Навіжені в Мексиці
Шрифт:
Я миттю зорієнтувався, що треба робити, кинувся до котяри і накинув йому на шию зашморг. Потому, скориставшись безпорадністю ворога, вдвох із Тьомиком ми прудко перетягли його на веранду.
Мацератор на диво швидко приходив до тями. Тьомик міцно притискав звірюку шваброю до дощатої підлоги, коли кіт остаточно оклигав. Побачивши, що ситуація розвивається не найкращим для нього чином, котяра заволав так, наче йому живцем лапи викручували. Напевне, надіявся, що зараз прийде Авраам і його порятує. Але в той момент його не врятував би навіть Господь Бог. Наостанок Мацератор напнувся і сердито зіпсував повітря, що, в принципі, не мало жодного ефекту, оскільки ми з Тьомиком були в протигазах.
Я показав своєму компаньйону на мигах, що треба робити, а потім прогудів:
— На газ-два-тги ти пгибигаєш швабгу!
Тьомик відсалютував однією рукою, мовляв, вас зрозумів, напарнику. Я відступив на кілька кроків назад, майже до порогу будинку, і прокричав:
— Газ… Два… Тги! Пуска-а-ай! — а тоді почав розганятися.
При моєму наближенні Артем елегантним рухом прибрав швабру і прудко вискочив з веранди через вікно. Я тим часом, набравши достатньої швидкості, вліпив Мацератору такого копняка, що він розвіяв усі стереотипи стосовно того, ніби коти не літають, по красивій параболі перелетівши паркан і приземлившись десь у кущах далеко за віллою. На добрих двадцять метрів далі від мого капця.
29 березня — 22 квітня 2009 // Київ, Гуанчжоу (Китай)
Авіатаксі до Пуерто-Ескондідо
Тьомик давно хотів з’їздити на кілька тижнів до Тихого океану на відпочинок. Я спочатку був однозначно проти, але потім, благополучно спродавши якомусь промисловику з Гвадалахари Оахакську державну електростанцію, зрозумів, що потрібно терміново кудись поїхати. Куди завгодно, аби тільки залишити Оахаку. І то чим швидше, тим краще, бо я відчував, що ще трохи — і спекотний оахакський клімат може завдати невиправної шкоди моєму здоров’ю.
Отож одного дня, розклавши перед собою на колінах карту Мексики, я видивлявся, куди можна було б податися на «вакації». Ну, скажімо, хоча б до того ж Тихого океану — щоб Тьомик не ремствував.
Тьомик запропонував рвонути в Акапулько, але я відразу скрутив йому дулю — славнозвісний курорт знаходився аж надто далеко на заході.
— Прямо під нами на півдні є ще один зовсім новий resort, — роздумував далі мій напарник. — На вид нічогенький такий. Він виріс, наче на дріжджах, за останніх десять років. Кажуть, з кожним роком стає все більш популярним.
— Який саме?
— Уатулько.
Я скрутив Тьомику дві дулі зразу.
— Я не знаю, що продають ті, хто відпочиває в Уатулько, але людина, яка щойно отримала десятивідсоткову передоплату за цілу електростанцію, не може собі дозволити нормально там відпочити.
Тьомик розчаровано знизав плечима, втомившись мене переконувати. Утім, тікати… пардон… їхати відпочивати все одно треба було. Кожна хвилина затримки в Оахаці могла нам дорого коштувати. Тож залишався один єдиний прийнятний варіант.
— Пуерто-Ескондідо [47] … — промовив я, постукавши пальцем по карті. — Це саме те, що треба.
Тьомик шмигнув носом і заглянув через моє плече, підозріло видивляючись крихітну цятку на карті на узбережжі Тихого океану, відділену від Оахаки потужним масивом гір.
— Хай буде Пуерто-Ескондідо, — без особливого ентузіазму буркнув мій напарник.
Добиратися від Оахаки до Пуерто-Ескондідо можна двома шляхами: машиною через гори або ж літаком у повітрі. Попри те, що мій Тьомик боїться літаків не менше за стоматологів, можливість використання автомобільного транспорту я відкинув одразу, жодної миті не вагаючись. Одного разу в Чіапасі ми з Тьомиком уже так з’їздили… З нас досить. Шлях на Пуерто-Ескондідо скидається на заплутаний шнур від навушників, що тиждень провалялися в кишені джинсів: відстань, яку по прямій можна було б промчати за якихось кілька годин, у дійсності відбирає повний день, цілу цистерну бензину і півкілограма попсованих нервів. Подейкують, що, проїхавши один раз тією дорогою, водій ще кілька ночей підряд крутить уві сні кермо і хапається за серце, не знаходячи педаль гальма на поворотах.
47
Брудненький курорт на тихоокеанському узбережжі Мексики, приблизно посередині між Акапулько та Уатулько.
Отож…
— Чувак, нам доведеться летіти літаком, — обережно, але водночас суворо й безапеляційно промовив я.
— Е-е-е… я… не… е-е-е… — сполохано забубнив мій напарник. Схоже, йому різко перехотілося їхати на відпочинок.
Але я не відступав.
— Пуерто-Ескондідо, — повторив я розтягнутим і хрипким голосом екстрасенса, не зводячи яструбиного погляду з Тьомикового лиця. — Найближчим рейсом ми летимо в Пуерто-Ескондідо, Тьомо.
— Не хочу!
— Треба.
Тьомик ухопився за серце, з шумом випустив повітря носом, намагаючись заспокоїти розбурхані нерви, і заплямкав губами. Зазвичай він починає отак-от медитувати щонайменше за три дні перед тим, як здійнятися в повітря, налаштовуючи себе на належний лад і збираючись з силами перед польотом. А тут — на тобі! — доведеться вилітати за якусь годину.
— Тільки для тебе, Максе, — прошепотів він збляклими губами, помовчав трохи, а потім тихенько докинув: — Але, чувак, за це я вимагаю, щоб ти докинув мені ще дві тисячі баксів зверх тої десятки, що ти мені вже винен…
— Хм… та ти… ем-м-м… Ну, що завгодно, друже, — кивнув я, скреготнувши зубами. А сам думаю: я тобі це ще пригадаю, харцизяко.
Отож, здавалося б, проблема вирішена — Тьомик додає до мого боргу дві тисячі баксів, я купую квитки на літак, і ми летимо в Пуерту.
У дійсності все виявилось зовсім не так просто. В туристичному офісі на окраїні міста, куди я потяг Тьомика, щойно він дав згоду на переліт, я довідався, що регулярні пасажирські рейси на Пуерто-Ескондідо літають виключно з мексиканської столиці. З Оахаки до Тихого океану не літає нічого.
— …нічого, окрім «Аеробукани», — провагавшись, додала огрядна жіночка-консультант, ховаючись за вкритою пилом стійкою туристичного офісу.
— Прекрасно, — зраділо ляпнув я, — давайте нам два квитки на найближчий рейс!
— Не можу, — жіночка забилася ще глибше.
— Чому?
— Розумієте, сеньйоре, «Аеробукана» — це така штука… це щось на зразок місцевих оахакських авіаліній.
Я радісно метельнув головою, мовляв, розумію. Що ж там не розуміти? Хоча нічого я, в дідька, тоді не розумів, оскільки слово «авіалінії» викликає в мене, як і в будь-якого іншого європейця, асоціації з безліччю сучасних високотехнологічних літаків різної дальності польоту та тоннажності, з прогонистими трапами під бортами, з довгими тягачами, які товстенними клешнями чіпляються за стійку передніх шасі, з пузатими цистернами-заправниками та неозорими ангарами, словом, з усіма характерними рисами гігантських аеропортів на кшталт амстердамського Схіпхоля чи паризького Руассі імені Шарля де Голля.