Назар Стодоля

Шевченко Тарас Григорович

Кобзарь садится на скамейку. Кругом него с шумом и хо­хотом толпятся в беспорядке козаки и девушки.

Стеха (подносит кобзарю рюмку вина). Випий, дідусю, для смілості.

Кобзарь (выпивши). Спасибі тобі, дівко! (Прокашляв­шись.) Слухать - що їсти, в горшку не бовтати, усів не мара­ти, слов не пропускать, другим не мішать.

Общий легкий шепот и смех.

Стеха. Послухаю, послухаю, чи єсть же така страховина, щоб я злякалась.

Голос. Чуєш ти? коли не будеш мовчать, так геть собі!

Другой. А то виженем!

Стеха.

А хто б посмів! Сотник вас усіх перевішає.

Голос. Дзус йому, мурому! Гляди, щоб на одній осичині не повісили тебе з сотником.

Хозяйка. Та замовчіть же, Бога ради! (К кобзарю.) Кажи, дідусю, кажи; їх не переслухаєш.

Кобзарь (прокашлявшись). У венгерській стороні, у це­са­рців, за шляхетською землею, стоїть гора висока; а в тій горі нора глибока; в норі сидить не звір, не птиця - турецька цариця. Сидить вона сто тисяч літ, не молодіє, не ста­ріє, а тілько дедалі зліє; їсть вона од схід до захід сонця - не хліб печений, не курей і не яку-небудь людську страву, а трощить маленьких дітей за те, що коли ще вона була у Туреччині важкою, так їй сказав арменський знахар, що во­на родить дочку і дочка та буде, як підросте, в тисячу раз краще її. От вона, справді, як родила дочку, так зараз і з’їла її, та з того часу сидить у норі і, не вгаваючи, усе їсть дітей; не розбира, хоть хрещені вони, а хоть нехрещені, їсть усіх, їсть тобі всіх, та й годі, - і дівчаток, і хлопчиків...

Стеха (быстро). І хлопчиків! Ах, вона триклята баба! Щастя її, що я не знаю тієї гори.

Голос. А. що б ти зробила?

Стеха. Що? Задушила б.

Голос. Куди тобі, погане!

Другой. Ти й за двері сама боїшся вийти.

Стеха. Хто, я?

В толпе. Та не мішай же слухать. Не хто ж більш, ти!

Стеха. Я боюсь? Хочеш, зараз піду на гробовище? А коли хочете, так у стару корчму, що на старому шляху.

В толпе. Прудка дуже! За поріг не вийдеш, умреш.

Стеха. Я вмру? Що ставиш?

В толпе. Мої музиканти на всю; а ти?

Стеха. Піввідра слив’янки, три куски сала і паляниця.

В толпе. Добре! Тільки щоб, знаєш, слив’янка була з пан­ського льоху.

Стеха. Та вже де не візьму, до сього вам діла нема, а по­ста­влю. Де мій байбарак? (Надевает верхнєє платье.) Гля­ди ж не цурайся слова! (Кобзарю.) Як я вернусь, так тоді до­кажеш, дідусю; а то я і не хочу. (Уходит.)

Кобзарь. Добре.

В толпе. А щоб повірили, так принеси цеглинку, або кахлю з груби, або що хочеш, тільки з Корчми.

Стеха (за сценою). Добре, добре.

Голоса. От дівка голінна, так-так!

Другой. Чуприну їй та уси, тоді хоч у пекло...

Третий. Так подумають, що козак.

Хозяйка. Вже козир-дівка, не вам рівня. От же й піде; то­ді плати.

Голос. Або слив’янку пий, а салом і паляницею закусуй.

Хозяйка. Побачим, побачим, чия візьме. Чого сидіти? Щоб недаром музикам платить, ну лиш потанцюєм лучче. Ану, вдарте,

та не по-жидівськи, а по-нашому.

Толпа в беспорядке расступается.

Козак с девушкою выходят танцовать. Музыканты заиграли, и пляска началась. Занавес тихо опускается.

АКТ ТРЕТИЙ

Внутренность развалин корчмы. Стены без потолка и не­сколько уцелевших стропил. Все занесено снегом и освещено луною. Несколько минут молчания. Вдали слышна песня, потом ближе, ближе, и является Стеха, робко припе­вая: «Ах, сережки!..» Она останавливается у развалив­шейся пе­чи и с робостию осматривается кругом.

Стеха. Як страшно! Де ж вони? І коней тож не видно. Чи не махнули вони собі? То-то буде добре! За два червінці про­дать своє щастя... (Осматривает следы.) Ні, опріч моїх, нічиїх не видко слідів... Що, як вони обманили та другим шля­хом?.. От тобі й сотничка! Побіжу мерщій додому, чи не подіялось чого там. Розкажуть, що я помогла, - тоді усе пропало. (Поспешно возвращается.)

Навстречу ей Назар несет на руках Галю.

Стеха. Се ви? А тут так страшно... Чи не случилось чого?

Назар (опустив Галю). Нічого не бійсь. А коні тут?

Стеха. Ні, я не бачила.

Назар. Збігай подивись, і як нема, то біжи мерщій у слободу, чи не зустрінеш на дорозі.

Галя. Стехо! Чому ж ти не йдеш? Біжи ж скоріш: тато про­кинеться! Біжи-бо!

Стеха. Зараз, моя панночко; для вас на край світу полечу. (Поспешно выламывает из печи изразец.)

Галя. Що ти робиш?

Стеха. Зараз. Се од вовків. (Быстро удаляется.)

Галя. Ходім на дорогу: мені тут страшно.

Назар. Не можна, моє серденько: там побачать, а сюди ніхто не ввійде.

Галя (грустно). Ну, роби як знаєш, а я... я все зробила... Боже! На зорі прокинеться тато... Ох, Назаре, Назаре! що я на­робила!

Назар. Лучче нічого не можна було зробить.

Галя. Тато мене проклене.

Назар. Себе нехай проклинає... Ти змерзла, моя кришечко? Візьми мою кирею. (Снимает плащ и расстилает по сне­гу.) Спочинь, моє серденько; поклади свої ніженьки у мою шапку. (Галя садится на плащ. Назар вкладывает ее но­ги в свою шапку.) Оттак тепліш (целует ее), тепліш, моє се­рденятко.

Галя. О, мій голубчику, мій сокіл ясний! як мені тепло, як мені весело!.. Тільки я боюсь: тато мій такий сердитий.

Назар. Не бійсь, моя пташечко, нічого, поки я з тобою. Не бійсь, тільки люби мене. Я подумав тоді... коли...

Галя. Коли? Що подумав? Може, недобре?

Назар. Не то що недобре, та не тепер згадувать об чімнебудь недобрім, коли на серці така радість. А завтра... що завтра зо мною буде? Я вмру, мене задушить моє щастя, моя доля. (Кладет ей на колени свою голову. Галя перебирает его волосы. Назар, подняв голову, с нежностию смотрит ей в очи.) О, мої очі, мої карі! Поглядіть на мене, мої зо­рі ясні! (Немного помолчав.) Серце моє, ти не казала батькові, що підеш заміж за полковника? Не казала?