Над Тисою

Авдеенко Александр Остапович

— Неодмінно погодую, товаришу старшина. І непогано. Свинина смажена з гречаною кашею, пиріжки з рисом, чай, і все гаряче. Я цілу годину вас чекав.

Солдат спритно повернувся на підборах, зник у кухні. Через хвилину він повернувся в їдальню, безшумно, акуратно поставив перед Смолярчуком вечерю, хліб, емальований чайник і кварту.

— Ось, будь ласка. Їжте на здоров'я!

Смолярчук сів за стіл, узявся до їжі.

— А де ж старий повар, Кирилов? Демобілізувався чи перевівся на іншу заставу?

— Ні, він тут. Відпочиває. — Молодий солдат

спалахнув так, що його щоки стали криваво-пунцовими. Навіть вуха його почервоніли. — Ви що, товаришу старшина, прийняли мене за повара? Помилилися. Ні, я всього-на-всього робочий по кухні. Вперше, між іншим, у наряді.

Незважаючи на те, що солдат почервонів, він говорив не бентежачись, жваво і чітко, тримався з гідністю, погляд його був сміливим, незалежним, а посмішка — невимушена, щира, весела.

«Хороший хлопець! Отакого б мені в помічники», подумав Смолярчук. Він перестав їсти, похитав головою, посміхнувся.

— Не схоже, що вперше… Такий вправний солдат довго в рядових не застоїться. Пророкую вам велике-прикордонне майбутнє, товаришу… Як ваше прізвище?

Смолярчук пожартував, але солдат серйозно, без посмішки сказав:

— Спасибі. Тюльпанов моє прізвище..

— Тюльпанов? Так це з вами я піду в наряд?

— Зі мною. — Як і раніше, сміливими очима дивлячись на старшину, Тюльпанов спитав: — А ви той самий Смолярчук, який був делегатом одинадцятого з'їзду комсомолу?

— Так, той самий.

— Я ваш портрет бачив у журналі, — говорив Тюльпанов схвильовано. — І статтю про вас й вашого Витязя читав. І доповідь про вашу слідопитську роботу слухав. З того часу і мені захотілося стати інструктором служби» собак. Правду кажучи, я мріяв вас побачити. А коли дізнався, що ви приїжджаєте на заставу, я дуже зрадів і просив капітана, щоб він послав мене з вами на кордон.

— Вступна зрозуміла. Запитань більше не маю, — пожартував Смолярчук. Він допив чай і додав з перебільшеною серйозністю: — Що ж, товаришу Тюльпанов, готуйтесь, підете зі мною на кордон. Підйом о п'ятій нуль-нуль. На добраніч.

— А Витязь теж піде з нами?

— Обов'язково.

… На світанку, коли небо над ущелиною ледь-ледь посвітлішало, Смолярчук і Тюльпанов вислухали наказ начальника застави капітана Коршунова і вирушили на прикордонний пост, де їм належало нести службу. Якщо прокласти лінію навпростець, у повітрі, то до прикордонного поста всього лише кілометрів зо три. Якщо ж іти звичайним шляхом, гірською стежкою, по стрімких кам'янистих схилах, через ліси і полонини, набереться втричі більше.

Смолярчуку не звикати ходити по горах.

З важким речовим мішком за плечима, повісивши автомат на шию і пославши Витязя вперед, він невтомно, наче по рівному місцю, піднімався по крутій стежці. Тюльпанов мовчки ішов позаду, не відстаючи, ні на крок.

Зовсім розвиднілося, коли добралися до новеньких бурових вишок геологорозвідувальної експедиції, до хвойних куренів і палаток геологів. Це. останнє житло в тутешніх місцях. Далі не. буде жодного будинку лісника, жодної колиби пастуха, жодної ватри — вогнища

лісоруба. Тільки високо-високо в горах, на голому плато, яке обвівають-з усіх боків» люті вітри альпійської вони, височить двоповерхова стара дерев'яна будівля, що служила колись притулком для аматорів гірського спорту. Під дахом колишнього «Орлиного крила» і розташувався прикордонний пост.

Коли зійшло сонце, Смолярчук і Тюльпанов добралися до прикордонного поста. Обсушившись біля розжареної до червоного грубки, розігрівши тушковані боби з м'ясом, скип'ятивши чай, добре поснідавши і відпочивши, вони вирушили на дозорну стежку.

Добре в Карпатах весною, вранці, коли світить сонце! Там, унизу, на рубежі Великої Угорської рівнини, на берегах Латориці, Ужа, Тереблі і Тиси, знову цвітуть троянди, сіє дрібний теплий дощ, а на полонинах, на піднебесних вершинах і схилах гір ще лежить метровий сніговий пласт, навколо джерел блищать льодові закраїни і в глухих лісових зарослях зберігаються зимові стежки, протоптані кабанами, ведмедями і оленями.

Сліди роздвоєних оленячих ратиць були глибокими, на всю товщу снігового покриву, до самої землі. Кабанячі стежки виділялися брудними рудими плямами: пробиваючи гострими ратицями наст, провалюючись, звір тягнув по сніговій цілині своє щетинисте черево, вимазане свіжою глинистою грязюкою теплого мінерального джерела.

Смолярчук надів лижі і, засунувши шапку в кишеню маскхалата, легко піднімаючи бамбукові палиці, поплив по крихкому білому снігу, не забрудненому жодною темною плямою. Тюльпанов рушив по сліду старшини. Витязь, відпущений на довгий поводок, біг попереду прикордонників, ледве чутно цокаючи кігтями по підмерзлій лижні і не виділяючись на сніговому фоні: на вівчарці була біла попонка.

В низькорослому альпійському лісі тут-там, прокинувшись, перегукувались пташки.

Засахарені схили гір, відбиваючи сонячне світло, випромінювали яскраве, нестерпне для очей сяйво.

Де-не-де з-під товщі снігу визирали безлисті стебла, увінчані великими квітка; ми у вигляді граціозних чашечок, білих зсередини і червонуватих, зовні. Це вічнозелена чемериця.

Джерельна полонина, вся звернута на південь, темніла померхлою на морозі травою. Далеко внизу, — на лісосіках, над ялиновими колибами — куренями лісорубів, над вузькою ущелиною Чорного потоку здіймалися прямі і високі стовпи диму: лісові трудівники розводили ранкові ватри.

Звідси, з кам'яних холодних хребтів гуцульської Верховини, ближче, ніж звідки б то не було, до карпатського неба і найдальше до рівнинних берегів Тиси. Незважаючи на це, тутешні місця мало бачать сонця. Навіть у літні дні, коли на рівнині спека, тут віють наскрізні холодні вітри, мрячнть дощ або клубочиться по землі димне громаддя хмар. Найчастіше буває хмарно — і вдень», і вночі, і взимку, і влітку, і восени, і весною. Сьогоднішній ясний сонячний день — рідкий виняток.

— Ну, як, товаришу Тюльпанов, почуваєте себе в гірському кліматі? — спитав Смолярчук, уповільнюючи ходу і обертаючись до напарника.