Навіжені в Мексиці
Шрифт:
Після того я набрав Толяна. На жаль, з Толяном справи виявилися ще гіршими, аніж з Петькою. Толик забув не тільки вчорашні події, але й кличку своєї собаки і день народження тещі. Бідолашка не міг пригадати навіть, хто такий Тьомик. Мене він сплутав зі своїм двоюрідним братом, якого три роки тому переїхав бензовоз. Тож я сердито чортихнувся і, втямивши, що з Толяна нічого не вичавити навіть під тортурами, припинив розмову.
Кілька разів я намагався додзвонитися до Миколи, ще одного свідка, який міг пролити світло ясності на ланцюжок загадкових подій вчорашньої ночі. Однак Микола не відповідав. (Забігаючи наперед, скажу, що Коляна ще довго ніхто не бачив. Хлопець прикотив додому аж через два тижні після чоловічої вечірки. Голодний, обірваний, з побитою мордою і чиїмось подраним баяном під пахвою. Причому мордяку йому таки добряче хтось начистив — синій був, мов кабачок, рідні відразу навіть і впізнати не подужали. Нікому нічого не пояснив, набив пузо їжею, спитав, чи женився Тьомик, почув відповідь, впав, заснув і проспав безпробудно дві доби.)
Потому я обдзвонив інших наших друзів, навіть тих, котрі не мали ніякого відношення до весілля та вечірки, але жоден з них не міг нічого сказати про ймовірне місцезнаходження Тьомика. Переляканий, я почав телефонувати у різні відділки міліції, в лікарні і навіть у морг, однак результат лишався незмінним: ніхто не чув, не бачив і нічого не знає про високого русявого хлопця на ім’я Артем.
Васі я дзвонити не став.
Наступного дня Артем так і не з’явився. Трохи опритомнівши після фатального похмілля, я зібрався з силами і продовжив пошуки, відчуваючи, як десь у грудях наростає, немов смертоносна снігова лавина, токсичне хвилювання. Я відчував, як воно плюскається десь унизу живота, поволі розносячись тілом, проникаючи і отруюючи кожну клітину. Ситуація ускладнювалася тим, що з самого ранку кожних півгодини мені дзвонив Вася. Я стискував кулаки, потім тремтячими руками хрестився і… не відповідав.
…Я розгублено тупцяв посеред Хрещатика і гарячково обмізковував ситуацію. Отже, Тьомика ніде нема, він не з’являвся дома і не відповідає на дзвінки, а у мене страшенно болить голова і є всього півтори доби, щоби знайти напарника. Інакше… Мені не хотілося навіть думати, що буде інакше. За Альону я не дуже переживав, вона дівка бувала, кілька днів порюмсає і заспокоїться, але Вася… З Васею могли бути проблеми. Хлопчина, поза всяким сумнівом, сприйме Тьомикове зникнення як особисту образу і навряд чи повірить, що моя скромна персона до цього непричетна або, навіть якщо й причетна, що я нічого не пам’ятаю. Я вже, здається, казав вам: Вася у нас кікбоксер і голими руками може поколошматити так, що на вулиці мене сприйматимуть за зеленого інопланетянина. Це, повторюсь, голими руками, а іноді він ще в кожну руку бере по цеглині… Тоді його не зупинить навіть ціла танкова дивізія.
Єдине, що я чітко пам’ятав, — це те, що наша славетна вечірка почалася в «Shooters’і». Я свиснув таксі й, навіть не питаючи за гроші, назвав адресу. Водій кивнув, і ми поїхали.
У «Shooters’і» я так нічого й не дізнався, оскільки щойно наблизився до входу, охоронці миттю впізнали мене, заревіли в один голос, наче африканські буйволи, і почали товкти мій багатостраждальний писок своїми пудовими кулачищами. Я, зрозуміло, трохи образився і нічого розпитувати у них не став.
Настрій відразу попсувався. Після того моменту, коли ми з хлопцями ввалилися в «Shooters», я більше нічого не пам’ятав. Складалося враження, наче, переступивши поріг того бісового клубу, я бебехнувся прямісінько у велетенську діжку з молоком чи потрапив на широчезне поле, де заблукав у густому, мов кисіль, тумані. Нічого! У голові не лишилося нічого — жодного образу, слова чи думки, які нагадували б про пригоди вчорашньої ночі. Хоча сумував я недовго, оскільки зразу після того, як мене відколошматили під входом у «Shooters», у кишені задеренчав мобільний. Дзвонив Толян.
— Максе, друже, ти як там? — з перших його слів я зрозумів, що хлопець, на щастя, прийшов до тями.
— Шукаю того клятого Тьомика. Запропастився десь, зараза, і… хто його зна’, що в нього на умі. А я вже встиг отримати добрячої припарки від охоронців під «Shooters’ом»…
— Чувак, мені щойно телефонували з «Авалону»! — перебив мене Толян.
— І що? — моє серце радісно затьохкало.
— Сказали, що я там учора вночі загубив водійське посвідчення. Просили прийти забрати. Я подумав, що це може тобі якось допомогти.
Я моментально оживився.
— Толику, ти справжній друг! — заволав я у телефон. — Значить, ми були в «Авалоні»! Навіть і не знаю, щоб я робив без тебе і твого посвідчення.
Я поспішно розпрощався з Толяном, пообіцявши тримати його в курсі подій, а тоді на всіх парах почесав у «Авалон». Цього разу я вчинив хитріше і наближався до охоронців дуже обережно, готовий при найменшому натяку на агресивні дії з їхнього боку накивати п’ятами. Двійко двометрових бугаїв, що тупцяли обабіч входу, дуже уважно й прискіпливо роздивлялися мене. Я зі свого боку свердлив їх поглядом і потроху підсувався, зважуючи кожен свій крок, немов сапер на мінному полі. В якусь мить туполобі бички, безперечно, розпізнали мене і одночасно сильно насупилися. Втім, цього разу мене не били і навіть дозволили зайти всередину того гадючника. Я чемно заплатив за вхід і прослизнув на танцмайданчик, звідки піднявся на другий поверх, аби в першу чергу поговорити з барменом. Одна з клубних дівчат, що самозакохано дриґалась на підтанцьовках, побачивши мене, пронизливо заверещала і, втративши свідомість, гримнулася зі свого п’ятачка вниз на танцювальну площадку. Я нахилив голову і вдав, що нічого не помітив.
Високий, коротко стрижений бармен з відсутнім виразом на обличчі також впізнав мене. Я помітив, як у нього затремтіли руки, але за мить хлопець погамував себе. Аби трохи розв’язати йому язика, я недбало виклав на стійку кілька стогривневих купюр і почав розпитувати, чи не пам’ятає він чогось незвичайного, що трапилося позаминулої ночі. Хлопець без особливих проблем пригадав нашу компанію. Я пропущу ту частину його оповіді, яка стосується всіх неподобств, що ми виробляли, хоча іноді просто не міг йому повірити. Потім спитав про Тьомика. Бармен задумався і відказав, що з нами справді прийшов статурний русявий хлопчина з сумними синіми очима, який пив менше всіх і, на відміну від інших, поводився цілком пристойно. Згодом він кудись зник. Куди він подівся, бармен не знає, а ми вчотирьох, втомившись лазити на балюстраду і хапати танцівниць за ноги, спіймали таксі й поїхали до якогось іншого клубу…
Деякі анонімні джерела стверджують, що я став безпосереднім винуватцем подальших подій, так би мовити, головним натхненником Тьомика. Однак, панове, поклавши руку на серце, мушу сказати, що все це — брудний наклеп. Насправді в даній історії я виконував роль безмовного спостерігача, або радше — безвольної трісочки, яку проти її волі тягне за течією ріка життя.
Тьомик подзвонив мені, коли я вже втратив будь-яку надію його знайти, — за кілька годин до початку шлюбної церемонії. (За кілька хвилин до того мені телефонувала Альона, його наречена, і схвильованим голосом допитувалася, що, в біса, діється, оскільки її коханий уже другий день не виходить на зв’язок. Я збрехав, запевнивши її, що все в порядку і що ми з Артемом просто готуємо для неї і для всіх гостей веселий сюрприз.)
— О Господи! Чувак, ти де?! — закричав я у трубку. — Я ж на тебе чекаю! Всі на тебе чекають! Церемонія почнеться за кілька годин!
Тьомик зітхнув:
— Я у Стокгольмі.
На якусь мить у мене перехопило дихання, але я швидко оговтався:
— У якому такому Стокгольмі?! Блін!
— У шведському.
«О, — думаю, — приїхали…»
— Та я розумію, що не в мозамбікському! Що ти там, в біса, робиш?
— Ех… — це все, що відказав Тьомик на моє невигадливе запитання. А потім додав: — Максе, здається, ти не розумієш…
Але я, здається, вже починав розуміти. Свобода перемогла. Останній ковток такого чистого й п’янкого, запаморочливо вільного повітря став поперек горла.
— Що будемо робити? — нарешті тихо спитав я.
Тьомик мовчав, а я розмишляв над тим, що комусь таки доведеться відрапортувати про дезертирство нареченого гостям і самій нареченій. Зрештою мій друзяка обізвався до мене тихим, наче не своїм голосом і промовив, ніби прочитавши мої думки:
— Ну, ти ж їм скажи… усім… Тільки ж якось так культурніше скажи, щоб нікого сильно не травмувати.