Над Тисою
Шрифт:
Автобуси тричі на день спускалися з Верховини на Притисянську рівнину: вранці, опівдні і ввечері. На перший Андрій запізнився, а до відходу другого автобуса залишилося більше трьох годин. За цей час можна і в кіно піти, і пообідати, і погуляти на головній вулиці Рахова.
Андрій вирішив перш за все пообідати. Віднедавна всі його життєві радощі починалися з того моменту, коли він сито і досхочу наїдався, випивав горілки або пива.
Прямо з вокзалу він пішов у новий, тільки що обладнаний ресторан, над дверима і вікнами якого на всю ширину фасаду рожевіла вивіска із золотими літерами: «Верховина».
Новий ресторан викликав у Андрія презирливу посмішку: який він маленький і бідний у порівнянні з львівськими! У вестибюлі немає бородатого, одягнутого в парадну ліврею швейцара. Столи поставлені тісно і накриті поверх клейонок паперовими скатертинами. Людей мало, стільці звичайні, тверді. Меню написано від руки на сірих аркушиках, без довгого списку вин. В залі немає ні естради для оркестру, ні місця для танців. Поганенька їдальня, а не ресторан.
Не приховуючи свого зневажливого ставлення до закладу, який невиправдано, на його думку, носив таку пишномовну назву, Андрій сів за столик в найдальшому кутку залу, руками пригладив і без того старанно зачесане волосся й почав вивчати меню. Офіціантка в чорній спідниці і кремовій шовковій блузці, в білому чепчику, підійшовши до Андрія, спитала ласкаво, по-дружньому: «Ну, що ми замовимо?» Андрій подивився на дівчину і, вирішивши, що вона не варта його уваги (надто товста і надто чорнява), нахмурившись, процідив крізь зуби: «Не поспішайте! Я прийшов обідати, а не гасити пожежу».
Зніяковіла і ніби винувата, офіціантка тихенько відійшла до буфету і, стоячи там, зиркала на сердитого клієнта, готова підійти до нього за першим його знаком. Він не подавав його ще добрих десять хвилин. Нарешті офіціантка наблизилась до нього і обережно спитала:
— Ну, вибрали?
— Триста грамів горілки, пляшку пива, оселедець з цибулькою і картопелькою, харчо по-грузинському, відбивну по-київському і морозиво. Все! Запам'ятали? — з недбалістю постійного відвідувача ресторанів наказав Андрій. — Гаряче і закуски давайте негайно.
Після другої чарки Андрій веселішими очима подивився на світ, на те, що його оточувало. Тепер і ресторан здавався йому не таким уже поганим, і офіціантка не такою товстою і чорнявою, йому хотілося з ким-не-будь поговорити, похвастати своєю красивою молодістю, розповісти про те, звідки і навіщо він приїхав сюди, в Закарпаття.
В цю хвилину і зайшов до ресторану Любомир Васильович Криж. Андрій зрадів. Він з дитинства знав цю людину, неодноразово бачив її у себе в домі і до деякої міри вважав майже родичем.
— Дядьку Любомире! — свій радісний вигук Андрій підкріпив піднятою над головою рукою і привітною посмішкою.
Криж усе знав про Андрія: коли той виїхав із Львова, коли прибув до Рахова, куди попрямував з вокзалу і що думав робити далі. Криж підготувався до зустрічі. Але, приховуючи це, він зобразив на своєму старанно виголеному тонкогубому обличчі приємне здибування і поспішив до столу, за яким сидів Андрій. Схопивши обидві руки хлопця, він довго трусив їх, усміхався і вигукував: «Приїхав!
Обідаючи і випиваючи, Криж і Лисак дружньо розмовляли. Власне, говорив більше Андрій. Криж терпляче слухав. Коли полум'я захоплення хвалька згасало, Криж підкидав у багаття його самолюбної душі пальне.
— Ех, Андрійку, — говорив він, — мені б твої роки, твої щоки, твої очі, твою жадобу до життя…
І Андрій після цього добрих п'ятнадцять хвилин знову говорив про себе: як добре жив у Львові, з ким зустрічався і як житиме в Яворі.
— Ну, а як у тебе щодо нікчемного металу? — з найневиннішим виглядом спитав Криж, хоча до цього питання підвів усю розмову.
Андрій любив гроші, постійно думав про те, як би мати їх чим більше. Тому, коли мова зайшла про гроші, він зрадів:
— Та так, нічого… Розрахуватися за обід і добратися додому вистачить.
— Невже від моїх переказів нічого не залишилось? Усе розтринькав?
— Від ваших переказів? — здивувався Андрій. — Виходить, це ви, а не мама кожного місяця висилали гроші?
Криж скромно кивнув і, винувато похнюпившись, зітхнув.
— Вибач. Андрійку, тоді більше урвати не міг. Зараз маю деякий капітал. Ось тобі поки що на дрібні витрати. — Він поклав на стіл сторублівку. — Ще треба буде — не церемонься, приходь, не відмовлю.
Андрій мовчав, п'ючи пиво.
— Дядьку Любомире, — потім спитав він, — гроші ви висилали кожного місяця?
— Так, кожного першого числа. А що?
— А мама, чому вона і карбованця не прислала?
— Не знаю, голубе. Напевне, не було зайвих.
— Не було? — посміхнувся Андрій. — У неї їх стільки! Скупа вона стала. І для кого вона їх береже?
— Голубе, хіба можна про рідну матір таке говорити!; Вона тебе безтямно любить, а ти…
Андрій поклав на край столу два величезні кулаки:
— А ось я приїду і побалакаю з нею як слід! Одразу шовковою стане!
— Ти цього не зробиш. Заради мене. Чуєш? Ніяких дорікань! Навіщо тобі потрібні обов'язково її. гроші? Не все одно, чиї витрачати? Наплюй ти на материнські капітали і користуйся моїми. — Він обережно, не повертаючи голови, оглянув залу. — Признаюся, синку, у мене є чималенький запасець. На всю твою молодість вистачить. Користуйся собі на втіху.
Андрій все більше і більше дивувався. Він ніколи не чекав, що цей акуратний, прилизаний, чорний, як ворон, чужий дядько, приятель матері, який ніколи не відзначався особливою щедрістю, раптом виявиться таким добрим, люблячим і, головне, грошовитим.
— Люблю я тебе, Андрійку, — говорив Криж. — Усиновити ладен, якщо буде на те згода матері. Ну, та добре. І так, без усиновлення, будемо дружити. — Він простягнув руку: — Будемо, га?
— Будемо, дядьку Любомире! — Андрій відповів Крижу міцним щирим рукостисканням.
— Ну, от і домовились! А тепер, Андрійку, я залишу тебе.
— Куди ж ви? Разом у Явір поїдемо. Незабаром автобус…
— Ні, я поїду пізніше. У мене в Рахові справи. Ввечері зустрінемось в Яворі. Заходь. Заплати і мою частку, голубе.