Над Тисою

Авдеенко Александр Остапович

Марта Стефанівна з неприхованою радістю дивилася на чужі, заокеанські гроші, які всунув у її тремтячі руки Криж. Вони окрилювали її. Вони видихали одурманюючі пахощі. Паперові, вони дзвеніли для неї «чистим золотом. Німі, бездушні, вони наспівували жадібній душі Марти Стефанівни найніжнішу пісню. Невагомі, здатні і тонути, і в огні горіти, вони обіцяли стати для Марти Стефанівни ноєвим ковчегом, щасливо перенести її через всі життєві злигодні, через вогонь і потоп нової війни, крізь вушко голки всіх грошових реформ. Сіренькі, скромні на вигляд, вони мали величезну силу: заглушували всі страхи Марти Стефанівни перед міліцією, слідчим і судом. Так, вона одразу, як тільки побачила долари, вирішила, що візьме їх. Ні, ні, вона вже нізащо не розлучиться з ними! Є для них

абсолютно надійне місце: яма, викопана в присадибному винограднику. Вони потраплять в добру компанію своїх заокеанських співбратів — п'ятидоларовиків, десятидоларовиків і навіть четвертних. З яким трудом зібрала Марта Стефанівна на чорній біржі в перші післявоєнні роки все це доларове багатство! І як легко потрапили до її рук ці крижівські долари! Але хіба від цього вони будуть їй менш дорогі, ніж інші? Ні! Про рідного свого сина Андрія вона буде думати менше, ніж про ці папірці з портретом старомодного чоловіка.

— Ну, чого ж ти мовчиш? Заніміла від радощів? — присьорбуючи з бокала світле вино, насмішкувато спитав Криж.

Марта Стефанівна більше для годиться, ніж з душевної потреби вирішила трохи поламатися.

— Любомире, звідки в тебе долари? — спитала вона і з удаваним острахом поглянула на зачинені віконниці.

— Від старого життя, — холоднокровно відповів він.

— Але ж вони зовсім-зовсім нові! — Ну, значить, від нового життя.

— Любомире, я серйозно питаю.

Він підвівся, обійшов стіл, поклав руку на плече своєї подруги, насмішкувато примружив око:

— Марто, я теж серйозно тобі кажу: бери і нічого не питай.

— Так, але я…

— Марто, побійся бога! — підвищив голос Криж. — Згадай, хто перед тобою стоїть! Адже я, прекрасна дамо, бачу тебе наскрізь. Мені давно відомо, що ти скуповувала долари, що ти їх зберігаєш… як і я, і всі, подібні до нас з тобою… Зберігаєш для того дня, коли… словом, тобі все зрозуміло. Сховай їх якнайдалі і знай, що я ніколи б не розлучився з ними, якби не потреба в карбованцях. Он яка потреба! — сказав він, ударивши себе ребром долоні по гострому кадику, що випирав з-за білосніжного коміра сорочки. — Бери і ховай! Ну, а тепер давай спати, Марто. Сьогодні зраджую своїй багаторічній звичці і залишаюся ночувати під дахом твого будинку. На добраніч!

Він на прощання поцілував руку господині, широко позіхнув, скинув піджак і, не поспішаючи, почав розв'язувати галстук. Що залишилося робити Марті Стефанівні? Вона вирішила, що їй найвигідніше бути покірною. Вона усміхнулась і з добродушним докором промовила:

— Який ти скритний, Любомире! Скільки років дружимо, і ти ні разу не обмовився, що маєш такі цінності!

— «Ні разу»!.. У моєму становищі, люба, якщо хоч раз помилишся — капут. Я багато чого не маю права говорити. А ти, Марточко, всім хороша, але щодо язика…

— Не хвилюйся, — заспокоїла Крижа господиня, — про твій подарунок ніхто не взнає.

— Будемо сподіватись. Постели мені там, — він кивнув на двері кімнати, сусідньої з тією, де Марта Стефанівна звичайно приймала своїх замовниць.

Цегляний, під червоною черепицею будинок, яким закінчувалася Залізнична вулиця, поринув у глибокий сон. До ранку тут не трапилося нічого, вартого уваги.

Серед явірських модниць, які користувалися послугами Марти Стефанівни, були жінки двох категорій: так звані «східниці» (класифікація Марти Стефанівни), тобто ті, що приїхали сюди із східних областей країни після возз'єднання Закарпаття з Україною, і «західниці» — корінні жителі Явора І ті, і другі були різноманітними за своїм складом. У другій категорії, в категорії «західниць», переважали давні замовниці Марти Стефанівни — дружини явірських лікарів, професорів, директорів і головних інженерів підприємств, артистів й музикантів, і дружини тих, не вмираючих і в наші дні, фінансових спритників, які вміють робити гроші з повітря.

Перша категорія, категорія так званих «східниць», частково складалася з дружин деяких відставних офіцерів, що на старість влаштувалися під теплим явірським сонцем, і військовослужбовців, розквартированих у Яворі та на його

околицях. Марта Стефанівна безцеремонно грабувала любительок добре одягтися. Багато хто це добре знав, але що вдієш! Ніхто в Яворі не може зробити плаття так, як шиє Марта Стефанівна! Ніхто не вигадає такого фасону, який легко народжується в її невичерпній на вигадки голові! Від замовниць у Марти Стефанівни не було відбою. Колишній монашці Марії довелося завести спеціальну книгу, на сторінках якої вона «ставила на чергу» поклонниць кравецького таланту Марти Стефанівни. Деякі замовниці, ті, кому хотілося якомога швидше похизуватися в нарядах, зроблених руками Марти Стефанівни, примушені були не тільки дорого платити, але й, крім плати, вдаватися до різного роду вигадок: Марті Стефанівні приносили в подарунок рідкісної розцвітки рукавички, ювелірні дрібнички. Їй влаштовували «по своїй ціні» відріз якоїсь незвичайної шерсті, найновішої моделі туфлі, дефіцитну цигейку. І все це робилося для того, щоб заслужити особливу увагу кравчихи.

Ранок наступного дня був недільним і через те дуже важким для Марти Стефанівни. Як тільки зійшло сонце, до її будинку попливли замовниці. Одна за одною вони атакували невиспану, ще не одягнену і не зачесану, в халаті й домашніх туфлях, дуже напахану, можна сказати, вимочену в «Білому бузку» кравчиху. І всі замовниці, догідливо посміхаючись, соромливо і ніжно питали: «Готове»? Усім вона відповідала одне: «На жаль, ще не готове. В мене останніми днями так болить голова, що хоч на стіну лізь». Замовниці не ображалися, не впадали в розпач, не гнівалися. Вони робили вигляд, що вірили кравчисі. Сьогодні не готове, то буде готове завтра. Можна потерпіти один день. Але добре, якщо тільки один день, а раптом… Одна з замовниць поспішила задобрити Марту Стефанівну і виклала їй всі суботні новини: яка доповідь була в офіцерському клубі, хто з ким танцював на вчорашньому весняному балу, кому повезло двічі кружляти у вальсі з симпатичним Волковим, генералом, що приїхав у відрядження зі штабу Військового округу, хто з льотчиків одержав подяку в наказі за висотно-тренувальний політ. Марта Стефанівна, відверто нетерпляче димлячи сигаретою, слухала балакучу замовницю. Але швидко її базікання надокучило. Сказавши, що плаття буде обов'язково готове завтра, Марта Стефанівна безцеремонно випровадила майоршу на вулицю.

Повернувшись у будинок, Марта Стефанівна наказала Марії замкнути хвіртку і всім замовницям відповідати, що хазяйки немає вдома, буде після обіду, не раніше.

Зазирнувши по дорозі в дзеркало, певна, що в її розпорядженні весь недільний ранок, вона із спокійною душею підійшла до дверей, за якими спав Криж, легенько постукала і співуче запитала свого дорогого рідкого гостя, спить він чи не спить і чи можна до нього зайти. Двері розчинилися навстіж, і перед здивованою і прикро враженою Мартою Стефанівною з'явився її гість у такому вигляді, на який вона ніяк не розраховувала. Він був уже в костюмі, а в руках тримав свій фібровий непоказний чемоданчик.

— Ти куди, Любомире? — затурбувалася хазяйка.

— Справи, Марточко, справи.

— Які ж у тебе справи в неділю, ти ж сьогодні не працюєш у магазині.

— Є справи і немагазинні.

— Хоч би поснідав… Залишся, Любомире!

Криж подивився на годинник, подумав і сказав, що для сніданку в нього ще знайдеться час.

За сніданком, пережовуючи апетитно підсушений у коров'ячому маслі шматочок білого хліба, Криж загадково усміхнувся:

— Марточко, в мене є для тебе ще один великий сюрприз.

— Знову? Який? Чемоданний?

— Угадала.

На цей раз він не примусив довго себе просити, витяг з-під стола чемодан, який замінює багатьом службовцям такого скромного рангу, як Криж, портфель і пересувну кладовку, і, поставивши його собі на коліна, урочисто розкрив. Марта Стефанівна побачила не книги, а портативний магнітофон. Криж мовчки включив магнітофон, і почувся могутній бас Марти Стефанівни, а потім і голос її останньої замовниці, майорші, яка розповідала їй усі суботні новини військового містечка. Боже мій, як серйозно вона розповідала і як смішно тепер слухати все це, відтворене на плівці!