Над Тисою
Шрифт:
— Хто там? — почувся, нарешті, вкрадливий голос. Він прозвучав не з боку вікна, а з подвір'я.
Криж озирнувся. На чорному тлі вечірнього, з рідкими зірочками неба, поверх глухого зубчастого паркана він побачив чиюсь чорну квадратну голову. Придивившись, впізнав Марію, компаньйонку і служницю Марти Стефанівни, монашку в недавньому минулому, її біле-біле, крейдяне обличчя, її темну хустку, особливо, по-чернечому накинуту на голову. Вона стояла по той бік паркана на якомусь підвищенні і уважно придивлялася до пізнього гостя.
— Відчиняй, свята Маріє, це я, — стиха промовив Криж.
— Хто
— Той, хто любить тебе.
— А, це ви? — Марія безшумно зникла за парканом.
Через хвилину хвіртка розчинилася навстіж, і на вулицю вискочила легка і чорна, наче тінь, Марія.
— Добрий вечір, пане Любомире! Ви сьогодні до тієї, кого любите, чи до тієї, кого поважаєте? — насмішкувато спитала вона.
— До обох зразу. Вдома Марта?
— Вдома. Проходьте.
— Сама чи з замовницями?
— Ми замовниць тільки вдень приймаємо, а ввечері більше замовники до нас вчащають. — Марія засміялася і зникла в темряві.
«Попередити хазяйку!» догадався Криж. По знайомій доріжці, викладеній ребристою цеглою, він пройшов подвір'я, піднявся на дерев'яний, з різьбленим мереживом ґанок. Мружачись від яскравого світла, Криж відчинив двері в передпокій і віч-на-віч зустрівся з Мартою Стефанівною.
Це була дуже помітна жінка: велика, огрядна, смаглява, з великими циганськими очима. На її синювато-чорній голові височіла різнокольорова споруда з довгого шматка шерстяної матерії, що зветься тут, на Закарпатті, тюрбаном. Рот її був щедро нафарбований. Червоного золота сережки з чорними підвісками гойдалися у вухах. Пальці рук були унизані каблучками. Вказівний і великий пальці на правій руці були жовтими — ознака любові до сигарет. Яскраве плаття — великі вишні на синьому полі, — червоні туфельки і прозорі панчохи з чорною п'яткою завершували її вбрання.
— Добрий вечір, Марго! — Криж акуратно поставив чемоданчик в куток прихожої, розміреним кроком підійшов до хазяйки і, повільно нахиливши голову, притулився холодними губами до тильної сторони її долоні.
— А, Любомир! — густим, майже чоловічим басом протягла хазяйка, не помітивши холодної стриманості гостя. Червоний рот її розтягся до вух, вищипані брови полізли на лоб, а важкі сережки з підвісками райдужно заблищали і захиталися, як маятники. — Маріє, де наше старе вино? Виймай, швидко! І вечерю готуй.
Через півгодини Криж, старанно прикривши груди великою накрохмаленою серветкою, сидів за столом напроти Марти Стефанівни і з богатирським апетитом знищував домашню ковбасу, наперчене угорське сало, ярославський сир, яєшню, пив найкраще закарпатське вино і невимушено розмовляв з розчервонілою господинею. На правах старого привілейованого друга, перед яким завжди, в будь-яку годину дня і ночі, двері її будинку залишалися відчиненими, він дозволив собі час від часу цілувати руку Марти Стефанівни, після чого спокійно продовжував вечеряти.
Наближалася північ. Марія прибрала зі столу посуд і мовчки пішла спати у свій куток.
Покінчивши з їжею, Криж зосередив всю увагу на вині: безперервно підливав у свій бокал і в бокал Марти Стефанівни. Вона не відмовлялася, пила нарівні з ним. Підготувавши її таким чином, Криж вирішив приступити до справи.
— Марго, в мене є для тебе великий-превеликий сюрприз, —
— Он як?! — здивувалася хазяйка: її друг ніколи до цього часу не мав для неї ніяких сюрпризів, ні великих, ні маленьких. — Цікаво, який саме?
Трохи похитуючись, Криж пішов у передпокій. Повернувся з чемоданчиком. Поклавши його на край столу, поляскав долонею по кришці:
— Скільки даси, Марто, за те, що є в цьому ящику?
— А що там? Книги?
— Ні. Три тисячі даси? Ну, не дивлячись?
Марта Стефанівна розкуйовдила волосся на голові свого нічного гостя, поплескала його по рум'яній щоці, яка палала від вина:
— Навіщо тобі тисячі, Любомире? Дітей у тебе немає, дружини теж, подруга тобі не коштує ламаного гроша. Складаєш гроші в панчоху, чи не так?
— Марто, останній раз питаю: даєш три тисячі? Давай, поки не пізно. Коли відкрию чемодан, більше зажадаю.
— Та що там таке? — Марта Стефанівна, нарешті, серйозно, стривожено подивилася на фібровий чемодан. Цікавість її розгорілася до краю.
— Ну, не дивлячись, по руках? Відкривати?
— Не дивлячись?! — промовила Марта Стефанівна.
Вона любила рискувати. Та й як їй не рискувати, як не поставити три тисячі на Любомира Крижа, на любу її серцю людину? От за кого б їй вийти заміж! Дюжин зо три женихів протоптали до її хати стежку — всім відмовила. А Любомира сама закликала, сама в дружини йому набивалась — не бере, гординя. Спробувала хитрувати: не хочеш, мовляв, женитися, то й не ходи, не бентеж душі. Не злякався, перестав ходити. Великих зусиль коштувало повернути його назад! Повернувся, але почав бувати на Залізничній щораз рідше і рідше. Зате яким він був бажаним, дорогим гостем, коли з'являвся!
Марта Стефанівна висунула шухляду комода, вийняла три пачки грошей, що лежали під білизною, кинула їх на стіл. Криж акуратно, рівно склав тридцять сотенних і сховав у кишеню піджака.
— Та відкривай же свій клятий чемодан, не муч! — наказала Марта Стефанівна.
Маленьким ключиком, що висів у Крижа на довгому ланцюжку, він не кваплячись відкрив чемоданні замочки. Узявшись за кришку, глянув на свою подругу.
— Марто, не боїшся осліпнути? Заплющ очі.
— Та ну ж бо!..
Марта Стефанівна з силою відкрила кришку чемодана і побачила новенькі, розсипані, як гральні карти, красиві папірці з темно-сірим літографованим зображенням літнього, з старомодною зачіскою і баками чоловіка. Це були гроші. І не якісь, а ті самі, які Марта Стефанівна вважала справжніми, ті самі, про які мріяла. Це були долари. Вони лежали в чемодані поверх щільно укладених книг, зовсім покриваючи їх, так, що грошей здавалося багато-багато, повний чемодан.
Затамувавши подих, не кліпаючи, бліда, дивилася Марта Стефанівна на таке багатство і не вірила своїм очам.
— Долари? Скільки? — задихаючись, прошепотіла вона, переводячи злякано-захоплений погляд на Крижа.
— Справжні, але не стільки, скільки ти думаєш, — Криж зібрав гроші в пачку. Тасуючи доларові папірці, як гральні карти, він усміхнувся — Бачиш, не так уже й багато, але й не мало. Капітал! Бери та пам'ятай мою щедрість! Бери! І нікому не кажи, ні Марії, ні навіть мені, де ти їх сховаєш. Нехай лежать, чекають слушного часу. На!