Нащадки скіфів
Шрифт:
— Ні, ні, друже! Це — звичайна собака. Хороша собака, віддана, розумна, навіть породиста, але тільки собака. І нічого надзвичайного в ній немає, запевняю тебе! Товариші, — повернувся він до своїх, — от дивіться! Навіть такий розвинений чоловік, як Варкан, і то не може подолати свого страху перед Діаною. Він запитав мене, чи не з’їсть коли-небудь нас самих ця «пантера»? Він вперто вважає нашу Діану за пантеру.
Це й справді здавалося смішним. Втім, розмова враз увірвалась, бо за кибиткою почулися чиїсь кроки. Артем швидко схопився на ноги:
— Тс-с!
Голова Варкана зникла під повстю. Діана вороже загарчала.
—
Чиясь рука відкинула широку повсть входу. Заблимало світло. До кибитки ввійшов скіф з каганцем. Це була невеличка чаша, в якій горів гніт. Скіф спинився біля входу. За ним поважно увійшов старий віщун у своєму урочистому червоному плащі. Він уважно оглянув кибитку, полонених. Вираз його обличчя був сухий і холодний. Під тремтливим світлом каганця на його плащі виблискували золоті оздоби, безліч нашитих на нього бляшок різної форми, з різними викарбуваними зображеннями. Такі ж бляшки були нашиті й на повстяному башлику старого віщуна, що ховав під собою довгі пасма сивого волосся.
— Чого йому від нас треба? — тихо спитав Артем. Але юнак не ждав відповіді — і тому, що її не міг ніхто дати, і тому, що всі, як і він сам, сторожко чекали.
Віщун стояв у владній, упевненій позі. Ось він ледве помітно поворухнув рукою. До намету шмигнув маленький чорнявий чоловічок. Він низько вклонився віщунові і став поруч нього, зацікавлено розглядаючи полонених. Біля входу стояли ще якісь темні постаті.
Не повертаючи голови до чорнявого чоловіка, мов не помічаючи його зовсім, віщун почав говорити. Його слова злітали з вуст кожне окремо, спокійно, рівно, не забарвлені жодною інтонацією, ніяким виразом. Мовби він говорив щось цілком стороннє, таке, що зовсім не стосується полонених чужинців. Але щойно він спинився, як чорнявий чоловічок одразу ж заходився перекладати. Саме для цього його, мабуть, і викликали сюди, — щоб перекладати слова віщуна на грецьку мову. Звідки довідався старий віщун про те, що хтось із них знає цю мову? Це лишалось загадкою.
Чорнявий казав, а Дмитрові Борисовичу доводилося вдруге перекладати слова віщуна товаришам. Ось що казав чорнявий, старанно добираючи слова, щоб якнайточніше перекласти мову старого віщуна:
— Він, славетний і улюблений богами Дорбатай, не має злоби проти чужинців. Вони з’явилися з лісу з своєю жовтою пантерою — і Дорбатай тоді ж зрозумів, що вони послані богами. Бо жодну звичайну істоту не може супроводити пантера, ця зла і страшна потвора...
— Це він так про тебе, Діаночко, — шепнув собаці Артем, але вона тільки лінькувато повела вухом.
— Славетний Дорбатай, — вів далі чорнявий, — пересвідчився ще раз у цьому, коли з рота й носа молодого чужинця-чудодія йшов дим. Жодна звичайна істота не може зробити такого...
— А це вже про мене...
— Артеме, киньте жарти, — сказав Іван Семенович сердито.
— Єсть кинути жарти, — скорився Артем.
Старий віщун не чув нічого або удавав, що не чує. Аж коли чорнявий перекладач скінчив і низько вклонився йому, — він знову почав говорити.
— Славетний Дорбатай, — так зазвучали потім його слова мовою перекладача, — не хоче сваритися з чужинцями, не хоче робити їм лиха. Він бажає дати їм достойне заняття, бажає, щоб вони були його друзями. Ніхто тоді не насмілиться зачепити їх. Він, сам Дорбатай, буде піклуватися про них. Вони матимуть
— Хм, чого ж він, зрештою, вимагає від нас? Послухаємо, — мовив підозріло Іван Семенович.
— Якщо чужинці обіцяють славетному Дорбатаєві, що вони сумлінно виконуватимуть його волю, жодна волосина не впаде з їхньої голови. Вони житимуть, як найбагатші вожді, і Дорбатай дасть їм усе. Бо Дорбатай могутній і всевладний...
У чорнявого перекладача аж заблищали очі, — такими принадними здавалися йому обіцянки віщуна.
— Що ж потрібно від нас славетному Дорбатаєві? — спитав Дмитро Борисович.
Вперше за весь час старий віщун виявив, що він щось чує. Як тільки археолог вимовив його ім’я, та ще й назвав його «славетним», — Дорбатай хутко зиркнув. Щось подібне до легкої усмішки з’явилося на його обличчі. Але це тривало якусь невловиму мить. Так само спокійно і холодно віщун заговорив знову. І ось що сказав він:
— Умови славетного Дорбатая такі. Чужинці сумлінно виконуватимуть його волю і всі його накази. Вони зобов’язуються не показувати народові жодного чуда без дозволу Дорбатая. І навпаки, вони будуть допомагати чудесам Дорбатая під час його відправ. Вони стануть його помічниками. Це — щодо чоловіків...
— Он як! — насторожився Артем.
— Дівчина ж, що мала велику честь сподобатися синові великого вождя Гартакові, одержить ще більше. Вона стане його четвертою улюбленою дружиною...
— Що?
— Дружиною?
— Четвертою?
— Я?..
Ці чотири вигуки пролунали одночасно — обурені й одностайні. Ліда — четверта дружина кривобокого Гартака? Вона «матиме честь»?
Хтось із нас збожеволів, — запально вигукнув Артем. — Тільки чомусь я певен, що збожеволів саме Дорбатай. Скажіть йому, що в нас спочатку запитують дівчину, чи бажає вона вийти заміж за когось, а вже потім можуть обговорювати такі справи. Ось що!
— Та хай він провалиться з своїм Гартаком! — гукнула обурено Ліда. — Я комсомолка і студентка, а не якась там феодальна чи стародавня рабиня!
— Правильно, Лідо! — ствердив Артем. — Хай Гартак сам зайде сюди, хай не ховається за спини інших. І тоді я особисто покажу йому, де раки зимують! Ти, старий шахраю, давай сюди твого Гартака! Я йому все чисто поясню!
Артем, що палав від гніву, готовий був уже кинутися на Дорбатая з кулаками. І тільки суворе застереження Івана Семеновича спинило його. Проте юнак усе-таки встиг закінчити:
— Я певен, що він десь тут вештається, твій Гартак. Скажи йому, щоб був обережніший. Бо я людина запальна. Чуєш? Е, а це хто?
Край повсті, що закривала вхід, відхилився. Старий віщун хутко озирнувся. Чиясь постать шугнула в пітьмі. Ліда скоріше вгадала, ніж побачила: то була незграбна постать кривобокого Гартака!
— Це Гартак! — гукнула вона. — Він підслухував!
— То й краще, — зауважив спокійно Іван Семенович. — Можливо, він і без пояснень зрозумів, як ми ставимося взагалі до пропозицій Дорбатая — і зокрема до бажання Гартака взяти Ліду собі за дружину. Так от що, Дмитре Борисовичу. Скажіть нашим відвідувачам таке: ми не погоджуємося на ці пропозиції і відкидаємо їх. Ми не будемо виконувати волю Дорбатая, бо не хочемо разом з ним обдурювати народ. От і все. Правильно, товариші?