Навіжені в Мексиці
Шрифт:
— Ноги підігни! — звелів я.
Мій напарник слухняно притис коліна до грудей.
— Максе, я не хотів… — почав було Тьомик.
Я вже чув голоси дона Педро і Хорхе. Вони наближались до останнього салону в економ-класі паралельним проходом.
— Козел, — прошипів я.
— …Максе, я чисто випадково зустрів її в аеропорту, коли йшов до туалету.
— Та пішов ти… — і я рвучко захряснув дверцята багажної полиці. Зсередини долинув страхітливий хрускіт кісток і приглушений Артемів стогін. Але іншого вибору в мене не було. Так, принаймні,
Затим я кинувся до сусідньої полиці, всучив її хазяїну дві сотні баксів і знаками попрохав зробити те ж саме, що й з Тьомиком. Зайві слова могли передчасно видати моє місцезнаходження.
За мить два мексиканці, нічого до пуття не розуміючи, але підігріті хрусткими стодоларовими купюрами, повикидали з полиці всі свої сумки і захряснули мене в багажному відділенні. І впорались вони всього лиш за якусь секунду до того, як у хвостову частину літака увірвалися наші переслідувачі.
— Що за чортівня? — вилаявся дон Педро, уважно обдивившись навкруг. — Куди вони подівалися?
— У туалетах немає, я щойно перевіряв, — спантеличено прогудів Хорхе.
— Подивися ще раз! — закричав наркобарон. — Заглядай навіть в унітази!
— Може, ми їх десь пропустили?
— Цього не може бути!
Я лежав (хоча навряд чи до тієї пози, в якій я тоді знаходився, доцільно застосувати слово «лежав») і з трепетом дослухався до діалогу дона Педро з його мавпоподібним охоронцем. У багажному відділенні було страшенно холодно, певно, десь угорі над ним проходили вентиляційні канали, коліна боляче стискали голову і натирали вуха, а ребра при кожному вдихові глухо потріскували.
— Вони мають бути десь тут! — лютував дон Педро. — Я це нюхом відчуваю.
Зненацька на сцені цієї трагічної драми з’явилися нові дійові особи, які мимоволі стали нашими з Тьомиком рятівниками.
— Панове, у вас усе гаразд? — долинув до мене незнайомий голос. — Здається, ви надто збуджені.
Новоприбулих, схоже, було двоє.
— А ви хто такі?! — заревів наркобарон. — І яке вам діло до…
— Служба безпеки польотів, — чемно представився один з незнайомців. — Будь ласка, ви не могли б повернутися і зайняти своє місце у салоні.
— Як ви смієте мені наказувати?!
— Поверніться на своє місце, — працівник служби безпеки різко підвищив голос, — інакше ми будемо змушені застосувати силу.
Затамувавши подих, крізь шпарину над кришкою я слідкував за розвитком подій.
— Вам це так просто не минеться, — огризнувся мексиканець, хоча стало помітно, що зухвальства і запалу в його голосі поменшало. — Ви не розумієте, він вдув моїй дружині!
— Я все розумію, — все так же чемно відповідав працівник служби безпеки, — але це ще не привід здіймати бійку чи галас посеред салону авіалайнера, — його голос звучав твердо і не допускав заперечень. — Ви лякаєте інших пасажирів. Повторюю востаннє: поверніться назад, займіть свої місця і, будь ласка, не залишайте їх до завершення польоту.
Рамірес ще трохи полаявся, певно, по інерції,
Утім, наша схованка ще не означала повного порятунку. Літак мав, як не крути, тільки один вихід…
Через довгих десять годин «Boeing-747» успішно приземлився в аеропорту Барахас поблизу іспанської столиці. Увесь цей час я почувався достеменно наче доісторична скам’янілість: мої суглоби заніміли, а м’язи затерпли так, що годі було й поворухнутися.
Тож, коли капітан вимкнув табло «Застебнути ремені» і пасажири відкрили багажні полиці, ми з Тьомиком, спресовані й задубілі, наче два колобки, звалилися мексиканцям прямо на голови.
Швидко порадившись, ми вирішили залишатись поки в салоні літака, сподіваючись, що дон Педро облишить сподівання нас перехопити, а вже потім якось прориватися до виходу.
Однак бортпровідники, які оглядали салон, після того, як його залишили пасажири, дуже скоро виловили нас поміж сидінням. Попри нелюдський спротив, погрози і прокляття мене й Тьомика насильно випхали з літака.
Неохоче протюпавши кілька метрів уперед, я обережно виглянув зі сталевого рукава, який з’єднував літак з аеропортом. Артем присів і обстежував прилеглу територію, визираючи з-під мого плеча.
— Вони тут… — ураз злякано прошамкотів мій напарник, — …чекають.
Я прослідкував за його поглядом і вп’явся очима прямо в дона Педро Сесіліо Раміреса. Він стовбичив коло ескалатора, який вів до входу в міжнародний термінал аеропорту Барахас, — по суті, єдиного виходу з ґейту, куди пришвартувався наш 747-ий. Поряд з ним стирчали двоє дебелих смаглявих громил, в одному з яких можна було впізнати Хорхе. Трохи далі, закинувши ногу на ногу, сиділа донья Роза, зосереджено вивчаючи манікюр на пальчиках. Наче нічого й не сталося.
— Що робити? — запанікував Тьомик.
У цей момент наркобарон помітив наші опецькуваті голови, які стирчали з проходу, щось сказав своїм bodyguards, після чого вони всі втрьох нестерпно розреготалися. Вони не поспішали, нам справді не було куди діватися.
Я закрутив довбешкою навсібіч, гарячково шукаючи виходу з цієї, м’яко кажучи, делікатної ситуації. Зала очікування перед ґейтом, відмежована від приміщення терміналу прозорими перегородками, стояла порожньою — усі пасажири посунули на паспортний контроль. Всередині залишились тільки ми з Тьомиком, дон Педро та його люди.
Зненацька я примітив двох поліцейських чи працівників служби безпеки, чи як їх там ще називають в аеропортах, які ліниво проходжалися вздовж протилежної стіни ґейту, прямуючи до службового виходу. Вони були одягнуті в чорну з синім уніформу — штани і футболки, а на поясах носили гумові кийки та газові балончики.
Не довго роздумуючи, я схопив Тьомика за руку і бігцем почесав до охоронців.
— Е-е-ей! Ей! Еге-гей! Стійте! Допоможіть нам!
Чоловіки спантеличено озирнулись.