Навіжені в Мексиці
Шрифт:
— Я переїхав на нову квартиру. Ти б, може, прийшов на новосілля чи шо…
Я замовк, вдаючи, що набурмосився.
— Та годі тобі, чувак! Ми ж стільки не бачились. Нікого, крім тебе, більше не буде. Посидимо, пивка подудлимо… Як у старі добрі часи!
— Ну добре, Тьомо, — погодився я і вже збирався класти слухавку, коли Тьомик знов озвався до мене:
— Максе…
— Що?
— Знаєш, Мексика — то було круто!
І ми майже одночасно мрійливо зітхнули…
Бачте, я ж казав, що він оклигає. Я ж бо знаю Артема, мов облупленого.
Залізши на підвіконня у кухні нової Тьомикової квартири, я поглинав соковитий огірок. Пузатий тепличний овоч цвіркав врізнобіч водою й насінням, заливаючи кухню апетитним запахом. Наші огірочки таки добрі, що там казати. У Мексиці таких зроду не було. Артем саме закінчував смажити картоплю і дістав з холодильника дві пляшки холодного пива, наче й не було ніякої конфронтації після прильоту з Мексики.
— Твоє улюблене — «Stella Artois», — сказав мій товариш.
— О, чудово, просто чудово! — заплямкав я. — Довго ж ти акліматизовувався.
Тьомик невиразно стенув плечима.
— Я хотів тобі дещо сказати… — почав напарник, і його пика миттю набрала дуже серйозного вигляду.
— Я тебе уважно слухаю.
— Просто… я тут довго думав, ну, про це… ну, про себе і про інших, як вони… ми… цейво… — Тьомик взагалі-то неперевершений оратор, але цього разу він щось і двох слів до пуття не міг зліпити. — Ну, ми тиняємося світом, нічого суспільно- корисного не робимо, толку від нас ніякого, і потім після нас й сліду на землі ніякого не лишиться…
Тут я хотів втрутитися і заперечити, що на місці однієї прикордонної застави після нас залишилося нічогеньке таке згарище, а діти дона Педро Сесіліо Раміреса ще хтозна на кого будуть схожі, але Тьомик не дав мені сказати.
— А ще, чувак, знаєш, оці мої гульки постійні. Це ж не може тривати вічно. Я… ми… як оце в Україну повернулися… я тут сам, зовсім сам. Розумієш? У всіх власні родини, дітки, всі ввечері гуртом за столом збираються. А мені що? По дискоклубах вештатися, нових шльондр шукати? Та, знаєш, уже й на дискоклуби якось не тягне…
Я нічого не розумів і почухав потилицю.
— Чувак, це на тебе хандра найшла після повернення в наш холодний клімат, — припустив я, намагаючись заспокоїти напарника. — То все мине, не переймайся.
Але Тьомик наче й не чув мене.
— А я все думаю, Максе, може, пора вже вгомонитися, осісти… ну, там, сім’ю завести… — Тьомик глипнув на мене. — Максе?.. Максе?! Агов, що з тобою?!
Я вдавився огірком, звалився з підвіконня і ледь не помер.
Слід віддати належне Тьомику. Він не розгубився і одразу кинувся до мене, кілька разів добряче стусонувши по спині.
— Ти шо-о, дурак?!! — нарешті прохрипів я, відхаркуючись.
— Вибач, я не хотів так сильно.
— Та я не про спину! Я про твоє одруження!
Я, звісно, розумію, що тоді в літаку, мабуть, таки добряче Тьомик налякався. Але щоб аж так?! Врешті-решт я оклигав і всівся ближче до столу, готовий розрадити товариша у цю скрутну для нього годину. Тьомик похнюплено схилився над тарілкою і длубався виделкою в пересмаженій картоплі.
— Дімона Космонавта пам’ятаєш? — зненацька почав Артем (Дімон — то наш давній спільний знайомий). — І ту його дівулю, Анастасію Павлівну, яке вже в 22 роки працювала в Міністерстві фінансів.
— Це та, що йому повсякчас життя псувала і три роки кров з нього літрами кубрячила?
— Во-во! Вона.
— Бідний Дімон, — я аж язиком прицмокнув. — Він теж, правда, хлоп не подарунок, але вона… Пригадую, він тоді мало не щодня присягався, що колись приб’є її… Так що він з нею зробив?
— Женився на ній.
Я знову почухав голову.
— Теж варіант… І як він тепер?
— Не знаю. Я його давно не бачив. Кажуть, час від часу вона лупцює його для профілактики, а так — ніби нормально.
Артем стих. Розмова якось не клеїлась.
— А Саню Джунгарича? — знову озвався Тьомик.
— Та ба! Як же ж його не пам’ятати? Стільки всього разом…
— От і він теж…
— Що теж?! — я не міг повірити у те, що чую.
— Оженився, — поставив вирок Артем. — Тепер навіть випити нема з ким.
— А як же я? — образився я.
— Та з тобою страшно за пляшку братися. На геройство потім тягне, надихаєш ти на подвиги. З тобою нажерешся так, що прочуняєшся як не у джунглях з мавпами, то в зоопарку в обнімку зі слоном десь на іншому боці планети.
— Ну, давай не будемо вже про слонів, — удавано строго пробурчав я. — Не пригадуєш, чия то була ідея?
— Добре, про слонів давай краще справді не будемо…
Для Тьомика слони тепер вельми болюча тема. Як десь по «Discovery» чи по «National Geographic» показують товстошкірих гігантів, він одразу канал перемикає, каже, що краще вже рекламу прокладок дивитися.
І ми знову замовчали. Здавалося, можна було розчути, як з пива виходять бульбашки.
— Так ти це серйозно? Про одруження… — ледь чутно перепитав я.
— Серйозно, чувак…
«Чи ви всі показилися? — подумав я. — Це щось, певне, пов’язане з невідворотними процесами отупіння у мозку». А вголос проказав:
— Ти дивись, добре подумай, — вголос промовив я. — Бо з дівками воно, тойво, серйозно, там все без жартів. Це тобі не слона за хобот покусати.
Тьомик зітхнув:
— Та я знаю…
Кухонька нової трикімнатної квартири вкотре наповнилась тишею. І тут…
— Найближчим часом я збираюсь освідчитись, — залпом випалив Тьомик.