Навіжені в Перу

Кидрук Максим Иванович

Мій товариш насупився і нетерпляче перебив мене:

— Максе, вона гола, чорна і говорить крізь сон якоюсь незнайомою мовою…

— В якому смислі «чорна»? — вирячився я.

— Ну, не те щоб зовсім чорна… — прошамкав Артем. — Радше темна.

— Тобто ти маєш на увазі засмагла?

— Ні. Просто темна. Від природи. А ще… ще з нею троє дітей, Максе, одне з яких — грудне немовля… Теж чорні… Всі троє… Максе, зроби що-небудь.

— Стрілять-колотить! — я остаточно прочунявся і виборсався з ліжка. — Ану дай глянуть.

Навшпиньки вдвох із Тьомиком ми

прокралися коридором і зазирнули до спальні. На широченному двоспальному ліжку напівприкрита шовковим фіолетовим покривалом, томно дихаючи уві сні, лежала молода й пухкенька, наче свіжовипечений пиріжок, перуанка. Темно-бронзові набряклі перса були такими гігантськими, що в мене аж мороз по шкірі пройшов. Цицьки лежали одна на одній, наче два мініатюрних підводних човни, пульсуючи у такт диханню, — то підіймались, то опускались. Я просто очей не міг відвести. Другу половину ліжка займали сплячі дітлахи, складені впоперек, такі ж брунатні, як і їхня матір (схожість із жінкою відразу кидалася в очі). Я нарахував три штуки: хлопчик років чотирьох-п’яти, дворічна дівчинка і немовля щонайбільше шести місяців від народження. Праворуч від ліжка лежав матрац невідомого походження, на якому, як я здогадався, спав Тьомик.

— Ні фіга собі, — присвиснув я, а потім почухався, прискіпливо подивився на напарника і серйозно запитав: — Тьомо, хто такий Мурзік?

— Та що ти причепився до мене зі своїм Мурзіком! — спалахнув Артем. — У мене тут виводок бушменів у спальні, а ти…

Я тицьнув йому під носа багажну квитанцію.

— Чувак, окрім твоїх «бушменів», ми привезли з Перу Мурзіка…

Напарник спробував сфокусуватися на папірці в моїх руках, але, схоже, йому це не дуже вдалося, відтак він перевів розгублений погляд на мене і промурмотав:

— М-м-м… А хто такий Мурзік?

— Це я в тебе, бляха, питаю: хто такий Мурзік і чому ми виклали дві з половиною тисячі баксів лиш за те, щоб його взяли у літак?!

Затим я ще раз глипнув на обліплену печатями всіх форм і розмірів квитанцію, покрутив її в руках, а потім перевернув іншим боком.

— О! Судячи з того, що тут написано, — зачитую, — Мурзік — це-е-е… кіт сіро-коричневої масті… гм-м… трохи більший від… bobcat… bobcat… Що таке «bobcat», Тьомо?

— Рись… — підказав Артем.

Я відчув, як під ложечкою неприємно засмоктало, і прошепотів:

— …трохи більший від рисі.

Тьомик зблід.

— Я розумію, друже, — напруженим голосом вичавлюю з себе слово за словом, — що ти переймаєшся тим, звідки у твоїй спальні взялася цицьката амазонка з трьома шмаркатими спиногризами, але… але якщо Мурзік, якого ми невідомо для чого притягли з Перу, хоча б на о-о-от стілечки більший від рисі, нам може бути непереливки, а тому я хочу знати, де ця тварюка зараз!!!

Нам знадобилося менше хвилини для того, щоб обшукати квартиру. Крекчучи й охкаючи, спотикаючись і падаючи, ми обнишпорили всі закутки, починаючи з коридорних шаф для одягу і закінчуючи пральною машинкою. Я нарив одного дохлого пацюка і Тьомикову заначку на чорний день — цілих шістсот баксів. У кількох місцях на паркеті видніли глибокі

подряпини, де-не-де на шпалерах проступали виразні сліди від пазурів, проте самого Мурзіка ми так і не знайшли.

В результаті здійнятого пошуковою операцією гармидеру перуанка прокинулася. Вона голосно позіхнула, потягнулася, а тоді прудко сіла на ліжку, закутавшись покривалом. Один за одним за нею попросиналися дітлахи й почали горлати, певно, вимагаючи корму. Молода жінка взяла до рук найменшого малюка, вийшла зі спальні і лиш тоді помітила мене й Тьомика. Ми з напарником застигли посеред вітальні, сконфужено кліпаючи очима, не знаючи, що його казати і як далі діяти.

— H'ola, me lindo, me esposo! [58] — всміхнулася перуанка, оголивши рівні білосніжні зуби. — Підійди сюди, погойдай найменшенького, а я поки приготую їсти всім іншим.

Я відчув, як у роті все пересохло. Тобто там і раніше було сухо, одначе зараз стало геть як у Сахарі, а таємничий Мурзік миттю відійшов на другий план. «Ще тільки цього не вистачало! — стрельнуло у мене в голові. — Цього просто не може бути!»

— Чувак, — кажу, ледве ворушачи язиком, — кріпися, у нас погані новини.

58

Привіт, мій солоденький, мій чоловіче! ( ісп.)

Мій товариш через незнання іспанської мови поки що ніяк не реагував.

— Що таке? — звів брову Тьомик. — Вона знає, де Мурзік?

— А от і не вгадав… Ти для початку сядь. Або принаймні зіприся об стіну, щоб не впасти.

— Та говори вже, що, в біса, сталося! — Тьомик натужно глитнув слину.

Я тицьнув пальцем на роздобрілу перуанку, іншою рукою інстинктивно притискаючи кермо від «Фольцвагена» до грудей.

— Вона, по ходу, твоя дружина, чувак… — кажу і пильно дивлюсь на напарника.

— Що-о?!

— Ця жінка щойно назвала тебе своїм чоловіком.

— Що це означає?

— По-моєму, за тих кілька днів, що лишалися до депортації, ти встиг одружитися.

— Не може цього бути! — замотав головою Артем. — З нею?! Це провокація!

— Я теж так спочатку подумав, але…

— А звідки ти знаєш, що саме я на ній одружився?! — спалахнув мій товариш, чіпляючись за цю думку, як потопельник за соломинку. — Може, то вона до тебе звернулась!

На якусь мить ми замовкли, зчепившись поглядами, а потім абсолютно одночасно, різко й незграбно, задерли руки вгору, виставивши долоні перед очима. На мені були тільки наручники і кермо. На безіменному пальці Тьомикової лівиці тьмаво виблискувала золота каблучка. Я не зміг стриматися і зітхнув з полегшенням.

— Чому на лівій? — тихо спитав Артем, витріщаючись на безіменний перст, наче палець йому не належав.

— Тому що вона католичка, а католики носять обручку на лівій руці, — з готовністю пояснюю напарнику, тим самим висмикуючи останню соломинку з його рук.