Навіжені в Мексиці
Шрифт:
— От же ж паразит! — вилаявся я. — Чувак! Ти поводишся, наче дитя. Гарантую, у тебе буде анестезія, повна анестезія! Чуєш, чувак? Ти геть нічого не відчуватимеш! Якщо хочеш, я попрошу, щоб дантист приспав тебе загальним наркозом! Хочеш? А загальний наркоз — це… це… це така анестезія, що просто капець! Ти нічого не бачитимеш, не чутимеш і не пам’ятатимеш. Прикинь, проснувся і — опа — а зуби на місці!
На якусь мить Тьомик завагався, але зрештою страх переміг.
— Нізащо! — вереснув він.
Я люблю Тьомика як друга, як брата, і, безумовно, поважаю його
«Друже, пробач, — подумав я, — але це вимушені заходи». Відтак я нагнав того опецька ззаду, обережно поклав на капот, а тоді різко крутнув кермо праворуч і запхав у густе вариво джунглів при дорозі, так, що назовні стирчала одна задниця. Тьомик нарешті перестав бігти — його передня частина намертво заплуталась у колючих хащах, а задню частину надійно підпирав бампер джипу, — однак він все ще продовжував відчайдушно метеляти ногами в повітрі, марно шукаючи якоїсь опори.
Я заглушив мотор і вийшов з машини. Мій напарник безпорадно смикався, обплетений ліанами і високою травою, несамовито верещав, плювався і матюкався. Я запалив сигарету і виліз на гарячий капот, упершись спиною об переднє скло, рясно заліплене розплющеними мушками.
— У тебе є два варіанти, — почав я, — або ти, потворо, добровільно сідаєш в машину, їдеш назад і ми знаходимо тобі найкращого зубного лікаря, або я везу тебе силоміць, приковую до стільчика і кажу дантисту, щоб робив усе без знеболювального.
— А-а-а! — кричав Тьомик.
Зрідка повз нас проїжджали машини. Опришкуваті мексиканці задивлялися, немислимо викручуючи голови, як я сиджу на капоті свого джипу і розмовляю з чиєюсь дупою, що стирчить з кущів при дорозі.
— Вирішуй! Я не маю часу на пусті теревені.
— А-а-а!
— Як знаєш, друже. Це був твій останній шанс.
— А-а-а… Стій! Добре! Добре! Я згоден на наркоз. Ти, блін, катюга! Не треба мене в’язати, я піду сам.
Відтак я заліз у кабіну, вивів машину з кювету, а потім допоміг Тьомику виборсатися з кущів.
— Фашист! — це все, що сказав мені Тьомик за весь час, поки ми їхали назад у Тукслу-Гутієррес.
Через два квартали від готелю, де ми спинилися, я відшукав дуже пристойну на вигляд стоматологію. Її мені особисто порадив власник готелю, як найсолідніший заклад такого типу в усій Тукслі. Так воно, мабуть, і було, адже мені вартувало неймовірних зусиль втиснутися у розклад доктора, в якого всі години були розписані на три тижні наперед.
— Завтра на дев’яту ранку я записав нас на прийом до дантиста, — сказав я Тьомику за вечерею. Я вживав «нас», бо, по-перше, збирався супроводжувати Тьомика (доктор самотужки нізащо з ним не впорається), а по-друге, «записав тебе» могло сполохати напарника. І тоді ганяйся за ним знову по всьому Чіапасу…
— Значить так, підйом о сьомій, — правив далі я. — Почисти зуби, причепурися, словом, будь готовий.
— Краватку вдягати? — приречено спитав Тьомик.
— Не треба. Просто приведи себе в порядок і поводься
…І що ви собі думаєте? Вночі цей вилупок знову втік.
Не думайте, що це для мене стало дуже вже великою несподіванкою. Я свого друзяку знаю, як облупленого. Саме тому напередодні, щойно розправившись з вечерею, я запхав Тьомика в готельну кімнату, ретельно замкнув вхідні двері, а сам всівся навпроти вікна і вирішив пильнувати цілу ніч, ні на мить не склепляючи очей.
До третьої ночі Тьомик крутився, вертівся, пихтів і чухався, неначе собака, закусаний блохами, час від часу крадькома зиркаючи на мене крізь прищурені повіки. Я чатував, не послаблюючи пильності. Сидів коло вікна, курив цигарки і при слабкому світлі настільної лампи читав газети. Всі передовиці рясніли крикливими заголовками про звіряче вбивство чотирьох ловців мавп у якомусь віддаленому селі на півдні штату. Писалося, що з невідомих причин при появі американських перекупників (які, до речі, приїжджали за мавпами в ці місця далеко не вперше), у місцевих жителів стався масовий напад невідомої форми сказу. Двох нещасних ловців тут-таки повісили за горло на найближчому кедрі, третього посадили на палю, четвертого спочатку нагодували мавпячим лайном, а потім втопили. За різними даними з ними був ще один, п’ятий. Його ще й досі шукають. Проводиться розслідування.
Після третьої години Тьомик зрештою втихомирився і засопів рівно, мов маля. Ще цілу годину потому я не спускав очей з його нерухомого тіла. Зрозумівши, що мій напарник врешті-решт заснув, я й собі намірився придрімати щось із півгодини — тільки півгодини, ну, може, хвилин сорок, не більше — і обережно стулив повіки.
…О сьомій ранку мене розбудив будильник. Я зірвався на рівні ноги, наче солдат по тривозі, і продер очі. Тьомик зник. На тумбочці коло його ліжка валявся викручений зсередини дверний замок.
— Гад! — спересердя рявкнув я, вдягнувся, на ходу чистячи зуби, і вилетів на вулицю.
— Куди він побіг?! — накинувся я на незмінного консьєржа в брудно-фіолетовій жилетці, напнутій поверх пом’ятої жовтої сорочки.
Мексиканець окинув мене затуманеним поглядом і махнув рукою на захід.
— Кудись туди. В бік виїзду на Оахаку.
— Давно?
— Годину тому. Не більше.
Я вже майже вискочив на вулицю, коли це раптом примітив, що у готельного швейцара з кишені якось аж надто кричуще і показово стирчить побгана купюра номіналом у сто песо. Нараз я зрозумів, що недооцінив Тьомика.
Тож я зупинився, неквапом підійшов до консьєржа, а тоді прискіпливо подивився йому в очі. Він не опустив погляду, хоча зирив кудись мовби повз мене. Відтак, не кажучи ні слова, я витягнув з портмонетки три папірці, по п’ятдесят песо кожен, і запхав йому в нагрудну кишеню.
— То куди він побіг? — вдруге спитав я.
Не повертаючи обличчя у мій бік і не відводячи скляного погляду від запиленої дороги, яка приймала на себе перші вранішні промені, мексиканець тицьнув пальцем у протилежну сторону, на південний схід, в напрямку гватемальського кордону.