Навіжені в Мексиці
Шрифт:
— Візьміть нас із собою! — закричав я.
— Цей коридор виключно для службового користування, — сухо відрубав один з них, — скористайтесь виходом до терміналу, — і вони відразу розвернулись, щоб піти далі.
— Стійте! Ви мене неправильно зрозуміли! Я мав на увазі: візьміть нас із собою в тюрму!
— Що?..
— Так! Так! Ми хочемо в тюрму! О, я стільки про це мріяв, — заторочив я.
Тим часом мексиканський олігарх з охоронцями, зрозумівши, що події починають розвиватись не за їх сценарієм, пожвавішали й пришвидшили ходу.
— У тюрму?
— Так! Ви тільки послухайте: ми продавали дихлофос під виглядом дезодоранту для кіз! — волав я прямо в обличчя поліцейським, по черзі загинаючи пальці на лівій руці. — Ми спихнули 168 чіапаських мавп самим же чіапасцям по 35 доларів штука! Ми підробляли документи на землю!
До Тьомика нарешті дійшло, що я маю на гадці, і він почав мені допомагати.
— А я… а я наївся грибів у Оахаці, а потім гасав голяка по місту!
— Ми переправляли кокаїн у Гватемалу! — галасував я. — Я один раз продав мексиканську державну електростанцію!
— Я покусав слона у Мериді! — не відставав мій напарник.
— Будь ласка, забирайте нас, хлопці, хапайте нас! — я з благанням дивився на поліцейських. — Ну, чого ви стоїте?! Арештовуйте нас! — благав я.
Працівники служби безпеки виглядали трохи спантеличеними. Вони чудово розуміли те, що ми лопочемо, однак не могли добрати, що все ж таки нам від них треба.
— Панове… е-е-е… вам потрібна якась допомога?.. — сконфужено промимрив один з них.
— Так!!! Заберіть нас у тюрму!
Тим часом дон Педро та його люди неквапно наближались, не сумніваючись, що нам тепер не вдасться дати дьору. І тут Тьомик, усвідомлюючи всю критичність ситуації, вчинив те, чого я від нього аж ніяк не очікував навіть під тиском таких надзвичайних обставин. Мій напарник розмахнувся, відкинувши назад руку, наче олімпійський метальник ядра, і з усього маху вліпив розмашистий ляпас поліцейському. Аж луна по залу прокотилася.
Ось так-то краще! Поліцейський зразу розкумекав, що ми хотіли, і заволав фальцетом, неначе Паваротті. На його заклик до місця події блискавично збіглася ще ціла купа накачаних охоронців правопорядку. Нас із Тьомиком скрутили в баранячий ріг, надавали кийками по сраках і поволокли в аеропортовий ізолятор.
Тим самим вивівши прямо з-під носа дона Педро і його прихвоснів.
Нас протримали в ізоляторі майже цілу добу, після чого провели під конвоєм до посадкового ґейту і запхали в літак «Міжнародних українських авіаліній», який незабаром відлітав на Київ. На завершення я навіть розчулився і гаряче потиснув руки іспанським поліцейським, чим викликав їхнє сильне здивування.
За весь час, поки нас теліпало над Європою, ні я, ні Тьомик, не зронили ні слова. Обоє сиділи набурмосені, як бурундуки. Я сердився на Артема через його останню вихватку по дорозі від Мехіко до Мадрида, Артем сердився на мене за всю Мексику.
Через три години, так і не вимовивши ні словечка, ми благополучно приземлилися в аеропорту Борисполя.
Рідна земля невідь-чому подіяла на Тьомика вкрай негативно, і його настрій ще більше погіршився. Коли мій напарник врешті зволив заговорити, то зробив таку заяву, від якої в мене просто відібрало мову:
— Я, мабуть, застудив собі нирки. І це все через тебе! Це все тивинен!
— Що-о?
— Якби ти не ліз не в свої справи і не виламував двері в літаку, все обійшлося б…
Він навіть не захотів їхати в одному таксі зі мною. На прощання, уже сідаючи в машину, Тьомик ображено кинув мені:
— Не забувай, ти все ще винен мені дванадцять тисяч доларів.
Я змовчав, а він хряснув дверцятами і поїхав. Однозначно: тривале перебування у Мексиці шкодить здоров’ю нормальних людей.
По дорозі додому я раз за разом прокручував у голові те, що сталося після приземлення в Мадриді. Насправді ми не посварилися. Ми ж ніколи не сваримось. Просто так склались обставини. Я знав, що Тьомик незабаром відійде, відновиться і ми обов’язково помиримось. От тільки я не збирався першим йти назустріч. А що, може, ви зробили б перший крок, маючи за плечима боргу на дванадцять кусків зелені? Отож-то…
…Відтоді ми з Тьомиком не бачилися кілька місяців.
Я влаштувався офіціантом в одному з солідних ресторанів Києва і зажив більш-менш добропорядним життям. Спогади про невдачі та негаразди, які випали на нашу долю в Мексиці, з часом згладилися, і невдовзі я почав розглядати мексиканську авантюру не як фіаско, а як сукупність невикористаних можливостей, які не використалися через вплив цілком конкретних і об’єктивних несприятливих обставин.
Що робив увесь цей час мій друзяка, я й гадки не маю. Найбільш імовірно, що просто байдикував, адже працювати йому тепер уже було не треба.
Та ось одного весняного вечора, десь всередині травня, коли всі дерева в Києві, наче по команді, починають масово обростати листочками, у мене в квартирі задзвонив телефон. Ця, здавалося б, нікчемна подія ледь не призвела до моєї ґвалтовної кончини шляхом розриву серця. Річ у тім, що мені ніхто не дзвонив на домашній телефон от уже років з три і… я просто забув, що він у мене є. Тож, коли та клята машинерія (котру невідомо чому досі не відключили за борги) задеренчала у мене під ліжком, я замалим не віддав Богові душу.
Кілька секунд я вагався, але згодом зрозумів, що телефонувати може лише одна людина.
— Алло.
І я не помилився.
— Це я, чувак.
— О, привіт! Ти так несподівано, — насправді я зовсім не був здивований.
— Привіт! Як справи?
— Та потихеньку. Оце щойно згадав, що в мене вдома, виявляється, є стаціонарний телефон.
— Ну от, бачиш, як все класно…
Ми обмінялися стандартними зауваженнями стосовно погоди і останніх новин, після чого Тьомик перейшов до головного.