Навіжені в Мексиці
Шрифт:
— Але, сеньйоре, це не… як би вам сказати… не зовсім авіалінії, — після деякої паузи продовжила мадам за стійкою. — Ми радше називаємо «Аеробукану» оахакським авіатаксі… — підміна термінів відбулась настільки швидко, що я навіть не встиг запідозрити лихого. — Тому вам не потрібно квитків, ви просто йдете до Беніто і домовляєтесь про політ.
Я все ще не тямив, що білосніжних трапів і довжелезних заправників не буде, однак до мене вже починало доходити, що вибратися з Оахаки насправді не так уже й просто.
— Хто такий Беніто? — розсерджено спитав я.
— Кгм… авіатаксист…
Вона так і сказала: не пілот, не льотчик, а саме авіатаксист.
— Ну і де я можу знайти цього вашого авіатаксиста і його «Аеробукану»?
— Його ангар зразу навпроти приміщення аеропорту, — жіночка всміхнулась, зрадівши, що хоч чимось змогла нам прислужитися, і тицьнула пальцем у вікно.
Я оглянувся і подивився крізь замащену шибу на вулицю. Саме в цю мить мої ілюзії остаточно розвіялись, наче попіл за вітром, і я на власні очі побачив різницю між «авіалініями» та «авіатаксі».
— Ангар?!! Мати Божа! Я думав, це громадська вбиральня!
— Ну, в крайньому випадку — лазня, — вставив Тьомик.
Жіночка продовжувала запопадливо скалитися, вдаючи, що не почула останніх уїдливих фраз.
— Там ви знайдете Беніто і його повітряне таксі.
Ми випхалися з туристичного ларьку під гаряче полуденне сонце, але переходити дорогу не поспішали. Від ангару не долітало ні звуку, напіввідчинені низенькі бокові дверцята понуро чорніли прямо навпроти нас.
Ноги, чесно кажучи, були як ватяні. Попри задушливу спеку, яка глейким водоспадом просотувалася з розплавлених небес і розтікалася по розпеченій глині, мене морозило, а по спині та руках тупотіли мурашки. На Тьомика взагалі від страху гикавка напала.
— Ма… г-гик… Ма… гик-гик… Ма…
— Чого тобі? — прошепотів я крізь стиснуті зуби.
— Мама… — врешті-решт спромігся проскрипіти Тьомик.
Та ось я рішуче метельнув головою, схопив напарника за футболку і почимчикував до офісу «Аеробукани». Мій напарник, шпортаючись і заточуючись, неохоче плівся ззаду.
Приміщення ангару, яке зсередини скидалося на звичайнісінький гараж для великого автомобіля, виявилося порожнім, якщо не рахувати кілька ящиків з інструментами, кількох каністр з авіаційним паливом та вмонтованих у протилежну стіну дюжину розкладних стільців кольору слонової кістки. Усі стільці були опущені, дійсно чимось нагадуючи пісуари.
Тягнучи за собою напарника, я прослизнув всередину і вийшов через головні ворота. Відразу за ними простиралось гладеньке поле, заросле високою травою, підперте з одного боку рідколіссям, а з іншого — оахакськими передмістями.
— Он вони, — процідив я крізь зуби і від хвилювання нарешті випустив Тьомикову футболку.
— Хто? — перепитав Тьомик, визираючи з-за моєї спини.
— Наш авіатаксьор і його літальна установка.
У Тьомика на кілька секунд взагалі мову відібрало, як тільки він побачив авіатаксі. Відверто кажучи, я теж був далеко не в захваті і завмер у нерішучості, переминаючись з ноги на ногу.
— Ти що, з дуба впав? — зашипів мій напарник. — Я нізащо не сяду в цю літаючу домовину!
Я все ще стояв, накритий хвилею непевності. Зрештою, може, воно й на краще: якщо мене найближчим часом розшукуватимуть через аферу з електростанцією, то скоріш за все на торованих маршрутах, цебто на автостанціях та у головному аеропорту Оахаки, звідки відправляються регулярні авіарейси на Мехіко. Навряд чи хтось здогадається розпитувати про двох затурканих ґрінго в якогось авіатаксиста, який зрідка підкидає туристів до Тихого океану.
Тим часом Тьомик розвернувся і вже намірився дременути.
— Стояти! — скомандував я. — Ми летимо в Пуерто- Ескондідо! Навіть якщо нам доведеться під час зльоту бігти ззаду й штовхати в хвіст цю, як ти висловився, «літаючу домовину».
Метрах в десяти за ангаром, утопаючи в густих трав’яних хвилях, виднівся клаповухий одномоторний літачок «Cessna». Потріпані закрилки мляво звисали, наче вуха у добродушного спанієля, хвостове оперення світило кількома наскрізними дірочками, які були помітні навіть здалеку. Збоку на борту ледве-ледве можна було розрізнити напис «AeroBuc'ana».
Коло літака стояв… хм… як би того його краще сказати… волохатий примат з довжелезними м’язистими ручищами, в синьому комбінезоні, недбало спущеному з пліч, і аж по саму шию намазюканий мастилом. Примат якраз обмотував скотчем одну з розчалок під крилом.
— Як думаєш, ця мавпа… г-гик… і є пілот, чи він… гик-гик… тільки може скотч намотувати? — тихенько поцікавився Тьомик.
— Беніто? — гукнув я, проігнорувавши питання напарника.
Примат стрепенувся і зиркнув на нас з-під крила.
— Беніто, Беніто, трясця вашій матері! — грубо озвався він. — А ви ще хто такі і якого чорта вас сюди занесло?
Ми підступили ближче. На ділі авіатаксисту було, мабуть, років 40, ну, може, 45, але від зловживання тютюном, оахакською кавою та сонячними ваннами Беніто нагадував старого діда. Утім, силою оцей дідок, вочевидь, міг зрівнятися з будь-яким двадцятирічним хлоп’ягою.
— Ми фотографи, — не роздумуючись, вигадав я. — І нас цікавить ваш літак. Хочемо метнутися до Пуерто-Ескондідо, познімати дорогою гори з висоти пташиного польоту, океан побачити, те-се…