Нариси

Кобылянская Ольга Юлиановна

– Ей, панотець! Він був знов такий жовчний! День перед тим упала попадя під час служби п'яна до церкви і сварилася з ним, що без неї винаймив одному мужикові кусень поля. Потім билися обоє таки в церк­ві... Вона кинула за ним хрестом... Тепер він знов лютий і важить свої слова грішми...

– Що казав?

«Дай на службу,- казав.- Буде, як бог схоче».

– Треба дати,- відповіла жінка.

– Піду й дам,- відповів він побожно,- лиш треба би що продати.- Що?
– він сам не знав іще; може, оту пшеницю, що ховав її старанно на поді на насіння і хотів сам тепер посіяти, або один вулій з бджолами?

Мав чотири пні.

– Ти поговорив би з учителем,- говорила дальше Марійка.- Може б, він дав яку раду?

– Е! Що вже той порадить! Він знає лиш калатати про свою біду та про те, що в своїми дітьми гине з голоду. Колись-то, міркуй, Маріє, казав мені, аби наш Василь женився з його донькою.

– А він що, вдурів? Нащо Василеві панни?

– Се тому, що в них велика біда. Має багато дітей.

– Але зате має цісарську платню.

– Я йому се казав; а він каже: її забагато - щоби вмерти, а замало - щоб жити.

– Погано...

Потім обоє замовкли.

На її передчасом постарілім ніжнім лиці розстелила­ся жура. Пряла ще пильніше. Він дивився на воли. Василь виховав їх. А тепер доглядали їх усі, як ока в голові. Але ж бо й файні були вони... Ціле село любу­валося ними. І сам двірник не мав таких волів. Були оба червоні, товсті, блискучі, а їх вола звисали аж по коліна. До того були в них ріжки маленькі, білі, як місяць, коли настає; а самі були розумні й послушні,- потіха й надія Василя! Восени хотів він ними виорати поля, а потім - продати. За ті гроші для себе й своєї «жінки» хату поставити. Або докупити кусень поля й кілька господарських речей: віз і інше таке, що потребував конечно. Або поставити стодолу, хоч і малу, як її ставлять німецькі господарі; або податки поплатити й інші громадські дачки. Або... ей, стільки-стільки було того всього, чого він хотів! Все те, що було потрібне, сунулося на чоловіка так часто, тиснулося так близько... одне по другім, росло чимраз вище й вище і доводило до розпуки - що все ще його не було!

Все те неначе містилося в тих двох гарних спокійних звірах, що їх доглядали, мов собі рівних, і з якими і спали, і їли під одним дахом...

У сльотних неділях, коли годі було йти в поле, грали коло них у сопілку. Різні пісні - сумні й веселі. Вони стояли спокійно, ремигаючи, і дивилися своїми великими лагідними очима так розумно вперед себе! А коли, було, перестати й забиратися зі стайні, завертали свої статочні голови за чоловіком і ревіли! Тоді треба було мимоволі вертати і гласкати їх...

Прекрасні, мудрі звірі...

* * *

Здалека пізнали Марійка і її чоловік давнього пропінатора [5] Беньяміна, як ішов полем вузькою стежкою до них. Перед якими двадцять п'ятьма роками прийшов він у село, бідний жид, із жінкою й дев'ятьма малими дітьми.

Від трьох років мешкав уже в столиці.

Збагатів, переселився туди, мешкав у великій кам'яниці, повіддавав доньки за багатих панських купців, а сам ходив із грубим золотим ланцюжком коло годин­ника та блискучим проти сонця великим капелюхом.

5

Пропінатор -

корчмар.

Але він усе не цурався того тихого села, що між своїми широкими полями конюшин і жит, з своїми хат­ками, критими соломою, виглядало, мов купка мушель з-посеред зелені.

Щовесни приходив він і питався про поводження й здоров'я людей. Знав усі їх справи і їх журби. Постарівся з ними, знав звичаї їх життя і ніяк не міг відірватися від сього кусника землі назавсігди.

Навесні находила на селян, крім звичайних турбот, що відчувалися в ту пору найглибше, ще й велика жура про синів, покликуваних до війська. Неначе мряка, лягав смуток на молоді й старі уми.

Привіталися.

Він подав їм руку, прибрану в червоняву рукавичку. Говорили про всіляке. Найбільше про матеріальний стан села, про засіви... Потім Беньямін звернув увагу на красні воли, що паслися.

– Пишні звірята!
– сказав, і його очі усміхнулися.

Серце старого селянина знялося з утіхи.

– А правда?
– Більш не сказав нічого. Він знав, що знав.

Марія перестала прясти й глянула йому в лице.

– Се воли нашого Василька,- сказала.- Ви й не знаєте, пане Беньяміне. Наш Василь такий господар, що йому й пари в селі нема. Ніколи не побачите його на танцях, ніколи в корчмі. Якби Василя не було, було б вже давно по всьому! Коли б ви знали, який Василь чемний... коли б ви знали.

А він знав усе і став разом із ними хвалити.

– А оці воли, пане Беньяміне...- хотіла вона ще щось сказати про звірів, але він перебив її:

– Ей, що там воли! Віл усе волом. Але як стоїть діло з бранкою?

Тут зітхнули старі й почали нарікати.

Він здержано, покірно, з похиленою на груди головою, з сумом, а вона - балакливо, горесно і з рухами, повними грозьби.

Сотню разів проклинала вона вже тих, що як голодні вовки кидались на синів! Нехай би ніколи не найшли спочинку в гробі, а на тамтім світі ані одного ясного кута!

Беньямін сміявся.

Яка вона була дурна! Чи вона не знала, що інакше не могло бути?

Знала! Яка їй з того розрада?

Беньямін грався своїм ланцюжком від годинника і думав довго. Потім казав, що справа далась би, може, змінитися і на добре, хлопчисько міг би, може, остатись дома. Що, справді, годі його увільнити, але... але...- Він не докінчив гадки й похитав журливо головою.

Але що?

Але те коштувало би дуже багато.

Боже!

Таки так. Коштувало би багато... Може, й більше, ніж варті оці глупі воли...

Ісусе Христе!

Та що ж? Чи се таке страшне? Коли подумати, що від сього залежить усе... що син працював би три роки дома, замість бігати три роки по толоках, чистити гвери, [6] бути слугою чужих людей, бути виставленим на всякі небезпечності, а ще гірше - на смерть, то що значить два дурні воли супроти того всього? За три роки можна мати знов такий «гаразд»!

Обоє признали, що він каже правду, але не переставали нарікати. Се ж таки страшна річ - пара таких волів!

6

– Г в е р - рушниця, гвинтівка.