Навіжені в Мексиці
Шрифт:
— Максе, вибач, але я кохаю її…
Я сердито кидав слухавку, а потому від невимовного відчаю мені хотілося рвати на голові волосся і битися макітрою об стіну.
Хай там як, незабаром я збагнув, що вже не зможу нічого змінити. Хоч як би важко мені було з цим змиритись, я розумів: мій найкращий товариш і побратим, неперевершений друг і товариш по чарці, з яким ми перевернули з ніг на голову всю південну Мексику, з яким ми стільки всього пережили, не витримав лихої долі і здався на поталу ворога! Якась бісова діваха забирає у мене найкращого друга! О Боже, щоразу я тремтів від люті, наче зашкарублий осінній листок на холодному вітрі, коли прокручував ці слова в голові.
Однак насправді ця історія зовсім не про одруження Тьомика (там, в принципі, і розказувати нема про що). Ця історія про останній ковток такого чистого й п’янкого, запаморочливо вільного повітря, що передує процесу невідворотного занепаду й повної деградації мужчини з поступовим перетворенням його на слухняну овечку, який незмінно настає невдовзі після одруження. Перед вами, шановні, епічна розповідь про чоловічу вечірку або, як кажуть у народі, «мальчішнік» в переддень Тьомикового весілля.
Дату одруження призначили на травень.
Артем розсудив, що чоловічу вечірку краще провести за два, а то й за три дні до церемонії. Ну, щоб у випадку різноманітних катаклізмів у всіх її доблесних учасників було достатньо часу для всестороннього очищення організму, думок та одягу, словом, для повноцінного приведення себе в порядок. Щоправда, я почав готуватися до неї за два з половиною місяці, ретельно плануючи програму дій та заходів, аби, як кажуть, не впасти лицем у багно і нормально провести свого товариша в останню путь.
На «мальчішніку» в Тьомика нас мало бути шестеро. Окрім мене й нареченого, відзначати входження Артема у такий важкий та в усіх відношеннях скорботний етап чоловічого життя зібралися Микола та Петька (по-нашому Колян і Пітер), колишні Тьомикові співробітники і наші спільні з ним знайомі. Наскільки мені було відомо, Пітер ще й досі працює продавцем у супермаркеті електроніки, зате Микола рік тому відмовився гарувати на когось, звільнився і почав перепродувати машини. Років п’ять тому в новорічну ніч хлопці підірвали Артемову квартиру. Підірвали в буквальному розумінні, але ця сумна й невесела історія нашої теперішньої оповідки не стосується, тому ми її пропустимо.
Тож з Петьком і Коляном наша чоловіча вечірка обіцяла бути хоч куди, якби… якби не п’ятий її учасник. А п’ятим став Вася, старший брат Альони — двадцятивосьмирічний бугай з біцепсами, мов у слона, і з какашками в голові замість звивин. Здалеку Вася завдяки своїм крупним габаритам сильно нагадує тридверний шифоньєр з антресолями. Зблизька він нагадує шифоньєр уже не тільки за габаритами, але й за рівнем інтелекту. Вася у нас професійний кікбоксер, а тому — ідейно-непитущий, собака. Через це Вася нам, як кажуть, не друг і не товариш. Хоча, навіть якби Вася пив горілку відрами, він все одно ніколи не став би своїм у нашій компанії.
Васю до нас спеціально приставила Альона, щоб слідкувати за порядком і дисципліною. А головне — аби не допустити, щоб було так, як у Толяна два роки тому. Бо в Толяна… Ну, Толяна ви, мабуть, знаєте. Ні? Як це не знаєте? Білявий такий, худенький, два роки тому посеред білого дня голяка по Московському мосту гасав. І ми з Тьомиком там бігали — його, Толяна, ловили. А за нами бігали міліціонери і сильно лаялися. Нас тоді ще по телевізору показували. В «Телевізійній патрульній службі „Ситуація“». Ну от, бачите! А казали, що не знаєте! Тоді, щоб ви розуміли, саме в Толяна був «мальчішнік». Його прямо з СІЗО до загсу везли. З мигалками.
Так ось, Толян став шостим учасником нашої компанії…
Втім, перед тим як перейти до чоловічої вечірки і власне одруження, мені необхідно було владнати одну сороміцьку справу. Чесно кажучи, я не хотів за неї братися і до останнього вигадував, як би відкрутитися, розуміючи, що наслідки можуть бути просто непередбачувані. Однак ніхто — підкреслюю — ніхто, окрім мене, не зміг би впоратися з даною проблемою, по-перше, через те, що тільки я мав досвід у такого роду справах, а по-друге, я був, є і буду єдиним, хто здатний переконати Тьомика зробити те, що йому конче треба було зробити перед весіллям. Якщо ви ще не здогадалися, мова йде про Тьомикові зуби, а точніше, про їхню часткову відсутність. Після наших навіжених пригод у Мексиці передніх зубів у мого напарника поменшало аж на чотири штуки і це, м’яко кажучи, не вельми сприятливо позначилося на його презентабельності та дикторських якостях. Погодьтеся, не гоже нареченому без чотирьох передніх зубів заходити в церкву і ставати під вінець. Щоправда, Тьомик не хотів цього розуміти. Незважаючи на те, що мій напарник пересилив себе і зміг сяк-так подолати страх перед польотами та одруженням, з лікуванням зубів справи все ще були кепські.
Перший раз я заїкнувся про необхідність візиту до дантиста за два місяці до дати шлюбної церемонії. Результат виявився закономірним: Тьомик безслідно зник, захопивши з собою паспорт, гроші та зубну щітку. Я добре знав усі його криївки в Києві ще з тих часів, коли мій товариш переховувався від розлюченого Альониного брата, тому за кілька днів я підловив дезертира біля під’їзду одного з будинків на окраїні Києва. Ми довго дискутували, Тьомик кілька разів зривався й кидався навтікача, я щоразу ловив його і брався спокійно й аргументовано переконувати, що зуби йому, як не крути, доведеться вставляти. Врешті-решт я пристрахав його тим, що Альона розірве заручини, якщо він відмовиться вставити протези, після чого Тьомик, ледь не ридаючи, погодився.
Одначе вибити згоду в Артема було лиш половиною справи. Тепер мені належало знайти годящого стоматолога зі сталевими нервами та твердою рукою (бажано, щоб у минулому він був бійцем спецназу або хоча б ходив до залу качатися), який погодиться на таку ризиковану операцію, і ретельно проінструктувати його перед тим, як покласти на його крісло Тьомика. Зрештою і з цим було покінчено: після недовгих пошуків я надибав одного бувалого дантиста, ветерана афганської війни, який колись давно (ще перед тим, як зайнятися приватною практикою) обслуговував левів та крокодилів у київському зоопарку. Звали його Василь Кіндратович, і був він добродушним на вид здорованем з товстенними ручищами, порепаними пальцями та маленькими, мов у вепра, миготливими очиськами. Я виклав йому начистоту, чого слід очікувати від Тьомика, пояснивши, що під час хірургічного втручання мого товариша, можливо, доведеться міцно тримати, причому не тільки за голову. Пан Василь спочатку уважно мене вислухав, потім командирським голосом повідав, що покличе на поміч двох товаришів — сержантів зі свого афганського взводу, майстрів спорту з греко-римської боротьби, які асистуватимуть йому під час операції. Після того Кіндратович заспокійливо поплескав мене по плечу і хрюкнув:
— Не дрейф, синку, все буде по уставу. Веди свого напарника.
І я повів. Ну, тобто не тільки я. З собою я взяв невеличке підкріплення — Толяна і Васю, передчуваючи, що Тьомик в останній момент може роздумати вставляти протези і я тоді сам з ним не впораюсь. (Вася, щоправда, відразу попередив, що, не приведи Господи, Артем вийде з кабінету дантиста без передніх зубів, то він особисто виб’є моєму компаньйону ті, що залишилися, включаючи зуби мудрості.) Втрьох ми сяк-так спромоглися заштовхати Тьомика до кабінету Кіндратовича, де зблідлого підкорювача Мексики віддали під опіку асистентів лікаря.