Навіжені в Мексиці
Шрифт:
— Що?!! — я навіть припустити не міг, що діло зайшло настільки далеко. — Кому?! Я її знаю?
— Кгм… Альоні.
— Фуф… — зітхнув я з полегшенням.
Ні, я не схвалював обраницю свого напарника. Я просто достеменно знав, що буде на тому освідченні: Альона зробить з Артемом приблизно те ж саме, що зробив з ним стоматолог у Тукслі-Гутієррес, і все на тому закінчиться.
Для довідки: Альона — єдина з Тьомикових дівах, яка навідріз відмовлялася визнавати нашу з Тьомиком глибоку душевну спорідненість. Зрозуміло, вона мені не подобалася, хоча у дійсності я з нею практично не спілкувався. Зазвичай усе, що я від неї чув, це: «Щоб я тебе більше не бачила!» або: «Так! Мій Артем через півгодини має бути вдома. А тебе я щоб більше не бачила!»
Тьомик і Альона познайомилися на курсах з англійської років п’ять тому. Відтоді вони тричі розходилися і двічі сходилися назад. Востаннє голуб’ята розбіглися з таким скандалом, що бідному Тьомику, наче партизану, довелося три тижні переховуватись на окраїнах Києва, рятуючись від Васі — оскаженілого Альониного брата, майстра спорту по кікбоксингу. Причини цих міжусобних колотнеч краще пропустити, аби не виставляти мого напарника у невигідному світлі, зате необхідно відмітити, що з тих пір Альона не хоче навіть чути про Артема.
— Друже, вона вже, мабуть, давно заміжня, — спокійно мовив я.
— Ні, — так само спокійно відказав Тьомик.
— Значить, з кимось зустрічається.
— Так.
— Ну от бачиш.
— Вона зустрічається зі мною…
Я вдруге за вечір ледь не вдавився.
— Ми знову помирились, — хутко пояснив Артем.
— Коли?! — закричав я.
— Два місяці тому…
— І ти стільки мовчав? Як ти міг?
Тьомик якось непевно розвів руками. Я не зрозумів, що то мало означати.
— Але є проблема, — продовжив мій напарник після деякої паузи. — Тиждень тому ми знову посварились.
— Це мене зовсім не дивує, — уїдливо прокоментував я.
— Цього разу не все так просто, — захитав головою Артем. — Ніякої конкретної причини не було. Вона просто захотіла заміж і поставила ультиматум: або я освідчуюсь, або вона більше ніколи не розмовлятиме зі мною.
— І ти, звісно, повівся на цей дешевий трюк?
— Звісно, що ні! — обурився Тьомик. — Спершу я вчинив за добре напрацьованою схемою: мовчки зібрався і звалив. Але тепер я сумніваюсь, що зробив правильно… Тому й покликав тебе.
— Якщо ти ще й досі вагаєшся, друже, то я з усією відповідальністю заявляю: ти зробив усе правильно.
Тьомик задумливо почесав підборіддя.
— Не знаю, Максе, не знаю… Щось змінилося в мені. Часом я дійсно сумую без неї. Мені здається, я вже дозрів до такого відповідального кроку, як одруження.
— Дозрівають кабачки на грядці, — грубо обірвав його я.
Тьомик прикинувся, що не почув мене. Затим його обличчя знову набрало рішучого виразу, як у маршала Жукова на портреті, і Артем твердо проказав:
— Я вирішив, що хочу на ній одружитися. Мені необхідно освідчитися, але я не знаю як. Тому мені потрібна твоя допомога, твої навіжені ідеї, твоя креативність, Максе. Ти ж не покинеш мене у таку скрутну хвилину?
Ось саме тоді я остаточно зрозумів, що все направду дуже серйозно. Незалежно від того, що стало тому причиною, — трапунок у літаку над Атлантикою, похмура київська зима, а може, він просто гороху переїв, — Тьомик надумав одружуватись. Потім я чомусь пригадав, як рятував свого напівживого напарника від слона у Мериді, як витягував його, уже непритомного, зі стоматологічного кабінету в Чіапасі… Тоді все було так просто… Подумалось, що, мабуть, саме в такі моменти перевіряється справжня дружба.
Зрештою я гучно шмигнув носом. Пиво цього разу геть не смакувало. Певно, через той огірок, що став поперек горла.
— Звісно, не покину… — промовив я і всміхнувся. — Тільки перед тим ти анулюєш ті дві тисячі з мого боргу, які були так несправедливо накинуті перед вильотом до Пуерто-Ескондідо.
Тьомик ствердно кивнув. На його обличчі не дриґнув жоден м’яз.
— Ще якісь спеціальні вимоги?
— Якщо вона дасть згоду, хоч я в цьому сильно сумніваюся, ти укладеш з нею шлюбну угоду, де буде коротко й ясно зазначено, що у випадку розлучення вона отримує дулю з маком і ви миром розходитесь. Жодних зазіхань на твою шведську нерухомість.
— Без питань.
— Крім того, у шлюбному контракті має бути також прописано, що раз на тиждень ти маєш законне право піти зі мною на пиво.
— Зрозуміло. Що ще?
Я почухав голову:
— Це все…
— О’кей. А тепер ти пообіцяй: якщо все вигорить, ти обов’язково станеш моїм старшим дружбою на весіллі.
— Обіцяю, — важко зітхнув я.
Ми офіційно потисли один одному руки.
— Отож, — зрадів Тьомик, — першочергова проблема тепер — придумати, як мені освідчитись!
— А чому б тобі просто не підійти до неї та й не сказати: «Альоно, виходь за мене»? Слабо? — пхицьнув я.
— Не прокотить: вона мене не хоче бачити. Минуло вже півтора тижні відтоді, як ми розійшлися, а це значно більше, ніж термін, який мені надавався на роздуми. Словом, я проґавив усі можливі строки, і задача тепер дуже ускладнилася. Доведеться вигадувати щось, що одночасно приверне її увагу, змусить вислухати мене і разом з тим стримуватиме хоча б кілька хвилин натовп її придуркуватих родичів, які від надлишку піонерського завзяття намагатимуться перетворити мої заручини на похорон.
Я з розумінням кивнув.
— Бляха, Шекспір відпочиває.
— Ага! А ти думав, для чого я тебе покликав? Тут потрібна ціла стратегія, чувак, а не так просто: прийшов і ляпнув.
— Я щось надумаю, — сухо бовкнув я наостанок.
Утім, першим надумав усе ж таки Тьомик. Він подзвонив мені наступного ранку за чверть п’ята і загорлав прямо в трубку:
— Я знаю! Я знаю, Максе! Я придумав!
— О-о-ох… — простогнав я, намагаючись у темряві розгледіти на будильнику, котра зараз година.