Навіжені в Перу
Шрифт:
Спочатку хлопець глипнув на дівчину, яка насторожено спостерігала за нами, потім перевів осклілий погляд на смаглявих карооких карапузів, які також притихли, неначе відчуваючи всю напруженість і трагізм даного моменту, а тоді схопився за голову:
— Ай-яй-яй! — заголосив мій товариш. — Це катастрофа! Максе, скажи, що я сплю! Боже, навіщо було так пити? Що ж тепер робити? Що я скажу Марусі?!
Тьомикова істерика, як це завше буває, швидко передалася дітям, і ті почали лементувати й вищати ще голосніше за мого напарника.
— Тьомо, не волай! Припини! — скомандував я, затуляючи вуха від немилосердного
Хитаючись, я підійшов до дівчини і вперше роздивився її зблизька. Вона виявилася не такою вже й страшною. Навіть навпаки — вона була вродливою, наскільки може бути вродливою жінка, у якої є троє дітей.
— Тебе як звати? — питаю іспанською.
— Брунілда…
— Ох ти ж, Господи! Тьомо, я на твоєму місці вже через одне її ім’я зробив би собі харакірі.
Несподівано щось зашкрябало у мене в грудях, і мені стало жаль перуанку — і на дідька їй було зв’язуватися з нами? — одначе я не мав іншого вибору і мусив діяти жорстко: у неї було троє дітей, у Тьомика була Маруся, у мене було страшне похмілля, купа боргів і Мурзік, місцезнаходження якого поки що так і не було встановлено, а тому я розумів, що симпатичну перуанську мамочку слід якомога швидше виключити зі списку проблем, які підлягають невідкладному вирішенню. Простіше кажучи, її потрібно щонайшвидше здихатися. За будь-яку ціну.
— Послухай, Брунілдо, цей чоловік не любить тебе, — стараючись правильно добирати слова, говорю дівчині. — Він одружився на тобі тільки через те, що був у дупель п’яним. Розумієш? Він був п’яний, як чіпок, налиганий в зюзю. Ваш шлюб — не більше, ніж жарт, фейк, дурнувата витівка. Тому тобі краще забрати своїх діток і…
Майже відразу потому я втямив, що здихатись пишногрудої дівулі буде ой як непросто. Повірте, сирени, що сповіщали про наліт фашистських бомбардувальників під час Другої світової війни, були мишачим писком у порівнянні з тим протяжним і проймаючим звуком, який перуанка видобула зі своєї горлянки, розторопавши врешті-решт суть моєї виваженої дипломатичної промови. Дитинчата через вбогість малолітніх умів, звісно, не розуміли всіх нюансів та деталей даної ситуації, однак загалом цілком уловлювали суть того, що відбувається, а тому дружно розкрили роти і приєднались до розпачливого виття своєї матері. Вчотирьох вони голосили так лунко, дзвінко і злагоджено, що я готовий був застрелитися.
Тьомик, аби не чути чи, радше, аби не бачити недостойної поведінки членів свого новоспеченого сімейства (здійняту перуанською делегацією верескотню було чутно на весь будинок), вибіг у спальню і почав звідти кричати щось про те, що ми всі дістали його, що через мою незбориму тягу до пригод він почав ненавидіти саме життя, і ще щось про те, що нам краще мерщій забиралися геть, інакше він зараз розізлиться і зробить усім «марапупу». Я хотів спитати, що таке «марапупу», але саме в цей момент почув за спиною тихе поскрипування вхідних дверей; слабкий, але добре знайомий звук примусив мене поривно обернутися.
В коридорі стояла Маруся, як завше — гарна, свіжа й напахчена, з нещодавно зробленою завивкою і шикарним манікюром. В одній руці вона тримала за шийки дві пляшки пива «Stella Artois» — щойно з холодильника, про що свідчили краплинки вологи, що, наче бісер, вкривали поверхню зеленого скла, а в іншій — великий пакет із супермаркету з різними наїдками.
— Привіт… — ледь чутно вимовила дівчина.
Я аж підскочив від несподіванки. «Примарилося, — першим ділом спало на думку. — Точно примарилося. Невже біла гарячка?» Я протер очі, але Маруся не зникала, і я подумав, що зараз нам із Тьомиком будуть тапки. Намагаючись зосередитися і тверезо (це після п’ятиденної то п’янки), так би мовити, в комплексі оцінити обстановку, я несподівано для себе усвідомив, що, здається, більше не контролюю ситуацію. По-моєму, саме час, щоб Тьомик йшов і робив своє «марапупу».
— При… привіт! Радий тебе… цейво… бачити, Ма… Марусько, — трохи запинаючись, пролопотів я.
— Справді? Як ви долетіли? Третій день не можу до вас додзвонитись.
— Та нормально так долетіли. Ти краще… е-е-е… скажи, як у тебе справи, кучерявко?
— У мене все нормально. А от у вас?.. — дівчина, як і я за хвилину до цього, ніяк не могла повірити у те, що коїться перед її очима.
— А у нас, як бачиш, теж все нормально, — стараючись не видавати свого збентеження, відповідаю дівчині.
— Ти в цьому певен, Максе?
Десь за моєю спиною захлиналася в несамовитій і нездержній істериці напівгола Брунілда, навколо її ніг повзали і скавуліли трійко чорнопиких дітлахів, заливаючи слізьми і забризкуючи слиною дорогий Тьомиків паркет. Я стояв у коридорі в наручниках, не знаючи, куди подіти прикуте до лівої руки кермо «Фольцвагена». На довершення у вітальню, похитуючись на нетвердих ногах, ввалився Тьомик. З шикарним синцем на півморди… Я вже не кажу про те, що від нас із напарником надходив такий перегар, що можна хоч зараз на город — колорадських жуків травити.
— Абсолютно, — твердо заявив я. — У нас все о’кей! Нічого особливого не сталося, якщо, звісно, не рахувати того, що ми привезли з Перу Мурзіка, а… а Тьомик — одружився. Але це, наскільки мені відомо, не смертельно.
Білявка різко змінилася на лиці, але вже за секунду змогла взяти себе в руки.
— Артем… одружився?
— Так точно! На перуанці, ги-ги! Уявляєш? Я теж не зразу повірив, але…
— Ма-а-аксе! — накинувся на мене Артем, розчувши останню фразу. — Ти невдячна свиня! Пацюк помийний! І це після всього, що я для тебе зробив?.. Марусько, як ти… як ти тут опинилася?.. Не слухай його, будь ласка! Це все лиш дурнуватий жарт. Я… я зовсім не хотів. І завтра ж подам на розлучення.
Розгубленість у очах Марусі поступово витіснялась холодною рішучістю, на зміну якій прийшов палючий вогонь зневаженої гідності. Не зводячи нищівного погляду з мого товариша, кучерява дівуля повільно поставила на підлогу пиво й пакет, після чого гордовито випросталась і з гідністю проказала:
— Я приходила перевірити, як ви тут. Дізнатись, як перенесли депортацію, переліт і… взагалі… Але бачу, у вас дійсно все гаразд.
Потому вона театрально поправила зачіску, востаннє окинула промовистим зневажливо-спопеляючим поглядом Артема (від чого бідолашка аж присів і весь пополотнів) і, задерши носика, поважно покинула Тьомикові хороми.