Навіжені в Мексиці
Шрифт:
— Що він робить?
— Не зважайте. У людини горе.
Широкоплечий почухав за вухом, але його куций мозок так і не здужав осягнути всю глибину трагізму цього моменту, коли два бізнесмени прощаються зі своїми останніми основними фондами.
— Звідки ви, хлопці? — зрештою бовкнув він.
— Здалеку… здалеку, — розпливчасто відказав я.
Ми з Артемом були трохи не в тому стані, щоби Батьківщина могла нами пишатися.
Здоровань ще раз оцінююче обдивився мене. Потім глипнув на Тьомика, потім довго вагався, мабуть, ніяк не наважуючись сказати надумане.
— У мене є для вас робота, — зрештою мовив він.
Я промовчав. Незнайомець ніскільки не збентежився. Він виклав переді мною потерту мапу півдня Мексики і тицьнув в якусь точку. Його короткий і масний вказівний палець з брудним нігтем увіткнувся у величезну зелену пляму, розітнуту навпіл синьою ниткою невідомої річки на південному заході Чіапасу. Ніяких поселень чи доріг довкола.
— Ги! А ми вже були там, — нараз похвалився я, впізнаючи місце на карті. — Санта-Фе!
— Власне, Санта-Фе, — підтакнув мексиканець, немало здивувавшись моїй обізнаності. — Через тих дикунів мій бізнес практично припинився.
— Чого враз?
— Ну… — спочатку зам’явся здоровань, але зрештою сказав правду: — Вони нещодавно з якогось дива замочили кількох ні в чому не винних американців, ловців мартишок та всякого іншого лісового дріб’язку, і тепер ніхто не хоче возити товар через джунглі.
— І що у вас за бізнес?
— Власне, це і є мій бізнес.
— Возити товар через джунглі? — підозріло перепитав я.
— Так, — кивнув велетень.
— І що за товар?
Тут мексиканець зам’явся ще більше.
— Ну, цеє… е-е-е… — він гарячково намагався щось вигадати, але ресурсів у макітрі явно не вистачало. — Борошно! — нарешті надумався він.
— Борошно?
— Так! Контрабандне борошно у Гватемалу. У них там дітки голодують.
— Вперше чую.
— О-о-о, знаєте, так голодують, що просто… просто…
— Просто що?
— Хм… Пухнуть! Знаєте, просто беруть так і пухнуть. Роздуває ледь не втричі. Деякі не витримують і лопаються. Треба помогти… діткам.
«Ой, — думаю, — какіє ми нєжниє». І зиркаю на волячу шию мексиканця, кілограмові біцепси і татуювання черепів на передпліччях. Дуже він був схожий на ревнителя гватемальських голодуючих.
— І що конкретно треба зробити? — питаю.
— Перевезти мішок борошна через Усумансінту і віддати дилеру на правому березі. Все!
Я замовк, роздумуючи. Мішок, значить. Борошна. Затуманений алкогольними парами мозок підсвідомо вчував якусь каверзу.
— Справа нікчемна! Раз-два і впорались! — галасливо і зовсім непереконливо продовжував мексиканець. — Вас ніхто не запідозрить, а навіть якщо хтось щось і подумає, прикинетесь американськими недотепами-туристами. Тим більше, переправлятиметесь ви 18-го вересня, в День незалежності Гватемали. На всьому правому березі ви не знайдете жодного тверезого гватемальця!
— Нам треба порадитись, — я кивнув на Тьомика, — і все гарненько обміркувати, сеньйоре. Це дуже серйозна справа, знаєте… возити борошно.
Волохатий борець за справедливість і гватемальських голодуючих, не тушуючись, вийняв з кишені товсту пачку баксів і тут же відрахував мені тисячу.
— Це завдаток. Після доставки товару отримаєте вп’ятеро більше.
Секунду — не більше — я ще вагався, а потім хутко сховав гроші до кишені.
— Ми згодні! Тьомо, вставай, є робота.
Мій напарник важко підвівся і, метеляючи руками, мов вітряк, плюхнувся на крісло поряд.
— Де я? — спитав він.
— Чіапас, Мексика.
— Шо-о?
— Мексика, чувак…
Затим Артем скривився, зрозумівши, що все, що його оточує, зовсім не сон.
— Ось цей аміґо щойно запропонував нам роботу, — я метельнув рукою в бік розмальованого велетня, — возити борошно до Гватемали.
Тьомик від сильного почуття вдячності поліз до велетня обніматися, так, наче все життя тільки й мріяв, щоб сплавляти борошно до Гватемали. Мексиканець замахав руками і ледь не закричав, але я встиг вчасно перехопити вщент захмелілого Артема і всадовити його на місце.
— Пробачте… — розгублено промурмотів я.
Мексиканець встромив у мого напарника лютий погляд, але, зрештою, стримався…
— Спускатиметесь вниз по Усумансінті за течією, — пояснював він далі. Тьомик тим часом зосереджено колупався пальцем у мисці салату, що стояла перед ним на столі, виловлюючи поодинокі горошини. — Я надаю у ваше розпорядження власний транспортний засіб — плоскодонку. Вона стоятиме, припнута на причалі, ось тут, — велетень помітив фломастером якесь місце на карті. — Плисти треба ось сюди, — на карті з’явився ще один жирний хрестик. — Для того, щоб вам легше було відшукати моїх дилерів, яким необхідно буде відвантажити борошно, я дам вам GPS-навігатор. У місці висадки буде встановлено маячок, ви без проблем побачите його на електронній карті.
Я уважно роздивлявся дуже детальну, очевидно, військову мапу, на якій показано Чіапас та чималий шматок Гватемали.
— До плоскодонки я вас довезу сам. На човні буде мотор, але по дорозі вперед старайтеся не запускати його — застосовуйте тільки в екстрених випадках. Краще прослизнути непоміченими…
— Чого? — прискіпався я.
— Ну то все, щоб… щоб не платити мито… Зате по дорозі назад, коли будете уже без вантажу, можете диркати, скільки влізе. Пристанете до правого берега навпроти Яхчілану. Це старі майянські руїни, людей там немає. Бажано зробити все до світання, GPS-навігатор допоможе вам розшукати в темряві моїх дилерів. Як я вже сказав, у місці вивантаження буде залишено спеціальний маячок. Біля нього вас зустрінуть мої гватемальські друзі. Скажете пароль: «Harina para los hambrientos! [41] ». «Harina para los hambrientos!» — запам’ятали? Віддасте товар, заберете половину грошей за доставку, другу половину отримаєте у мене після повернення.
41
Борошно для голодних! ( ісп.)