Над Тисою

Авдеенко Александр Остапович

Грузовик проходив усе нові й нові населені пункти. В одному місці, перед шлагбаумом з прикріпленим до нього червоним ліхтариком, машина зупинилася.

— Прикордонний наряд. Пред'явіть документи! — почувся суворий, хрипкуватий голос.

— Будь ласка, — озвався шофер.

— Звідки і куди їдете?

— З Рахівського району. В Явір.

— А ваші документи, громадянко?

— Які там у неї документи! — засміявся шофер. — Дівчина вона ще неповнолітня. Тільки в наступному році паспорт одержить.

— Неповнолітня, а по ночах розгулює… Як тебе величати, дівчино?

— Ганнуся Бойко, — відповів за неї шофер.

— І в якій же ролі вона при вас?

— Представник колгоспу «Карпатська зірка». Доярки. Перша в нашому районі.

— От тобі й неповнолітня! — прикордонник стрибнув на підніжку, освітив кишеньковим ліхтариком обличчя дівчини. — Е; та вона спить! На добраніч, Ганнусю… Ну, а в кузові, що там у вас?

— Бики і сіно, товаришу сержант. Веземо в Явірський

племрадгосп, щоб поміняти цих двох старих холостяків на одного молодого кавалера.

— Ну, ну, дивіться, не проміняйте шило на мило. — Прикордонник освітив кузов і, повернувшись, сказав: — Їдьте!

Заскреготіли шестерні в коробці передач, переступили:і ноги на ногу, втративши рівновагу, бики, і машина прийшла під червоним ліхтариком шлагбаума.

Файн опустив у кишеню пістолет і, заплющивши очі, почав пригадувати план міста і його околиць. Племрадгосп знаходиться на тому, рівнинному боці Явора. Щоб потрапити туди, треба пересікти все місто. Якими ж вулицями поїде шофер? Шосе вливається в Рахівську. Отже, Рахівської вулиці йому не минути. Далі Ужгородська, бульвар Шевченка. Ужгородська найближче до Гвардійської, де Файну приготована таємна квартира. Треба зійти саме там, на Ужгородській.

Перед світанком грузовик в'їхав у Явір. Файн ніколи не бував у цьому місті, але він добре вивчив його по фотографіях, по агентурних даних, по старих журналах. Проїхали Рахівську з її невеликими будиночками, розкиданими по гірських схилах. Степова почалася високими цегляними корпусами тютюнової фабрики. Минули темніє громаддя міського парку. Перебралися через міст на правий берег Кам'яниці і опинилися на Ужгородській. Файн обережно поповз у задню частину кузова. Трохи підвівшись, прикриваючись бичачим крупом, він оглянув вузьку вулицю, освітлену фарами машини. Нікого!

Перемахнувши через борт грузовика, Файн опинився на явірській землі, в десяти хвилинах ходи від таємної квартири. Машина колгоспу «Карпатська зірка» зникла в темній глибині Ужгородської.

— Братухо, на сірники не багатий? — почувся раптом голос нічного перехожого.

Файн здригнувся. Людина в чорному замащеному одязі, із залізною скринькою в руках, з цигаркою в зубах наближалася до нього. При місячному сяйві добре було видно її обличчя — бліде, вилицювате, з великим лобом, чорними вусиками і дуже блискучими очима. Серце Файна стислося. Звідки вона взялася? Хвилину тому на вулиці нікого не було. Файну здавалося, що зараз ця перша радянська людина грізно подивиться на нього, вдихне запах його одежі, помацає рюкзак з радіостанцією і скаже: «Ага, голубчику, попався!»

Нічний перехожий підійшов до Файна:

— На сірники, кажу, не багатий?

Файн похитав головою, помацав себе по кишені і запобігливо усміхнувся:

— Не курящий.

— Шкода. — Хлопець у замащеній спецівці зітхнув, подивився ліворуч, праворуч і пішов вверх по Ужгородській.

Джон Файн деякий час стояв нерухомо, витираючи спітніле чоло і в думках проклинаючи свою дурну боягузливість. Місяць сховався за гірським хребтом. Густа передсвітанкова темрява наповнювала місто.

Тулячись до огорожі подвір'їв, збиваючи з дерев росу, Файн вийшов на тиху і вузьку вулицю — Гвардійську. По обох боках стояли стрункі білолисті тополі. Цегляні, під червоною черепицею будиночки розкинулися просторо, оточені садами і присадибними виноградниками. Всі будинки і подвір'я були подібні одне до одного. В якому ж шукати Любомира Крижа? Де ж будинок під № 9?

Файн вийняв з кишені ліхтар і вузьким, як лезо ножа, променем освітив емальову трафаретку найближчого будинку. Будинок № 17. Наступний виявився № 15. Пропустивши ще два — 13-й і 11-й — Файн знайшов у штахетній огорожі хвіртку, відчинив її й рішуче попрямував до будинку № 9. Зарипів крупний річковий пісок під грубими черевиками. Важкі грона вогкого бузку торкалися щік і голови Файна. «Непогано влаштувався Хрест». Кращого сховища не знайти, мабуть, в усьому Яворі. Дуже добре».

Файн обережно, впритул підійшов до будинку Крижа і повільно підняв руку, щоб постукати у вікно. Серце його прискорено билося, хвиля крижаного холоду піднімалася від ніг до голови. «Чорногорець» боявся переступити поріг явки. Хто знає, яка доля приготована йому під черепичним дахом цього будинку, такого лагідного на вигляд, оповитого зеленню виноградних лоз… Що, по суті, являв собою цей новий резидент Криж? Файн досі, незважаючи на те, що багато років знав Крижа, не був твердо впевнений, що можна до кінця довіряти цьому агентові на кличку «Хрест». Навіть коли з'ясувалося, що він був завербований особисто «Бізоном» майже чверть віку тому, а тепер рекомендований у резиденти, — і ця важлива обставина не спонукала Файна переглянути своє насторожене ставлення до Крижа. Власне кажучи, якихось важливих причин для настороженості у Файна не було. Він довіряв Крижу, виходячи з своїх теоретичних міркувань. Генеральна теорія, на якій будувалось повсякденне і перспективне існування Файна, була зовсім нескладною. Її можна викласти однією, приблизно такою фразою: «Якщо ти не дурень, то не дозволиш іншому проковтнути себе, сам проковтнеш його».

Любомир Криж не був

дурнем. Він учився в Празькому університеті. Доучувався в Берліні. Після завершення освіти наводив на свою «ученість» лиск у Парижі. Кілька років, нестримно розтринькуючи спадщину батька, мандрував по Південній Америці, по африканському узбережжю. Довгий час блукав по Мексіці. Повернувся на батьківщину тридцятирічним холостяком і, збудувавши собі дім на вулиці Масарика (тепер Гвардійська), оселився в ньому з сестрою і вже ніколи більше не виїжджав за межі Прикарпатської Русі, як у ті часи в старій Чехословаччині зналося Закарпаття. В Яворі його знали як знавця європейських і американських мов, як фанатичного збирача художніх виробів з дерева, як пристрасного книголюба і як скромного, без усяких претензій активіста культурного фронту. Добровільно відмовляючись від усякої платні, він читав лекції в явірському будинку культури з історії Закарпаття, Чехії та Словаччини, з стародавнього мистецтва Мексіки. Він був ініціатором виставки, організованої в Яворі: «Верховинські різьбарі по дереву». Все це знав майже кожен яворянин. І тільки одному Файну був відкритий другий, таємний бік життя Любомира Крижа. Вихваляючи в своїх лекціях «рідне Радянське Закарпаття», він ненавидів його і всією душею прагнув туди, де колись марнував молодість, — в екзотичні готелі Ріо-де-Жанейро і Буенос-Айреса, в Рим, що кишів туристами всього світу, в жарку Мексіку, на святковий Лазурний берег. Прикутий до Явора, він у думках продовжував блукати шляхами Старого і Нового Світу, коротаючи свої дні і ночі на верхніх палубах пакетботів, у барах, парках, на пляжі, за гральним столом, у компанії іспанських танцівниць, закохувався, розтринькував гроші, ранкову зорю зустрічав на тихоокеанському узбережжі, а вечірню — на атлантичному. Вдаючи, ніби цілком задоволений зарплатою продавця книжкового магазина, він нишком витрачав на себе в десять разів більше, ніж одержував. Влітку і взимку його бачили в Яворі в одному і тому ж поношеному, глянсуватому від старості костюмі, в грубих черевиках, у чорному, застарілого фасону, часів Масарика, капелюсі, старому пальті. Але в аргентінських кофрах, зроблених із шкіри буйвола і схованих у тайнику, Криж тримав про запас, сподіваючись на кращі дні, новенькі, пересипані нафталіном візитки, фланельові піджаки усіх барв, кілька дюжин білосніжних сорочок і великий набір взуття з справжньою маркою «Батя». Набувши репутацію безсрібника, він мав не одну тисячу прихованих американських доларів, англійських фунтів і швейцарських франків — найбільш стійкої валюти, яка забезпечувала йому «воскресіння з мертвих» в перший же день, як Закарпаття перестане бути радянським, частиною України. Підносячи прилюдно до небес «мир і радянську владу», він мріяв про війну, чекав приходу до Явора переможців-іноземців. Зовні тихий, лагідний, нездатний ніби мухи образити, дуже привітний, ввічливий, доброзичливий до сусідів і співпрацівників, він ладен був за добру плату, якщо це могло бути безкарним, повісити, застрелити, замучити будь-яку людину. І рідної сестри не пожаліє — дали б тільки достатньо грошей. Продажність поруч з хитрістю і удаваністю — головні, все визначаючі риси Крижа. Він торгував усім, що можна було продавати: рідним Закарпаттям, правдою, совістю. Файн дуже добре знав багате шпигунське минуле Крижа. Вперше його завербував один з діячів Сюртє Женераль [4] , прикомандирований до штабу Еніке, який командував білими арміями, створеними Антантою після першої світової війни. Пізніше, в двадцятих роках, Криж служив англійцям, не залишаючи, однак, своїх перших хазяїв. Потім його перекупив за вищу плату «Бізон» — Крапc. А тепер?.. Де гарантія того, що хитрий, спритний, наскрізь брехливий Криж не переметнеться до нового хазяїна за вищу плату?

4

Сюрте Женераль — французька розвідка.

Піднявши руку, щоб постукати у вікно, Джон Файн не міг не подумати проте, якій людині вручає свою долю.

До сьогоднішнього дня керівник «Тиси» жодного разу не зустрічався із своїм резервним агентом на кличку «Хрест». Він керував ним тільки на відстані, через зв'язківців і загиблого резидента Дзюбу. Однак це не заважало йому добре знати Крижа в обличчя — по фотографіях. Зустрівши його на вулиці, навіть у великому натовпі, він одразу впізнав би свого агента. Але Криж, коли перед ним з'явиться «пред'явник цього», не догадається, хто він такий. «Хрест» не знав свого шефа — ні його обличчя, ні справжнього прізвища, ні якихось особливих прикмет. Він був відомий йому через Дзюбу тільки як «Чорногорець».

На південній, зверненій в густий сад стороні будинку Крижа чорніло троє вікон. Файн деякий час роздумував, у яке постукати. Обрав крайнє справа, найближче до глухої частини саду. Постукав обережно, ледве чутно. Щойно цокнув нігтями по склу, як рама безшумно відчинилася навстіж і в темному її просвіті з'явилася чоловіча постать у нічній сорочці, з білим ковпаком на голові.

— Хто тут?

Файн наблизився до вікна і по-російськи пошепки промовив першу парольну фразу:

— Тут живе Любомир Криж?