Навіжені в Мексиці
Шрифт:
Білосніжка не понесла, не намагалася влаштувати ковбойське родео, не наваляла по дорозі і якщо й перділа, то зовсім тихенько, впівголоса. Словом, усе складалося якнайкраще. На жаль.
Тьомик повільно, наче він рухався у товщі води на глибині десять метрів, зліз із коняки і зробив кілька непевних кроків у напрямку Альони, міцно стискаючи двома пальцями довгу чорну троянду. Дівчина стояла в кількох метрах від нього, якось в’яло опустивши руки вздовж тіла, але, як завше, гордо піднявши підборіддя. Вона дивилась кудись трохи вбік, холодно й таємниче виблискуючи очима. Праворуч від Альони стояв я, ліворуч — її батьки та старший брат Вася. Батько дівчини тримав руки складеними за спиною і похмуро зиркав то на мене, то на Тьомика, що ритмічно похитувався у сідлі і помалу наближався. У Васі вираз був якийсь відсутній і в той же час ще лютіший, аніж у батька. Обидва вже давно знають і мене, і Тьомика, як облуплених.
Навколо спинялись, зацікавлені небуденним видовищем, випадкові перехожі.
Тьомик непевно ступив ще кілька кроків, опинившись віч-на-віч зі своєю обраницею. І тоді на якусь долю секунди скосив погляд на мене. Цього вистачило, щоб я зміг чітко роздивитися його переполоханий вираз обличчя…
Знаєте, колись, ще замолоду, під час чергової молодецької гулянки, Тьомик поділився зі мною своїми страхами, мовляв, у нього просто патологічна боязнь таких моментів, як вінчання чи освідчення.
— Варто просто про це задуматись, — казав мені Тьомик, — як на мене налітає гикавка і накриває хвиля масної паніки, здається, що весь світ руйнується, і хочеться бігти, не спиняючись, кудись далеко-далеко в поле і сильно кричати: «А-а-а».
…Тож отієї долі секунди мені вистачило, щоб усе зрозуміти. Я ж казав: іноді я просто читаю думки мого Тьомика. Тому я вже знав, що далі буде. Зараз Тьомик пожбурить оту чорну троянду, щоб відшукати яку, я витратив неймовірні зусилля, на смітник, продекламує щось на зразок «Живим не дамся!» або ще більш банальніше «Пішли всі в сраку!» і чкурне звідціля так швидко, що навіть мені не наздогнати. Я вже й собі почав піддивлятися імовірні шляхи для відступу, бо встиг запримітити добре нагострену сокирку в руках Альониного тата, що той старанно маскував за своєю спиною, а також недобрий проблиск в очах Васі, Альониного брата, який непомітно, черепашачими кроками посувався до мене…
Дійсно, якби ми могли зазирнути у голову Тьомика, то побачили б, що горе-наречений таки справді був на волосинку від того, аби дати драла в такий урочистий момент. Він увесь тремтів, забув усі наготовані слова і не смів підвести очей, боячись зустрітись поглядом з насупленою Альоною. Тьомик — даю голову на відсіч — уже уявляв своє безмежне привільне поле, де він, мов жеребець, несеться і горлає: «А-а-а!»
Однак Артем бачив мене, бачив батьків Альони та її сусідів, відчував тепло білосніжної кобилки за своєю спиною і розумів, що всі чекають від нього рішучих дій, гідних справжнього мужчини, розумів, що безнадійно зіпсує такий помпезний епізод і свою репутацію, якщо просто так візьме та й накиває п’ятами. А ще він знав: якщо кинеться зараз навтьоки, Альона більше ніколи не спуститься до нього. Другого шансу не буде.
Відтак Артем наперекір усьому зібрав у кулачок усю свою відвагу, зазирнув точно у вічі дівчині, незграбно вручив їй квітку і опустився на одне коліно.
Я затамував подих. Я не міг повірити власним очам. Ну, невже? Це просто неймовірно! Щось зараз має статися! Зараз почнеться кінець світу! Чи, може, будинок завалиться. Або хоча б коняка почне народжувати!
Але оскільки ви зараз читаєте ці рядки, то розумієте, що з кінцем світу довелося почекати. Тьомик узяв руку дівчини в свою і промовив тремтячим голосом:
— Я накоїв чимало дурниць, я постійно робив усе не так і незаслужено ображав тебе. Я був неправий. Але… в усьому світі я не знаю дівчини, кращої від тебе. Виходь за мене заміж…
Отак-от скромно й невигадливо. Котрась із сусідок тихо схлипнула. Навіть у мене, слона товстошкірого, десь зашкрябало у грудях.
На мить запанувала тиша, і всі погляди перекинулися на Альону. Дівчина не здавалась ні розчуленою, ні розгубленою. Її погляд та постава випромінювали рішучість і навіть трохи зверхності. Вона пригадувала всі ті страждання, які натерпілася через цього синьоокого блондина, що нині стояв перед нею, смиренно спустившись на одне коліно, всі ті сльози, які темними ночами лила на подушку, всіх його хвойд, усі його втечі й повернення. І вона ладналася сказати «ні». Холодне, жорстоке та безапеляційне «ні». Вона хотіла послати до дупи цього гульвісу, покарати його, показати, яка вона сильна та незалежна.
Проте Альона бачила мене, своїх батьків та сусідів, бачила білосніжну кобилку за Тьомиком, тримала в руках пахучу чорну троянду, відчуваючи унікальність та піднесеність моменту, розуміючи, що жодна інша з отих хвойд не удостоїлась цього. А ще вона знала: Тьомик не з тих, хто проситиме двічі. Якщо вона зараз відмовить йому, більше він не скаже їй і слова. Хтозна, ще, може, й застрибає на радощах, понесеться галопом у привільне поле й іржатиме, мов той жеребець на вигоні. Дівчина розуміла: другого шансу не буде.
Відтак Альона подивилася Артему в очі й, замість холодного, жорстокого та безапеляційного «ні», м’яко проказала:
— Так, я згодна!
Наступної миті хлопець з дівчиною злились в смачному поцілунку. Такі, знаєте, тільки у голівудському кіно показують, і завше наприкінці фільму.
Ось так воно буває… Артем поступився своїми принципами, Альона поступилась своєю гордістю, і обоє за якусь мить стали безмежно щасливі від того.
Люди, які ще хвилину тому стояли закляклі, наче у мавзолеї, поволі розворушилися. Мама Альони безгучно заплакала. Дехто із сусідів стиха зааплодував. Навіть Альонин тато і той зм’якшився і поліз до мене обніматися, витираючи шмарклі сокиркою.
— До останнього не вірив… ну просто не міг повірити, — розчулено шепотів старий.
І тільки орангутанг Вася лишився вельми розчарованим таким розвитком подій і переминався з ноги на ногу біля дверей під’їзду, похнюплено переводячи погляд з Альони на Артема, а потім на мене.
Зрештою Тьомик вивільнився з цупких обіймів своєї нареченої і попрямував до мене, щоби подякувати за все, що я для нього зробив. Я невпевнено відступив крок назад і відвернувся.
— Ти що, плачеш, Максе? — здивовано спитав Тьомик.
— Та то так… то мошка в око попала, — стиха промовив я, ще більше відвертаючись від напарника.
6 лютого, 21–28 червня, 14 липня, 20 грудня 2009 // Київ, Стокгольм (Швеція), Ліма (Перу), Флоріанополіс (Бразилія)
Останній ковток, або Одруження Тьомика
Всьо! Всьо пропало! Мій Тьомик одружується!
Мені знадобилося два дні, щоб протверезіти, а потім ще два дні, щоб остаточно в це повірити. Потому я кілька разів дзвонив до Артема і слізно благав його отямитись. Утім, щоразу у відповідь з трубки линули невтішні слова: