Навіжені в Мексиці
Шрифт:
— Дай йому п’ять сотень песо, — повторив я, — не спи, чоловік жде!
— У мене немає грошей, — тихо-тихо, майже пошепки промовив мій компаньйон.
Я чомусь подумав, що він не хоче розмінювати крупні купюри.
— Ну добре, — відказую, — давай тоді, скільки маєш.
— У мене немає грошей, — так само тихо прошепотів Артем.
— Що значить: немає грошей? Після гватемальської феєрії у нас мало лишитися ще принаймні кілька тисяч баксів!
— У мене немає грошей, — уперто твердив Тьомик, потупивши погляд додолу. — Взагалі немає.
Раптово я відчув неприємне лоскотання в грудях:
— Куди ти подів наші гроші?!
Мій напарник похнюплено мовчав, ще більше нахиливши голову. Мексиканець зі шлангом нетерпляче постукав у бокову шибу авто і гукнув у салон кострубатою іспанською:
— Ви там що, позасинали?
— Espere un momentito, se~nor [44] ! — відмахнувся я від нього, а тоді повернувся до Тьомика: — Де наші бабки, чувак?
44
Зачекайте хвилинку, пане ( ісп.).
— У мексиканців, — пробубнів мій напарник.
— У яких мексиканців?! — я поволі закипав, немов вода у чайнику.
Артем уникав дивитися на мене і, здавалося, готовий був розплакатися:
— У тих, що в селищі… ну ті, які мене виходили… і в їхніх односельчан…
— Вони їх у тебе вкрали? — я весь похолов. — Чому ти раніше мені не сказав?!
— Ніхто нічого не крав. Я їх сам віддав…
— У тебе гарячка?! — заревів я, сам себе не тямлячи від гніву. — Ти просто так запхав тим аборигенам усі наші гроші?!!
— Насправді я не просто так віддав, — Тьомик несподівано змахнув головою, гордо підкинувши чуба, а потім з гідністю доказав: — Я викупив увесь їхній крам. По достойній ціні. Вони на те заслужили!
Ось тут я не витримав. У горлі щось забулькало, я вискочив з авто, наче на крісло хтось насипав розпечених жарин, несамовито лаючись, оббіг навкруг капота і витяг напарника з машини.
— Повтори, що ти зробив?!! — горлав я йому прямо в обличчя.
— Я купив усі їхні килими, плахти й рушники. Сім штук за три тисячі чотириста вісімдесят два долари…
— Ти ненормальний! — волав я і термосив Тьомика за барки. — Ти просто ненормальний! Це ж усі наші бабки! Залазь у машину, іроде! Ми повертаємось! Ми повернемо все це дрантя і візьмемо назад наші гроші.
На якусь мить лице мого напарника осяяла іскра тріумфу.
— Як? — переможно фиркнув він, театрально обпершись рукою на капот заглухлої машини. — Як ти збираєшся це зробити?
Ну, знаєте, це було вже занадто. Я спалахнув, наче политий гасом смолоскип, і знову вхопив його за комір сорочки.
— Ах так?! Значить, штовхатимемо тачку весь шлях назад до селища, йолопе!
Зненацька Тьомик рвучко випручався з моїх рук, відступив на кілька кроків і дзвінко продекламував, сердито дивлячись мені прямо у вічі:
— Я нікуди її не штовхатиму! Чуєш, ти! Ти думаєш лише про гроші, Максе! Тобі в голові лише багатство. Але ти сам порожній, наче дзвін. Зрозумів? Ти — порожній! Ти ніколи не думаєш про людей, якщо від цього не залежить твоя вигода. У тебе камінь, Максе, камінь, а не серце!
— А хто заважає їм зайнятися справді прибутковими справами, як оце нам з тобою? — рявкнув я у відповідь. — Хай ідуть та й заробляють, гаспиди немиті! Раз вони так живуть, значить, їм таке життя подоба…
Ось у цьому місці, вдруге за весь час нашої дружби, Тьомик поліз до мене битися. Перший раз було, як я вже казав, через якусь дівулю ще в університеті.
Всіх любителів голівудських фільмів, наприкінці яких добро завше перемагає зло, а «головний-герой-тире-спаситель-світу» наклепує повне відро розмашистих стусанів головному лиходію, тут чекає гірке розчарування. Попри те, що Тьомик трохи важчий за мене, б’ється він поганенько. Наваляв я йому тоді під заправкою по самі помідори.
— Ти жалюгідний, Максе! — лопотів Тьомик, втираючи розквашеного носа. — Ти убога безхребетна потвора! Чудовисько!
Я стояв поряд, сутужно хапаючи ротом повітря і важко спираючись на джип. Бійка трохи остудила мій запал. Я почав пригадувати злиденне селище, загублене чортзна-де посеред жовто-коричневих скель і густої дикої зелені, і його нужденних людей, які змушені каторжно працювати за копійки і які, втім, не пожалкували нічого й жертвували останнім, що у них було, аби виявити до нас свою гостинність. Несподівано прийшло жалюче усвідомлення, що я, мабуть, таки й справді дріб’язковий, низькопробний і черствий гендляр. Мене наче холодною водою з відра обдали. «Ти жалюгідний, Максе», — відлунювалися у моїй голові, наче удари далекого дзвону, шпаркі слова мого напарника, однак тупа бараняча гордість не дозволила попросити у Тьомика пробачення.
Зрештою я підійшов до Артема і подав йому долоню:
— Вставай.
Тьомик мовчки вхопився за простягнуту руку і звівся на ноги. Затим я обернувся до працівника бензоколонки:
— Як далеко звідціля найближче селище?
— У тому напрямку, куди ви прямуєте, чи там, звідки приїхали? — уточнив мексиканець.
— Там, куди прямуємо, — не вагаючись, мовив я.
— Ну тоді кілометрів вісім-дев’ять, — відповів після нетривалих роздумів коротун.
Я спокійно кивнув головою, а потому звернувся до свого товариша, який понуро стовбичив на обочині:
— Давай, впрягайся, чортяко, в нашого залізного коня. Будемо штовхати.
Тож ми вперлися в багажник і почали пхати джип. І пхали ми його в той бік, де банка «Кока-Коли» вже не є розкішшю.
Мексиканець, все ще не випускаючи з рук гумовий рукав для заправки, мовчки проводжав нас здивованим поглядом…
Оахакськими килимами ручної роботи і неймовірної краси ще й досі застелена Тьомикова квартира у Стокгольмі.