Над Тисою

Авдеенко Александр Остапович

— Прошу, залазьте!

Файн надів на руки і ноги ведмежі лапи.

— Тепер вважайте ж! — повчав свого шефа «Глухар», прикріплюючи до його спини ремінці рюкзака. — Додержуйте всіх ведмежих повадок. Все!

— Не турбуйся, Міхай. З цієї хвилини я вже не людина, а ведмідь. — Файн стримано засміявся.

Він подав провідникові руку, сховану у ведмежу лапу, попрощався і пішов до кордону, до Чорного потоку.

Звіролов проводжав Файна очима, поки той не зник у прикордонному дрібноліссі.

Глава шоста

Важким,

повним несподіванок виявився квітень для гірського Закарпаття. В перший тиждень місяця на рівнинних берегах Тиси світило яскраве і тепле сонце, цвів бузок. Весь наступний тиждень було похмуро і мокро: небо затяглося хмарами, мрячило з ранку до вечора. Потім дощ перейшов у мокрий сніг. Найближчі до річки гори, що вже по-весняному зеленіли, натягли на свої вершини зимові білі шапки. Нічні і ранкові приморозки обпекли льодовим подихом квітучі сади, розміщені надто високо, на гірських схилах.

Весна зупинилася на півдорозі. Почорніли, посипалися на незатишну землю пелюстки квітучого бузку. Загрузли в грязюці на недоораному полі трактори. Замовкли весняні пташки, які прилетіли з теплих країв. Люди, які зняли з себе теплий одяг, знову одягли пальта і дощовики. Садівники розпалювали по ночах багатодимні вогнища, окутуючи дерева теплим, довго не танучим туманом. Зима, що несподівано повернулася, прогнала з полонин ранніх пастухів-розвідників і їх невеликі отари, які вийшли на високогірні луки в оманливо теплі дні.

На третьому тижні квітня на рівнині припинилися дощі, помітно спав холод, часто з'являлося сонце. Але там у горах, на Верховині, особливо біля верхів'їв Білої Тиси, все ще було сніжно і ночами добре підморожувало.

В ці останні квітневі дні начальник п'ятої прикордонної застави капітан Шапошников одержав із штабу комендатури наказ тимчасово, на кілька днів, відрядити інструктора служби собак старшину Смолярчука і його Витязя (він остаточно одужав після поранення) в розпорядження капітана Коршунова, начальника високогірної застави, розташованої в ущелині Чорний потік, біля підніжжя найвищих гір Закарпаття, над верхів'ям Білої Тиси. Смолярчук з радістю почав споряджатися в далекі гори. Він любив весняну Верховину, яка неохоче скидає з себе зимову снігову шубу і вперто опирається весні. Через годину після одержання наказу Смолярчук одягнув кожух, шапку-ушанку, поклав у речовий мішок білизну і рукавиці на собачому хутрі, одягнув на Витязя намордник, пристібнув до нашийника поводок і вирушив за призначенням. Надвечір на попутній машині він прибув до капітана Коршунова.

Смолярчук завжди охоче бував на цій високогірній заставі, найдальшій і, мабуть, найглухішій на всій течії Тиси, йому, сибіряку, алтайцю, подобався цей незайманий, дикий куточок карпатської землі: своєю суворою красою він нагадував рідні місця.

Чорнопотіцька застава розташована на висоті понад тисячу метрів, у вузькій гірській ущелині, на самому березі бурхливої річечки, що несе свої води по неглибокій вимоїні, поверх кам'яних відшліфованих брил. В ущелині було так тісно, що всі будівлі застави — казарма, будинок, де жили офіцери, лазня, конюшня, речовий і харчовий склади, собачий розплідник — витяглися в одну лінію. Своєю фасадною стороною вони повернуті до незамовкаючого потоку, що дзюркоче

дні і ночі, а тиловою — врізані у стрімкий, майже прямовисний схил гори, зарослий могутніми смереками і ялинами. Здіймаючись одне над одним, змикаючись мохнатим гіллям, столітні дерева непроглядною темною кручею нависали над міжгір'ям. Сонце заглядало в Чорний потік тільки в розпалі літа, та й то на короткий час.

В хорошу погоду вузька крива смужка неба, вночі усіяна зірками, а вдень нестерпно голуба, принадливо сяяла над заставою. У похмурі осінні дні в ущелину сповзав з гір важкий туман, від якого набухали вологою шинелі солдатів, мокрими ставало їх волосся, обличчя і зброя. Весною тут протягом доби не було години, щоб не зривалися дощ або льодова крупа, але зате сюди ніколи, ні взимку, ні влітку, не залітав вітер, що так лютував на полонинах.

Капітан Коршунов, кремезний, смаглявий і з таким розмахом плечей, наче на них була накинута кавказька бурка, привітно, як дорогого гостя, зустрів Смолярчука. А втім, він до всіх прикордонних слідопитів ставився любовно. Він колись, у прикордонній молодості, був інструктором служби собак.

— Ну от, і ще раз ми зустрілися, товаришу старшина! — промовив він, міцно потискуючи Смолярчукові руку після того, як той доповів про своє прибуття. — Ви, звичайно, вже зрозуміли, навіщо ми викликали вас і вашого Витязя? Наш пошуковий собака вибув з ладу через хворобу, а обстановка у нас тривожна.

— Коли накажете іти в наряд? — спитав Смолярчук і подивився на годинник.

— Підете на світанку. Не забули ще нашої ділянки?

— Що ви, товаришу капітан! Кого накажете взяти в напарники?

— Є у нас молодий, тямущий солдат Тюльпанов. Лише сьогодні прибув на заставу з учбового підрозділу. Проситься в слідопити, до собак. Потренуйте його хоч би для початку. Ось і все. Вечеряйте, обирайте вільну койку і відпочивайте до світанку, до п'ятої нуль-нуль.

Влаштувавши і нагодувавши Витязя, Смолярчук пішов вечеряти. В їдальні нікого не було: солдатська вечеря закінчилася, і вже було прибрано: підлоги помиті, віконні шибки протерті зубним порошком і газетним папером, клейонки на столах вимиті з милом до блиску.

— Гей, чи є тут хто-небудь? — сумно, передчуваючи, що доведеться лягти спати голодним, гукнув Смолярчук.

Високий, плечистий, стрункий солдат у білому халаті, обстрижений, лобатий, з великими очима, з рум'янцем на щоках, з'явився у дверях кухні.

— Здрастуйте, товаришу старшина! — чітко, задоволено, соковитим юнацьким баском промовив він і усміхнувся.

Смолярчук з цікавістю подивився на незнайомого прикордонника.

— Здрастуйте, — з тією необразливою величавістю, яку так люблять старшини продемонструвати перед молодими солдатами, відгукнувся він.

Те, що перед ним був новачок, зелений прикордонник, Смолярчук визначив одразу ж, з першого погляду: нові, ще не розношені кирзові чоботи, не вицвіла, не просолена потом гімнастьорка, невміло одягнутий, незастібнутий халат і ще не військовий, цивільний вираз обличчя. За три роки служби Смолярчук безпомилково і легко навчився читати на обличчях ті незгладимі, не кожному помітні сліди, які вирізьблює суворе солдатське прикордонне життя.

— Погодуєте чи доведеться іти спати, піймавши об-лизня? — спитав Смолярчук.