сподіваюсь, свою точку зору я виклав більш ніж ясно. Будемо вважати, що ми твердо домовились по цьому генеральному пункту. На добраніч, Любомире!
Глава восьма
Андрій Лисак, високий на зріст і широкоплечий, веселий і красивий хлопець, слухач Львівської школи паровозних машиністів, в один з недільних весняних днів перевалив Карпатські хребти і рушив додому, в Явір.
Молода, двадцятилітня людина… Скільки шляхів перед тобою, і кожний тобі доступний, кожний може вивести тебе до вершин життя! Двадцятилітній… Який ти сильний, який нетерплячий, як зневажаєш маловірів, якими мізерними здаються тобі всі перешкоди, що виникають на шляху! Як просто, як легко, природно ти правдивий і благородний у своїх вчинках і словах, як близько до тонкої шкіри твоїх щік приливає кров, коли ти ніяковієш, які ясні і привабливі твої очі!
Такі думки і почуття виникали, напевне, в кожної людини, хто вперше бачив Андрія Лисака. Але він вводив в оману людей своїм зовнішнім виглядом, своєю ніби щасливою молодістю, своєю готовністю бути самовідданим у праці і дружбі, в коханні до дівчини і в любові до рідної матері.
До Рахова, головного міста гуцульської Верховини, Андрій Лисак доїхав пасажирським поїздом без пересадки. Далі, на південь, вниз до течії Тиси, ходили лише товарні поїзди спеціального призначення. Біля тридцяти кілометрів ішли вони по радянській землі. За Берлібашем залізниця повертала за кордон, в Румунію. На нашій території в цій частині долини ріки Тиси було прокладено тільки автомобільне шосе. По шосе і мав Андрій Лисак добратися до Явора.