Навіжені в Мексиці
Шрифт:
Дідок підозріло обдивився мене. Погляд у нього виявився важким, як кувалда. Мене обкотило якимось ядушливим відчуттям, наче ми не за літак домовлятись прийшли, а добровільно присунулись на допит у спецслужбу.
— Фотографи, кажеш? Папараці? А камера де, чорт забирай?
Я не розгубився і хутко дістав з нагрудної кишені свою чорну кулькову ручку.
— Во!
— Ти, певно, при народженні сильно голівкою вдарився, синку, — фиркнув мексиканець, презирливо
— Діду, без образ, але ви, схоже, геть не крокуєте в ногу з прогресом! Це найновіша розробка Пентагону! — заторохтів я. — Це супер-нано-цифрокамера з вбудованим супутниковим зв’язком і можливістю генерації тривимірних зображень.
— Правда?
— Ага…
— Ану покажи.
Беніто прийняв з моїх руку кулькову ручку і покрутив у руках, уважно роздивляючись. Через хвилину, багатозначно похитавши головою і прицмокнувши язиком, він з великою неохотою простягнув її назад.
— Хороша штука.
— Не те слово. Ну то як, діду? Летимо?
Беніто мовчав, все так же відкопиливши нижню губу й висолопивши кінчик побурілого від тютюну язика. Його погляд осклів, зіниці затяглись якимось туманом, через що очі сильно нагадували очі ящірки. Здавалося, що старий мексиканець провалився у спогади і у цей момент витає десь далеко від цього місця.
Так тривало зо дві хвилини…
— Діду?.. — тихенько окликнув я, починаючи помітно нервувати.
— Наркоман якийсь чи шо… — тихо мугикнув Тьомик за моєю спиною.
Старигань ніяк не зреагував, хоча в темно-агатові очі знову повернувся усвідомлений вираз. Він ще довго мовчав, переводячи погляд то на мене, то на Тьомика, то на супер-нано- цифрокамеру, яка стирчала з моєї кишені, звабливо вилискуючи на сонці. Потім старий зітхнув і заговорив.
— Я, вашу маму, не люблю фотографів, — прохрипів він, вчепившись у мене напруженим поглядом.
«А хай тобі! Чортів старий пердун!» — подумав я.
— Діду, ми хороші фотографи. Ми геть не такі, як інші, — прожогом залопотів я, раз по раз зиркаючи через плече назад, самим тім’ячком відчуваючи, що сюди от-от примчить «власник» оахакської електростанції (слід очікувати, трохи не в настрої) і пустить нас на корм рибкам. — І нам конче треба летіти.
Старий поклав одну руку на крило, іншу впер собі в пояс і довго роздивлявся нас із Тьомиком.
— Добре, — врешті мугикнув людиноподібний примат, — 150 баксів з кожного.
У мене відлягло від серця. Я навіть не збирався торгуватись.
— О’кей!
— Приходьте завтра зранку, — продовжив старий, — чим раніше припретеся, тим краще долетимо.
— Що значить «завтра зранку»?!! — йойкнув я.
— Що значить «краще долетимо»? — перебив мене Тьомик.
— Краще — значить краще. Ближче до обіду скелі сильно прогріваються сонцем, і вгору від них здіймаються неспокійні потоки теплого повітря. Трясе й теліпає тоді так, що можна заворот кишок заробити. Приходьте на світанні, зразу й полетимо.
— Але нам це не підходить! — ледь не завищав я.
— Ну, як не підходить — то, значить, не приходьте, — без тіні жалю розвів руками Беніто.
Мені схотілося поколошматити старого нахабу. Отак-от взяти і гепнути чимось по довбешці. Якби я вмів літати, то, мабуть, так і зробив, а потім сів би і полетів на літаку сам. Але я стримав себе і вирішив діяти хитрістю.
— В кінці польоту я подарую вам мою супер-нано- цифрокамеру, — заворкотав я скрадливим голосом і підморгнув старому.
Беніто зімітував погордливу гримасу, відвернув носа і високо задер прямокутне підборіддя, усім своїм виглядом афішуючи, що він вище від оттаких-от підлабузницьких пропозицій і взагалі увесь отой hi-tech від Пентагону його не цікавить. Однак очі видавали старого. Попри високо задертий ніс його хтиві очиська самохіть косилися на «супер-нано-цифрокамеру», палаючи жадібним вогнем.
— Дивіться, — я покрутив ручкою в руках. Чорний корпус сипонув блискітками під сонячними променями. — Такого точно ні в кого немає. В усій Оахаці.
Останній аргумент, схоже, подіяв, і мексиканець зламався.
— Багаж якийсь маєте? — все ще удаючи невдоволення, спитав Беніто.
— Два рюкзаки — оце все, що з нами.
— Гроші вперед, і можете займати місця.
Я поспішив розрахуватися, поки авіатаксист не передумав, і ми полізли до салону. Зненацька Тьомик загукав:
— Що за фігня? Тут ціла гора дощок прямо посеред салону! На всіх кріслах.
— Діду, мій компаньйон каже, що там якісь дровиняки на сидіннях!
— Це для моєї mam на дачу завезти. Якщо щось не подобається, то вилазьте зразу к чортам. Ото не мав я більше клопоту, як для якихось біломордих папараці ще салон прибирати!
— Та ні, діду, спокійно. То я так, спитав… Все о’кей, ми летимо.
Беніто шустро змотався до ангару, притяг звідти відро з якоюсь темною рідиною і залив її через шланг у літак. Затим, натягнувши на голову кумедного шолома, почав розкручувати пропелера. Двигун харчав, трусився, плювався мастилом на лобове скло, але вперто не хотів заводитися.