Навіжені в Мексиці
Шрифт:
— Ясно, — сказав я і сердито сплюнув у придорожню пилюку.
Мені вже починала набридати ця стоматологічна епопея.
Вскочивши до машини, я блискавично завів двигуна. Одначе в ту ж мить мій погляд намацав дещо, що примусило мене зловтішно посміхнутись і заглушити мотор. Поряд зі мною на сидінні валявся тугий гаманець з готівкою та кредитками і український закордонний паспорт. Бордовий, ще старого зразка. «Погоня скасовується, — тішачись, подумав я. — Гарно тобі погуляти, напарнику». Тьомик, ушиваючись поночі, забув прихопити гроші та документи…
Отож
…Упіймав я його аж через два дні, коли Тьомик прийшов украсти в мене грошей і поцупити щось поїсти. Уявляєте? Оце-то сила волі у людини, оце характер! Хлоп цілих два дні тинявся невідь де, не маючи й травинки в роті, але до дантиста не пішов! Якби не бізнес, я б ним захоплювався. Чесно.
Я проснувся від того, що вчув, як хтось порпається в шухлядці напроти мого столу. Взагалі-то я сплю не дуже чутко, однак шелест купюр може витягти мене навіть із коми, особливо, коли це шелест купюр, які вивуджують з мого гаманця.
Сонце ще не встало, але надворі вже було світло. Тож я підірвався, як ошпарений. Охлялий Тьомик прихилився коло тумбочки і тремтячими від виснаження руками вишкрябував гроші з мого гаманця.
— Ага-а-а! — закричав я. — Попався!
— Нє-е-е! — закричав Тьомик і кинувся тікати.
— Сті-і-ій! Стій, кому сказав?!!
Я схопив свого кімнатного шльопанця — перше, що втрапило під руку, — і помчав навздогін.
Тьомик прудко скотився сходами на перший поверх готелю, прослизнув крізь рецепцію, прожогом перетнув ресторан і заскочив на кухню, де працівники саме готували наїдки для першого сніданку. Коли я залетів до куховарні, Артем, відбиваючись ногами від низькорослих кухарів, жменями згрібав з пательні котлети і квапливо запихав собі до рота. Побачивши мене, він знов чкурнув навтьоки, на ходу перевертаючи миски з салатом та каструлі супу. Я метнув у нього шльопанця, але, на жаль, не влучив.
Наздогнав я його аж на задньому подвір’ї. Збив з ніг, повалив на землю і притис усією своєю вагою. Ослаблений дводенним голодуванням, Тьомик мовчав і майже не пручався. Лиш сердито сопів, похапцем засовуючи до рота останню котлету.
— Чого бажаєте, сеньйори?
— Полікувати зуби.
— Що, відразу обоє?
— Ні, лише він, — я підіпхнув позеленілого від страху Тьомика поближче до екзекуторського крісла і додав: — І не полікувати, а вставити. Причому зразу два. Тільки, лікарю, нам потрібно зробити все швидко, прямо зараз, і головне — безболісно!
Я старався постійно стояти між сильно напруженим Тьомиком та дверима в коридор, ну, щоб у випадку чого придушити можливі спроби до втечі.
— Сеньйори, я був би радий вам допомогти, — поважно почав доктор, — але ви ж мусите розуміти, що я не можу за один день вставити зуб, а тим більше зразу два. Мені спочатку потрібно зробити зліпок, виготовити протез, провести примірку…
При цих словах Тьомик, задницею відчувши, що свердлити й бурити його пащеку сьогодні не будуть, на радощах почав посміхатися, виставивши на показ недостачу двох передніх зубів, по одному на кожній щелепі. Дантист
Я подумав, що док, либонь, набиває собі ціну.
— Ми готові щедро заплатити, — кажу.
— Добре, я все зроблю, — зненацька погодився лікар. — Зараз я візьму інструмент, щоб зробити анестезію. Ви тільки нікуди не йдіть, я скоро, — і док побіг у підсобку.
Тьомик різко перестав посміхатися і затремтів, мов осиковий лист.
— Не переживай, друже, — підбадьорював я його, легенько плескаючи по плечу, — доктор зараз зробить усе швидко і безболісно.
У цей момент док вилетів з підсобки з величезною, щось із метр у діаметрі, чорною сковорідкою в руках і заволав:
— Ах ви козли!!! Довбані ґрінго! У моєї матері здохло чотири кози від вашого дезодоранту!
Я добре розумію іспанську, тому не став сперечатися і миттю вискочив на коридор, от тільки забув перекласти лікареві слова Тьомику. І тільки-но я похопився й захотів повернутися — ну, я чесно-чесно захотів повернутися, — як док замахнувся і з усього маху завалив чавунною пательнею Тьомику прямо по писку. Тьомик, як стояв, не згинаючись, вивалився в коридор.
Протягом наступних тридцяти секунд я встановив світовий рекорд з бігу на короткі дистанції з перешкодами й напівмертвим тілом на плечах. Затятий стоматолог не відставав й кілька разів пробував огріти мене сковорідкою по голові, але я вправно прикривався Тьомиком, наче щитом. Тьомику, по-моєму, уже було пофіг. Потім я так-сяк запхав мого беззубого сіромаху-напарника на заднє сидіння, а сам, відчайдушно відбиваючись від несамовитого дантиста, вліз на крісло водія і рвонув з місця з третьої передачі.
Тьомик очуняв, коли я від’їхав від Туксли-Гутієррес на добрих тридцять кілометрів. Здавалося, його голова ще й досі гула після удару. Він звівся на лікті на задньому сидінні і п’яним поглядом зачудовано обдивився навкруг, наче не впізнаючи, де знаходиться. Ми мчали на захід, повертаючись до Сан- Крістобаля, за вікном тягнулися мальовничі гірські ландшафти, вкриті малахітовими заростями. Потім напарник потер рукою лоба і проказав, звертаючись до мене:
— Цувак, ти бацив? Оце-то у них у Мексиці анестезія… — після «анестезії» Тьомик балакав з відмінним англійським акцентом, вимовляючи «с» як «th» у слові «something», а «з» як «th» у слові «therefore». Через це його «анестезія» звучала як «ане[]те[d]ія».
А потім він провів язиком по яснах і, наколупавши дві старі й одну нову прогалини, трохи ображено запитав:
— Слухай, цувак, а де зуби? Ти з обіцяв…
У Тьомика тепер не було аж трьох зубів, і крізь дірку в роті міг проїхати цілий потяг, але він навідріз відмовився йти ще раз до мексиканського стоматолога.
5 лютого — 27 березня 2009 // Київ, Рівне
Про мавп, борошно і гватемальський День незалежності