Навіжені в Мексиці
Шрифт:
— Ні-і-і!!!
— Добре, добре… Не буду.
Я уважно вслухався до звуків, що долітали з гватемальського берега, але не міг вловити нічого схожого на людський голос чи будь-який інший шум, який видавав би присутність людини. Тьомик стояв коло стерна, час від часу сумовито зиркаючи на корму, де, ввіткнувши ствол у небо, стояв накритий чорним чохлом гватемальський кулемет.
— Ау-у-у!
— Ау!
— Стій! — зненацька випалив я. — Глуши мотор!
Тьомик слухняно вимкнув двигун. Від берега виразно пробивався підозрілий хрускіт гілляччя. Кілька секунд там совалося щось однозначно крупніше від звичайної мавпи, а потім, зрозумівши, що ми заглушили двигун, затихло. Напруживши очі, я зміг розгледіти крізь ранкову імлі смагляву скорцюблену постать і брунатну фізіономію, що намагалася сховатися в прибережних чагарях.
— Гей, аміґос, — гукнув я, — ми знаємо, що ви тут. Вилазьте, барбоси, я привіз ваше борошно!
Тиша.
— Агов! Є там хто? Harina para los hambrientos! Harina! Harina para!
Цілу хвилину нічого не відбувалося. Та ось на березі спалахнув ліхтар, а потім з-за стовбурів зринуло дві здивованих мордочки. Здавалося, очі у гватемальців от-от повивалюються з орбіт.
Я акуратно підігнав утле суденце до ветхого дерев’яного причалу. Тьомик зіскочив на прогнилі дошки і прийняв з моїх рук мішок із «борошном». Двоє аміґос обережно, наче побоюючись чогось, присунулись до нас по причалу.
— Приймайте! — сказав я.
Один з них (з ретельно поголеною макітрою) помацав мішок, але не став його відкривати. Я чекав, що він почне розпитувати нас про якість привезеного товару абощо, але натомість він запитав, ошаліло кліпаючи виряченими очима:
— Слухайте, містере, скільки вам заплатили за доставку?
— Та, як завше, по тарифу, — розпливчасто відказав я. — А що?
— Просто… ну… я скільки працюю з мексиканцями, ще ні разу не пам’ятаю, щоб американці на гватемальському прикордонному катері привозили від них товар і горлали про це всю дорогу по Усумансінті…
— Ми не американці.
— Е-е-е… А хто ж тоді? — обережно спитався плішивий, так, наче боявся почути відповідь.
— Ми з України! — гордо випалив я.
Латиноси сполохано перезирнулися, а потім з розумінням закивали опецькуватими головами у сутінках, аби не видати того, що ніхто з них не знає, що то за земля така Україна. Голомозий зрештою спитався англійською:
— І що, у вас там, в Укаранії, усі такі?
— Що значить «такі»? — гаркнув я, насупившись.
Гватемальці зіщулились і перелякано притислись один до одного.
— Та ми… е-е-е… ну, ви нічого не подумайте, сеньйоре, просто щойно по радіо почули, що уряд по тривозі підняв 1-у піхотну бригаду. Хтось сьогодні опівночі висадив у повітря цілу прикордонну заставу і поцупив… кгм… сторожовий катер, — хлоп старався дивитися вгору, вбік, собі під ноги, словом, куди завгодно, але тільки не на наш катер. — Кажуть, навіть президента евакуювали у Бразилію, ну, про всяк випадок. Але це американці, ми точно знаємо, що американці. Ну, хто ж іще, як не вони? — додав він, схопивши мій строгий позирк.
І вони про щось зашепотілися, схилившись один до одного. Я, утім, чув усе, хлопці навіть не підозрювали, що я розумію їх говірку.
— Прикинь, які вони запеклі, ці чорти, — шепнув голомозий своєму напарнику. — Везуть півцентнера коксу, підривають по дорозі цілий прикордонний пост та ще й горланять на всю Центральну Америку.
— Та не кажи. Самому аж не віриться. Ще вчора республіканський флот налічував сім катерів, а на Усумансінті було цілих дві прикордонні застави. А вже сьогодні кількість застав зменшилась на 50 %, і один катер взяли на абордаж. О, життя пішло! Що то далі буде? Молюся, щоб ці двоє забралися звідціля раніше, ніж прибудуть регулярні війська. Бо, так і знай, переб’ють всіх наших к чортам. Жаль буде, коли стільки війська ні за що поляже…
— Та то ще дрібниці. Ти уяви, що від нашої армії лишиться, якщо вони зостануться тут хоч на тиждень? — скрушно похитав головою кучерявий. — Флоту, вважай, уже нема — по одному катеру на день, та й то, мабуть, не вистачить.
— Таки-так, аміґо, схоже, важкі часи настали…
Якби у мене були вуса, я б зараз їх хвацько підкрутив. Але вусів у мене не було, тому вийшло так, ніби я втер соплі.
— Мужики, — сказав я їм, гордо випнувши підборіддя, — українці всі такі!
Гватемальці аж поприсідали і закивали головами.
— S'i, se~nor! Дозвольте йти, сеньйоре? — тихенько спитався лисий.
— Шуруйте, — сказав я.
Вони крутнулися на місці і заспішили геть, тягнучи за собою мішок.
— Е ні, стійте! — нараз викрикнув я.
Латиноси підскочили, розвернулись і миттю подріботіли назад.
— Так, сеньйоре! Ми вас слухаємо, сеньйоре!
— А вам катера не треба, хлопці? Віддам недорого. Знімете кулемет, перефарбуєте трохи, і можна хоч завтра в океан на рибалку…
6–7 лютого; 1—25 квітня; 23 травня 2009 // Київ, Гуанчжоу (Китай)
Розкіш
Слід зазначити, що до цього моменту Тьомик був непоганим компаньйоном. Можна навіть сказати — хорошим таким компаньйончиком. Що я маю на увазі? Зараз усе поясню.
Отож у моєму розумінні ідеальний напарник по бізнесу має володіти трьома основними якостями. По-перше, напарник повинен бути кришталево чесним і порядним. Примітка: себто чесним по відношенню до свого компаньйона, в даному випадку — до мене; поширення чесності на всіх інших, those who involved in our business [42] , зовсім не обов’язкове.
42
Втягнутих у наш бізнес ( англ.).