Навіжені в Мексиці
Шрифт:
— Даю голову на відсіч! Це навіть легше, ніж на велосипеді їздити. Ти ж, мабуть, знаєш, що мій родовід починається напряму від монгольських завойовників, а ті були ого-го якими вершниками. Крім того, в юності, поки гостював у своєї бабці у селі, я ж із сідла не вилазив. Так що повір, я це діло знаю, мов свої п’ять пальців.
Насправді я безсоромно брехав. І про бабцю, і про монгольських завойовників. Як і мій напарник, я ще ні разу в житті не сидів у сідлі. Однак я мусив так говорити, аби надати хоробрості Артему.
— Давай-но, може, спочатку
— Нє-нє-нє, у мене каски нема, а твій шлемофон на мою макітру не налізе. Я краще допомагатиму тобі здалеку. Цінними порадами.
Артем ще раз напнув груди, рішуче сплюнув на землю і, хвацько розмахуючи руками, помарширував до Білосніжки. На моє здивування він без якихось особливих зусиль одним махом забрався у сідло.
— Молодець! Прекрасно! — зрадів я.
Кобилка, відчувши на собі вершника, розпростала шию і мляво потюпала по полю.
Коли Тьомик від’їхав достатньо далеко, я дістав з-за пазухи товстенну книгу, на якій красувався чималенький напис «Верхова їзда: з чого почати?», розкрив її на одній із сторінок, де ще звечора уклав закладку, і почав викрикувати настанови своєму напарнику:
— Тримай спину рівно! Добре обхопи ногами живіт! П’яти вниз! П’яти вниз, кому сказав?! Ось так! Тримайся, тримайся! У тебе все чудово виходить! Для того щоб повернути вправо, потрібно…
У Артема дійсно непогано виходило, як для першого разу. Однак через надмірне хвилювання він почувався аж надто напруженим, а відповідно — невпевненим у своїх діях, і Білосніжка, схоже, це зрозуміла.
— Не слід різко нагинатися вперед і сильно задирати руки з вуздечкою, — зачитував я вголос пораду з однієї зі сторінок талмуду, — а то кінь може поне…
Але вона вже понесла. Коли я відірвав носа від книги, Тьомик, сильно відкинувшись назад, теліпався у сідлі, наче підстрелений ковбой на дикому мустангу, метеляв руками і верещав:
— Ай-яй-яй-яй-я-а-а-а!
Білосніжка, задерши морду догори, розмашистим алюром неслася до лісопосадки на західній околиці іподрому й радісно іржала. За кілька секунд кінь та його вершник зникли в переліску, після чого звідтіля донеслося глухе «гух!», схоже на віддалений постріл далекобійної гармати. Іржання і Тьомикові крики притьмом урвалися.
Я безпомилково визначив дерево, в яке спікірував мій напарник, по зграї вороння та цілій хмарі горобців, які зірвались увись, перелякано махаючи крильцями. Відразу за тим на крики Тьомика примчав переляканий власник іподрому.
— Що з ним таке? От дідько! Він, мабуть, убився, — закричав він.
— Не переймайся, чувак, — сказав я. — Це вже не вперше. У нього… кгм… уже є досвід у таких питаннях.
Коли ми підбігли до місця катастрофи, Тьомик нерухомо лежав коло підніжжя товстенного віковічного дуба, рясно обсипаний свіженькими зеленими жолудями. Танкістський шолом з’їхав аж до самого носа, тільки вуха з боків стирчали. Білосніжка незворушно паслася обабіч, винувато виблискуючи своїми вологими очима. Хазяїн іподрому пішов розбиратися з конякою,
— Ти все ще хочеш одружуватися? — спитав я.
Знаєте, іноді мій Тьомик буває страшенно впертим. І за це я його кріпко поважаю.
— Так, — непохитно відказав мій напарник.
За два тижні мій напарник, гепнувшись з Білосніжки ще тридцять чотири рази, вже більш-менш пристойно тримався в сідлі. Останнього дня, протягом трьох годин промотавшись по полю впевненою риссю, спітнілий Артем спішився і захекано заявив, що нарешті повністю готовий до освідчення. Я мовчки кивнув, поплескав його по плечу і подався на пошуки чорної троянди.
Хоча проминуло ще два дні, поки я відшукав квітковий магазин, який погодився гарантовано постачити мені чорну метрову троянду до вказаної дати. Після цього залишалося одне — призначити цю дату.
— Я думаю, на наступні вихідні, — сказав Тьомик, насилу стримуючи хвилювання. — Остання субота вересня.
— Хай буде остання субота, — погодився я, після чого уточнив останні деталі нашого плану: — З самого ранку, аби застати Альону вдома, подзвониш їй на домашній і скажеш, щоб спустилася до входу в під’їзд рівно о десятій. Вигадуй, що завгодно, говори, що хочеш, благай, вмовляй, але вона має спуститися.
Тьомик похнюпився і дещо зблід.
— А якщо вона вийде не сама?..
— Вася?
— Вася.
— Васю я беру на себе, — сказав я, гордо випнувши підборіддя, а потім продовжив: — Після того, як вона спуститься, я тобі подаю сигнал, і ти плавно виїжджаєш з-за рогу. Під’їжджаєш, намагаючись постійно триматися правим бортом до своєї красуні, спішуєшся, стаєш на одне коліно і вручаєш троянду. Ясно?
— Ясно. Але Вася…
— Я ж сказав: не думай про Васю.
— Ну, тоді ясно.
— Ну, тоді все, репетируй промову.
І ми розбрелись по хатах.
Хотілося б, щоби на цьому все закінчилось, але в ніч із п’ятниці на суботу Тьомик знову безцеремонно розбудив мене посеред ночі.
— Бляха, ти совість маєш? Ти хоч знаєш, котра зараз година?! — гарикнув я у трубку.
— Максе, це питання життя і смерті, — кволим голоском пробелькотів мій напарник.
Я зрозумів, що сталося щось страшне і непоправне, тому не відповідав, сердито пухкаючи. Можливо, мій напарник отямився, і вся операція скасовується?
— Ти справді думаєш, що задумка з принцом на білому коні спрацює? — спитав Тьомик.
— Так, — сердито відрубав я.
— І що сама ідея дійсно прикольна?
— Так!
— І що такого для неї ще ніхто ні разу не робив?
— Та-а-ак!!!
Якийсь час Тьомик сопів у трубку, щось обмізковував.
— Слухай, чувак, я тут подумав… а раптом коняка пукне?
Тієї ночі я по-звірячому розправився зі своїм домашнім телефоном.