Навіжені в Мексиці
Шрифт:
Після ретельного огляду я виявив, що наш джип, на щастя, не так уже й сильно пожмакало після польоту крізь нетрища. Під час незапланованого прокладання траси в заростях бульдозерним методом спереду трохи погнулась решітка радіатора (сам радіатор лишився цілим і не протікав), а ззаду відвалився бампер, вилетіло скло і порозбивалися всі фари. Проте без цього ще можна їздити Мексикою, головне, як то кажуть, щоб колеса крутилися.
З виду Тьомик теж не дуже постраждав (якщо не рахувати дебелого дрючка, в якого він вчепився зубами неначе піранья і якого попри повну непритомність він ніяк не хотів відпускати). Однак, на відміну від машини, яка все ще заводилась і їхала, хлопець не реагував на жодні мої дії, ляпаси, пощипування, легенькі стусани чи постукування по колінних чашечках тощо. Тож, затягнувши свого бідолашного напарника разом із полінякою в автомобіль, я тремтячими руками завів двигуна і вихором помчав у найближче селище, аби надати потерпілому товаришеві першу допомогу.
Ситуація ускладнювалася тим, що ми встряли в цю халепу високо в горах десь на кордоні між мексиканськими штатами Чіапас та Оахака, дуже далеко від цивілізованих місць. Я чудово знав, що на добрих півтори сотні кілометрів попереду не знайти жодного великого населеного пункту, тому, підмітивши справа коло траси напівприкриту хащами ґрунтівку, яка вела кудись убік, без жодних вагань повернув кермо праворуч. Таке рішення виявилося правильним, бо менш ніж через п’ять кілометрів я на повній швидкості влетів у невелике село, що з останніх сил тулилося до прямовисної кручі.
Селище було зовсім не таким диким, як, скажімо, Санта-Фе на півдні Чіапасу. Воно просто було страшенно бідним. Таким бідним, убогим і занедбаним, що не тільки одяг його мешканців, а навіть стіни будинків світили дірами, подекуди більшими за ті, що правили за вікна. Навколишні гори, хоч і були вкриті густою, мов пивна піна, зеленню, насправді уперто відторгували будь-яку культурну рослину, в них посаджену, а шумливі потічки, що, неначе блискавки, зривалися з вершин і живими сріблястими зиґзаґами мчали вниз у долину, на такій висоті були ще надто малими і надто бурхливими, аби в них могла водитися велика риба. Через це запаморочливо красиві й грізні гори Оахаки у дійсності є диким і зовсім негостинним місцем. Зубожілі селяни виживають лише завдяки тому, що тримають нечисленні отари кіз та овець, яких випасають у вузеньких улоговинах високо посеред скель, а також плетуть різнокольорові килими, рушники та ковдри з овечої вовни, які продають небагатьом туристам або ж нахабним перекупникам з Мехіко. Багато хто з них, втративши надію, виїхав на заробітки в США чи Канаду…
Гуркіт двигуна впереміж з моїми переляканими воланнями (Тьомик так і не приходив до тями) розторсали половину селища. Насуплені й роздратовані через те, що їх відірвали від заслуженої післяобідньої сієсти, оахакські хуторяни неохоче вибиралися з понурих облуплених халуп. Одначе щойно перші селяни запримітили, як я витягую із заднього сидіння свого непритомного напарника, їх неначе підмінили. Кілька чоловік одразу кинулись мені на допомогу, обережно перебравши на свої руки Тьомика, якась жіночка принесла глек з крижаною джерельною водою і, щось безперестану розчулено примовляючи, збризкувала обличчя мого напарника, а двоє чоловіків, обережно розтуливши щелепи, нарешті видобули гілляку із закривавленого Артемового рота. З розбитих губів сочилося кілька тоненьких цівок крові. Один з мексиканців, доволі приємний на вигляд хлоп років тридцяти, вибігши на середину дороги, скеровував процесію з бездиханним тілом до широко розчинених дверей свого будинку. Не минуло й хвилини, як мого напарника, наче якогось древнього єгипетського фараона, притарабанили на руках всередину приміщення.
Високий і статурний індіанець, певно, хазяїн цієї халабуди, допоміг мені вкласти товариша на примітивне дерев’яне ліжко, застелене м’якою периною. Допитливі горяни тісною ватагою обступили лежак, з сумом розглядаючи бліде Артемове обличчя, однак господар тут-таки випхав їх надвір, час від часу сердито покрикуючи на кількох надто цікавих односельців, що намагались було лишитися в кімнаті й поспостерігати, що далі буде. Тим часом стара індіанка, та ж сама, що спорскувала Тьомикове лице водою, притягнула звідкись мідний тазик з водою і зробила постраждалому марлевий компрес. Після того вона обережно стягла з мого напарника одяг і натерла його якоюсь пахучою субстанцією.
Я підійшов до товариша і помацав пульс. Серце кволо, але ритмічно буцкало. Його удари нагадували цокання годинника, в якого сідають батарейки. Тьомик був живий, але чомусь вперто лишався непритомним.
Зрештою довгов’язий індіанець взяв мене під руку і акуратно випровадив з кімнати, пошепки пояснивши, що для мого напарника зараз головне — це тиша та спокій. Я кинув останній зажурливий погляд на Тьомика і слухняно вийшов надвір.
— Що з ним трапилося? — співчутливо спитав якийсь селянин, коли я вибрався на вулицю.
Я збрехав, що Тьомик упав з дерева і, планеруючи, перечепився зубами за гілляку. Ця страхітлива вість миттю рознеслася селищем, в результаті чого за півгодини коло хати, наче перед мавзолеєм, вистроїлась вервечка людей зі співчутливими мінами на лицях та чималенькими кошиками й клунками в руках. Кожен підходив до мене, вручав свої скромні дари і, ледь не плачучи, висловлював Тьомику щирі співчуття. Хуторяни несли, хто що тільки міг: фрукти, якісь гірські ягоди, печену картоплю, яйця, свіже молоко і навіть тканину для примочок. Мені почало здаватися, що ми ненароком заїхали в якусь утопічну християнську общину, що протягом століть лишалася відірваною від жорстокості і меркантильності решти цивілізованого світу. Проте життя ще змалечку привчило мене: ніщо в цьому світі не дається просто так, а за дармові бакшиші часто доводиться платити подвійну ціну. Тому поволі в моїй голові зародилася колюча підозра, що насправді це ніяка не християнська община, а зачахле кодло язичників, котрі навмисне відгодовують мого Тьомика, щоби потім… ну, скажімо, принести його в жертву! Можливо, думав я, навіть разом зі мною! Тому я вирішив подвоїти пильність і перестав дякувати за подарунки, проводжаючи кожного нового мексиканця безжальним і грізним поглядом. Утім, вловивши невдоволення та підозру в моїх очах, горяни, певно, подумали, що чимось не догодили мені, і почали нести ще більше гостинців.
Так минула ніч і весь наступний день. Увесь цей час я, наче відданий пес, не відходив від ложа мого напарника.
Надвечір другого дня Тьомик нарешті прийшов до тями.
— Як ти, чувак? — тихо спитав я, помітивши, що Артем розплющив посинілі очі.
Тьомик поворушив затерплим язиком і кволо прохрипів:
— Цотири…
— Що чотири? — не зрозумівши, перепитав я.
— Узе цотири, — повторив Тьомик і відкопилив верхню губу.
Я з останніх сил стримався, щоб не скривитися. Таки точно, вже чотири… гарних таких дірки між зубами. Хоча, як подумати, мій компаньйон ще легко відбувся, позаяк при швидкості у сотню км/год могло півщелепи знести. Запросто.
Наступного дня Тьомик уже міг вставати з ліжка, хоча слід відмітити, що його нижня щелепа ще не до кінця відновила свої функціональні якості, — вряди-годи її заклинювало, внаслідок чого мій напарник втрачав здатність членороздільно висловлювати свої думки, натомість починаючи похнюплено й рахітично хрюкати. Щоразу мені доводилося вправляти щелепу потужним хуком справа. Проте найгіршого — струсу мозку — як мені тоді здавалося, Тьомику вдалося уникнути.
Після обіду з метою пришвидшити процес реабілітації я витягнув Артема на невелику прогулянку в прилеглий до високогірного хутора кипарисовий гай.
Все селище на чолі з індіанцем та його старою матір’ю, які прихистили нас у своїй нужденній халабуді, сердечно вітали щасливе зцілення мого напарника. Зустрічаючи нас на вулиці, аборигени кидалися навперейми, приязно посміхалися, тиснули нам руки і настирливо запрошували випити з ними кави. За останні кілька днів моя підозріливість практично повністю зникла (хоч я все ще не міг повірити в таку нечувану безкорисливість, зовсім не властиву виду Homo Sapiens), тому я радо приставав на їхні запрошення, приносячи цим велику приємність мексиканцям. Майже кожен такий похід на каву завершувався смачнючим обідом чи вечерею з бобів, картоплі, м’яса, фруктів та вина.