Навіжені в Мексиці
Шрифт:
— Всю ніч не склепив очей і тепер я знаю: я буду принцом! — випалив він, затим зробив паузу, щоб відчути, яке враження справили на мене його слова. — Ну як тобі, га? Справжнісіньким принцом!
— А-а-е…
— Істинно, чувак! Я думаю, це буде просто неперевершено і казково. Подумай сам: ну от сидить вона, сидить, значить, моя Альона і когось чекає. І кого вона чекає? Правильно! Принца! Всі дівчата мріють про свого казкового принца.
Я похапцем шукав підходящих слів, щоб послати його подалі. У тринадцять років ще, може, й мріють, але не в двадцять п’ять, тим більше, після того, як три роки зустрічалися
— Ти, може, пам’ятаєш, передача колись така була по телевізору, — тим часом не вгавав мій напарник, — «Все для тебе» називалася. Там мужики з парашутами стрибали, лазили у вікна дев’ятого поверху, посеред вистави квіти виносили, коротше, чого тільки не вигадували, аби красиво освідчитися. Ото мені треба щось таке ж саме, тільки з принцом!
— Та ти… ти х… ти х… — хрипів я.
— Тільки я не уявляю, як це краще втілити в життя, — докінчив мій товариш. — Але не вішаймо носа! Завтра все більш детально обговоримо. Все, більше я тебе не відволікатиму. Спи сухенький.
І, не дочекавшись моєї реакції, Тьомик кинув трубку.
— …ти х… ти хоч знаєш, котра зараз година? — нарешті спромігся прошамкати я, а потім, почувши у відповідь самі лиш короткі гудки, безсило звалився назад на подушку.
На ранок Тьомик ще більше зміцнів у своєму рішенні. Усе його єство заполонила конгеніальна ідея предстати перед обраницею у ролі казкового принца. Однак на цьому ентузіазм і винахідливість мого напарника вичерпалися, всохли, наче джерело посеред пустелі. Всю організацію мені довелося вкотре перебрати на себе.
Тож спочатку я спробував абстрагуватися від усього зайвого і вималювати собі в голові образ закоханого до нестями принца.
Головним і невід’ємним атрибутом будь-якого принца є біла коняка. Я так і сказав Тьомику:
— Без білої коняки — нікуди!
Щоправда, мій напарник до цього часу ще жодного разу не їздив верхи, але це, я сподівався, можна якось поправити.
— Я розумію хід твоїх думок, Максе, — відказав Тьомик, — але, може, давай оту тезу про принца на білій коняці сприйматимемо образно, так би мовити, в алегоричній площині? Ну, тобто я можу під’їхати до неї на білому «Mercedes’і» абощо.
— А ти що, маєш гроші на білий «Mercedes»?
— Поки не маю, але можу взяти машину в кредит або ж просто орендувати на день.
— Ні, чувак, — рішуче заперечив я, — якщо ти хочеш бути оригінальним, якщо прагнеш стати справжнім принцом, то про «Mercedes» можеш забути. На «Mercedes’і» до неї будь-хто підкотити може, а от на білосніжній конячці — ні.
— Добре, — неохоче погодився Артем.
— Тож конячку я тобі зорганізую. Білу, сумирну і податливу, наче Папа Римський, — бубнів я і ретельно занотовував усе собі до записника, щоб пізніше не впустити жодної деталі. — Не переживай, друже, у мене є знайомі на одному іподромі під Києвом, таку лошачку підберуть — закохаєшся. Тепер наступне: негоже благородному принцу з’являтися перед дамою з порожніми руками. Тому в руках ти триматимеш… ти триматимеш… — я замислився і почухав олівцем за вухом, — ти триматимеш чорну троянду!
— Ух ти! — пожвавішав Тьомик.
— Чорну троянду я теж беру на себе, — я зробив ще кілька поміток у блокноті. — Ну і останній атрибут справжнього принца — це фінальна промова, яка вцілить точно в серце майбутній нареченій, — підсумував я. — Над цим ти мусиш попрацювати сам.
— Із задоволенням, друже, — засяяв мій напарник.
Тож другого ранку, відшпурнувши геть усі сумніви, я кинув усі свої сили на підготовку майбутніх Тьомикових заручин. Іноді мені аж не вірилося, що я оце власноруч виряджаю свого найкращого товариша в останню путь, «по той бік фронту». Утім, інакше я просто не можу: коли вже робити щось, то тільки з повною віддачею, викладаючись на всі 100. І край.
До справжньої осені лишалося ще чимало часу, однак краєчки листків на деяких деревах потроху починали буріти. Сонце ковзало над горизонтом по плескатій дузі, щодень ближче притискаючись до обрію. Нерухоме повітря ще зберігало в собі залишки літнього тепла, лиш вряди-годи пориви по-справжньому осіннього вітру, які наскоками налітали з найближчого переліску, затято хлистали обличчя холодом. Повсюдно зависли павутинки бабиного літа.
Тьомик стояв переді мною у високих ботфортах і в кумедній шапочці танкіста на голові. Нормального шолома для верхової їзди я не дістав, тому довелося брати трофейну танкістську шапочку, яку мій дідуньо врятував з палаючого «Тигра» у 44-му десь на полях у Австрії. На обличчі мого напарника застигла перекошена гримаса люті, яка мала єдину мету — приховати його розгубленість та боязнь того, що має початися за кілька хвилин.
— Чого у неї під хвостом так брудно? — спитав мій напарник, практично не розтуляючи губ.
— Хочеш, можеш помити сам. Чистіше не було.
У кількох метрах перед нами, нетерпляче тупцяє невисока біла кобилка з міцними ногами, благородною осанкою, певно, запозиченою від арабських предків, і вологими оксамитовими очима, як у молодої лані. Зліва на її крупі, прямо над хвостом, виднівся невеликий ґандж — три химерні гніді плями. Коня чисто білої масті, на жаль, не найшлося. Але я сказав Тьомику, що ми наближатимемося до Альони правим бортом, тому нас це цілком влаштовує. Звуть кобилку Білосніжка, і, за словами власника, характер у неї як у черниці, — смирнішої не знайти на всю Східну Європу.
Білосніжка, як і належить черниці, стояла, чекаючи терпляче, а Тьомик нерішуче переминався з ноги на ногу, постукував підборами ботфортів і сопів носом. Зрідка кобилка граційно нахиляла голову до землі і починала ліниво пощипувати травку. Однак здебільшого роздивлялася мого напарника, немовби розуміючи, що саме цей незграба зараз її осідлає.
— Вона не кусається? — напружено проговорив Тьомик.
— Ні.
— А чого вона так витріщилась на мене?
— Певно, ти їй сподобався.
Попри це Артем не поспішав знайомитися ближче.
— Може, все-таки зупинимось на «Lexus’і»?
— Якому ще «Lexus’і»?
— Білому. Ну, замість білого «Mercedes’а»…
— Ні, — суворо відрізав я і затягнув тугіше зав’язку на танкістському шоломі мого напарника. — Відступати нема куди. Ні кроку назад!
Відтак Тьомик набрав повні легені повітря, а потім з шумом випустив його. Зробив один крок уперед, але зразу спинився:
— Чувак, ти взагалі впевнений, що це безпечно?