Навіжені в Мексиці
Шрифт:
26–28 березня 2009 — 17–19 січня 2010 // Київ
Мацератор
Драстє! Знайомтесь — перед вами Мацератор, метис-полукровка з трохи дивним навіть як на метиса іменем. Він — головний герой цієї історії, персона вельми поважна й респектабельна, яка, ви вже мені повірте, залишила чималий слід у наших з Тьомиком поневіряннях Мексикою. Мацератор уже немолодий. Він має світло-сірі ящіркові очі, пружинясту ходу і відразливий запах з рота. А ще у нього дуже нехороший, місцями просто-таки паскудно-депресивний характер справжнього метиса, який, щоправда, непогано
Однак про це я дізнався значно пізніше, бо спочатку ми з Мацератором досить непогано ладнали.
Чомусь так склалося, що я не люблю котів.
Пригадую, моя тітка Валя з Феодосії якийсь час утримувала вдома цілий зоопарк всякої живності, до якого, окрім різноманітного дріб’язку на зразок папужок та хом’ячка на ймення Троцький, входили ще кіт Рижик і собака Тихон (обидва вже своє, на жаль, відбігали).
Раз на рік усе наше сімейство приїжджало до тьоті Валі на відпочинок. Так ось, щовечора, коли моя тьотя Валя поверталася додому, стомлена після довгого робочого дня, я спостерігав, як собака Тихон, заледве зачувши шкряботіння її ключа у замку, починав бігати по стінах, стрибав ледь не під стелю, пхинькав і пускав слину. Як тільки двері відчинялися, Тихон стрілою налітав на тьотю Валю, ледь не валячи її на підлогу в коридорі, і лизав їй носа, знетямлено скавучачи й метеляючи хвостом, мов пропелером.
Кіт Рижик, хитра руда морда, не гірше за Тихона вчував наближення тьоть-Валі до дверей. Проте замість того, щоб бігати по стінах і стрибати до стелі, Рижик завжди повагом шпацирував до кухні, всідався коло холодильника і починав нявчати так, наче його не годували з минулого Різдва, а не з пройдешнього вечора. І нявчав, скотина, гордо задерши свою нахабну морду, доти, поки йому не наваляють чогось пожерти в миску.
Я розумію, що це, в принципі, ще не причина, щоб ненавидіти котів. Однак якоїсь ночі, прогулюючись по підвіконнику якраз над узголів’ям мого ліжка, той товстозадий рудий бандит примудрився скинути мені на голову вазон з улюбленою квіткою тьоть-Валі (певно, що за його, котячою, версією абсолютно випадково). Чи то з просоння, чи то з переляку я зірвався на рівні ноги, схопив вазона і викинув його у вікно. Попри задуху вікно тої ночі виявилось зачиненим…
Коли на брязкіт скла примчалися моя мама, тьотя Валя, дядя Віталя — чоловік тьоті Валі, Тихон і Троцький, від рудого вже й слід простиг. А я стояв, сонно кліпаючи, посеред купи розбитого скла, плутано пояснюючи, якого лисого я підірвався посеред ночі і викинув нахрін тьоть-Валіну улюблену квітку.
З тих пір у мене складні діалектичні відносини з усіма котами.
Яке це все має відношення до Мацератора? Та зовсім ніякого, окрім одної геть не вартої уваги дрібниці. Річ у тім, що Мацератор — це здоровенний, мов бугай, і тлустий, як свиня, індіанський котяра. Метисом його величають завдяки тим немислимим примхам долі, які намішали в його котячих жилах кров американських, мексиканських та напівдиких індіанських котів. До сьогодні залишається невідомим, хто охрестив котяру Мацератором. Утім, хто б це не був, слід віддати належне проникливості того хрестителя [45] .
45
Мацератор — похідне від англійського «maceration»: 1) вимочування; 2) виснаження, змученість. Тобто той, що вимучує, виснажує.
Перший раз ми познайомились з Мацератором за крок від Авраамової вілли.
Авраам Пенагос, сивочолий прим’ятий дідусь з проникливими очима майже чистокровного індіанця, стрівся нам в автобусі по дорозі до Оахаки. Жвавий такий дідусь попався. Такий, бляха, жвавий, що хоч стріляйся.
46
Сапотеки — одне з племен, що населяло Центральну Америку до її відкриття Колумбом.
Зрештою оті вісім довгих годин, протягом яких я ледве стримувався, щоб не повіситись від нудьги прямо в автобусі, минули, і за вікном показалися перші ветхі халабуди оахакського передмістя.
Перед самим в’їздом у місто дідуньо Пенагос сильно переполошився. Мабуть, переживав через те, що не встиг розповісти нам і половину своїх історій. Він чемненько поцікавився, де ми з напарником зупиняємось на ніч. Я сказав, що поки ніде. Авраам тоді сильно зрадів і заходився припрошувати нас погостювати в його віллі. Мовляв, кращого будинку не знайти на всю Оахаку.
Якщо чесно, то вибору в нас не було ніякого, позаяк грошей на пристойний готель у нас не лишилося.
— Що ти про нього думаєш? — крадькома спитав я у Тьомика. — Він тобі не здається підозрілим?
— Ти чогось боїшся? — буркнув мій напарник, навіть не подивившись на дідка.
— Хтозна… Може, він нас заманює, щоб пограбувати.
— Чувак, а у нас хіба ще є що грабувати?
…Авраамова вілла, чого й слід було очікувати, ледве трималася купи. Як повідав сам старий, збудував хату ще його дід десь у 1927 році після того, як з’їздив на кілька тижнів до Франції. Авраам або щось сильно плутав з датою будівництва, або прибріхував. Точно прибріхував, бо, дивлячись на віллу, можна було подумати, що його дід служив ще у Кортеса.
Ззовні вілла дійсно сильно відрізнялася від усіх інших типово колоніальних будинків Оахаки. Дід Авраама, певно, під впливом паризьких котеджів, збудував свою халабуду в чисто європейському стилі, і, якби не облуплені стіни, струхлявілі дошки веранди та перекошені вікна, вона справді тягнула б на найкрутіший будинок в Оахаці.
Праворуч і трохи далі за віллою здіймалась увись велика прибудова, схожа на якийсь цех чи ангар для невеликого літака, ще більше, аніж «європеоїдна» вілла, не вписуючись в навколишній істинно мексиканський пейзаж.
— А це моя фабрика, — прошамкотів дідок, примітивши мій зацікавлений погляд.
— Фабрика?
— Sі, se~nores. Маю невеличкий бізнес, — усміхнувся Авраам. — Скуповую у довколишніх селян м’ясні туші і продукую ковбаски.
— Зрозуміло… — прогугнив я.
І от не встиг я стулити рота, як кілька штахетин паркану прямо навпроти старого вигнулися, затріщали і вибухнули хмарою дрібних скалок. Я інстинктивно сховався за Авраамом (хоч там і не було за чим ховатися) і зіщулився. Крізь отвір у паркані виборсався пес розміром з теля і помчав прямо на нас. Як розказав потім Тьомик, він при цьому ледь не наваляв у штани. Я зажмурився і зіщулився ще більше. Втім, собацюра поводив себе якось неадекватно: замість гарчати чи гавкати він перелякано вищав.
Однак ще більш неадекватно повів себе Авраам Пенагос.
— А це — мій котик, — спокійно заявив він.
— Хто???
Собацюра, виючи, наче ракета «Союз» перед запуском, стрілою промайнув мимо нашої трійці. І лиш тоді я спостеріг, що за наляканим до смерті барбосом несеться, здіймаючи хмари куряви, огрядний сірий клубок. Клубок набирав швидкість, шипів, плювався і метав блискавки з очей, доводячи велетенського пса до істеричного жаху.
— Він охороняє мою ковбасу.