Навіжені в Мексиці

Кидрук Максим Иванович

Дідок підозріло обдивився мене. Погляд у нього виявився важким, як кувалда. Мене обкотило якимось ядушливим відчуттям, наче ми не за літак домовлятись прийшли, а добровільно присунулись на допит у спецслужбу.

— Фотографи, кажеш? Папараці? А камера де, чорт забирай?

Я не розгубився і хутко дістав з нагрудної кишені свою чорну кулькову ручку.

— Во!

— Ти, певно, при народженні сильно голівкою вдарився, синку, — фиркнув мексиканець, презирливо відкопиливши нижню губу. — Це ж звичайнісінька ручка!

— Діду, без образ, але ви, схоже, геть не крокуєте в ногу з прогресом! Це найновіша розробка Пентагону! — заторохтів я. — Це супер-нано-цифрокамера з вбудованим супутниковим зв’язком і можливістю генерації тривимірних зображень.

— Правда?

— Ага…

— Ану покажи.

Беніто прийняв з моїх руку кулькову ручку і покрутив у руках, уважно роздивляючись. Через хвилину, багатозначно похитавши головою і прицмокнувши язиком, він з великою неохотою простягнув її назад.

— Хороша штука.

— Не те слово. Ну то як, діду? Летимо?

Беніто мовчав, все так же відкопиливши нижню губу й висолопивши кінчик побурілого від тютюну язика. Його погляд осклів, зіниці затяглись якимось туманом, через що очі сильно нагадували очі ящірки. Здавалося, що старий мексиканець провалився у спогади і у цей момент витає десь далеко від цього місця.

Так тривало зо дві хвилини…

— Діду?.. — тихенько окликнув я, починаючи помітно нервувати.

— Наркоман якийсь чи шо… — тихо мугикнув Тьомик за моєю спиною.

Старигань ніяк не зреагував, хоча в темно-агатові очі знову повернувся усвідомлений вираз. Він ще довго мовчав, переводячи погляд то на мене, то на Тьомика, то на супер-нано- цифрокамеру, яка стирчала з моєї кишені, звабливо вилискуючи на сонці. Потім старий зітхнув і заговорив.

— Я, вашу маму, не люблю фотографів, — прохрипів він, вчепившись у мене напруженим поглядом.

«А хай тобі! Чортів старий пердун!» — подумав я.

— Діду, ми хороші фотографи. Ми геть не такі, як інші, — прожогом залопотів я, раз по раз зиркаючи через плече назад, самим тім’ячком відчуваючи, що сюди от-от примчить «власник» оахакської електростанції (слід очікувати, трохи не в настрої) і пустить нас на корм рибкам. — І нам конче треба летіти.

Старий поклав одну руку на крило, іншу впер собі в пояс і довго роздивлявся нас із Тьомиком.

— Добре, — врешті мугикнув людиноподібний примат, — 150 баксів з кожного.

У мене відлягло від серця. Я навіть не збирався торгуватись.

— О’кей!

— Приходьте завтра зранку, — продовжив старий, — чим раніше припретеся, тим краще долетимо.

— Що значить «завтра зранку»?!! — йойкнув я.

— Що значить «краще долетимо»? — перебив мене Тьомик.

— Краще — значить краще. Ближче до обіду скелі сильно прогріваються сонцем, і вгору від них здіймаються неспокійні потоки теплого повітря. Трясе й теліпає тоді так, що можна заворот кишок заробити. Приходьте на світанні, зразу й полетимо.

— Але нам це не підходить! — ледь не завищав я.

— Ну, як не підходить — то, значить, не приходьте, — без тіні жалю розвів руками Беніто.

Мені схотілося поколошматити старого нахабу. Отак-от взяти і гепнути чимось по довбешці. Якби я вмів літати, то, мабуть, так і зробив, а потім сів би і полетів на літаку сам. Але я стримав себе і вирішив діяти хитрістю.

— В кінці польоту я подарую вам мою супер-нано- цифрокамеру, — заворкотав я скрадливим голосом і підморгнув старому.

Беніто зімітував погордливу гримасу, відвернув носа і високо задер прямокутне підборіддя, усім своїм виглядом афішуючи, що він вище від оттаких-от підлабузницьких пропозицій і взагалі увесь отой hi-tech від Пентагону його не цікавить. Однак очі видавали старого. Попри високо задертий ніс його хтиві очиська самохіть косилися на «супер-нано-цифрокамеру», палаючи жадібним вогнем.

— Дивіться, — я покрутив ручкою в руках. Чорний корпус сипонув блискітками під сонячними променями. — Такого точно ні в кого немає. В усій Оахаці.

Останній аргумент, схоже, подіяв, і мексиканець зламався.

— Багаж якийсь маєте? — все ще удаючи невдоволення, спитав Беніто.

— Два рюкзаки — оце все, що з нами.

— Гроші вперед, і можете займати місця.

Я поспішив розрахуватися, поки авіатаксист не передумав, і ми полізли до салону. Зненацька Тьомик загукав:

— Що за фігня? Тут ціла гора дощок прямо посеред салону! На всіх кріслах.

— Діду, мій компаньйон каже, що там якісь дровиняки на сидіннях!

— Це для моєї mam на дачу завезти. Якщо щось не подобається, то вилазьте зразу к чортам. Ото не мав я більше клопоту, як для якихось біломордих папараці ще салон прибирати!

— Та ні, діду, спокійно. То я так, спитав… Все о’кей, ми летимо.

Беніто шустро змотався до ангару, притяг звідти відро з якоюсь темною рідиною і залив її через шланг у літак. Затим, натягнувши на голову кумедного шолома, почав розкручувати пропелера. Двигун харчав, трусився, плювався мастилом на лобове скло, але вперто не хотів заводитися.