Назар Стодоля
Шрифт:
Кобзарь садится на скамейку. Кругом него с шумом и хохотом толпятся в беспорядке козаки и девушки.
Стеха (подносит кобзарю рюмку вина). Випий, дідусю, для смілості.
Кобзарь (выпивши). Спасибі тобі, дівко! (Прокашлявшись.) Слухать - що їсти, в горшку не бовтати, усів не марати, слов не пропускать, другим не мішать.
Общий легкий шепот и смех.
Стеха. Послухаю, послухаю, чи єсть же така страховина, щоб я злякалась.
Голос. Чуєш ти? коли не будеш мовчать, так геть собі!
Другой. А то виженем!
Стеха.
Голос. Дзус йому, мурому! Гляди, щоб на одній осичині не повісили тебе з сотником.
Хозяйка. Та замовчіть же, Бога ради! (К кобзарю.) Кажи, дідусю, кажи; їх не переслухаєш.
Кобзарь (прокашлявшись). У венгерській стороні, у цесарців, за шляхетською землею, стоїть гора висока; а в тій горі нора глибока; в норі сидить не звір, не птиця - турецька цариця. Сидить вона сто тисяч літ, не молодіє, не старіє, а тілько дедалі зліє; їсть вона од схід до захід сонця - не хліб печений, не курей і не яку-небудь людську страву, а трощить маленьких дітей за те, що коли ще вона була у Туреччині важкою, так їй сказав арменський знахар, що вона родить дочку і дочка та буде, як підросте, в тисячу раз краще її. От вона, справді, як родила дочку, так зараз і з’їла її, та з того часу сидить у норі і, не вгаваючи, усе їсть дітей; не розбира, хоть хрещені вони, а хоть нехрещені, їсть усіх, їсть тобі всіх, та й годі, - і дівчаток, і хлопчиків...
Стеха (быстро). І хлопчиків! Ах, вона триклята баба! Щастя її, що я не знаю тієї гори.
Голос. А. що б ти зробила?
Стеха. Що? Задушила б.
Голос. Куди тобі, погане!
Другой. Ти й за двері сама боїшся вийти.
Стеха. Хто, я?
В толпе. Та не мішай же слухать. Не хто ж більш, ти!
Стеха. Я боюсь? Хочеш, зараз піду на гробовище? А коли хочете, так у стару корчму, що на старому шляху.
В толпе. Прудка дуже! За поріг не вийдеш, умреш.
Стеха. Я вмру? Що ставиш?
В толпе. Мої музиканти на всю; а ти?
Стеха. Піввідра слив’янки, три куски сала і паляниця.
В толпе. Добре! Тільки щоб, знаєш, слив’янка була з панського льоху.
Стеха. Та вже де не візьму, до сього вам діла нема, а поставлю. Де мій байбарак? (Надевает верхнєє платье.) Гляди ж не цурайся слова! (Кобзарю.) Як я вернусь, так тоді докажеш, дідусю; а то я і не хочу. (Уходит.)
Кобзарь. Добре.
В толпе. А щоб повірили, так принеси цеглинку, або кахлю з груби, або що хочеш, тільки з Корчми.
Стеха (за сценою). Добре, добре.
Голоса. От дівка голінна, так-так!
Другой. Чуприну їй та уси, тоді хоч у пекло...
Третий. Так подумають, що козак.
Хозяйка. Вже козир-дівка, не вам рівня. От же й піде; тоді плати.
Голос. Або слив’янку пий, а салом і паляницею закусуй.
Хозяйка. Побачим, побачим, чия візьме. Чого сидіти? Щоб недаром музикам платить, ну лиш потанцюєм лучче. Ану, вдарте,
Толпа в беспорядке расступается.
Козак с девушкою выходят танцовать. Музыканты заиграли, и пляска началась. Занавес тихо опускается.
АКТ ТРЕТИЙ
Внутренность развалин корчмы. Стены без потолка и несколько уцелевших стропил. Все занесено снегом и освещено луною. Несколько минут молчания. Вдали слышна песня, потом ближе, ближе, и является Стеха, робко припевая: «Ах, сережки!..» Она останавливается у развалившейся печи и с робостию осматривается кругом.
Стеха. Як страшно! Де ж вони? І коней тож не видно. Чи не махнули вони собі? То-то буде добре! За два червінці продать своє щастя... (Осматривает следы.) Ні, опріч моїх, нічиїх не видко слідів... Що, як вони обманили та другим шляхом?.. От тобі й сотничка! Побіжу мерщій додому, чи не подіялось чого там. Розкажуть, що я помогла, - тоді усе пропало. (Поспешно возвращается.)
Навстречу ей Назар несет на руках Галю.
Стеха. Се ви? А тут так страшно... Чи не случилось чого?
Назар (опустив Галю). Нічого не бійсь. А коні тут?
Стеха. Ні, я не бачила.
Назар. Збігай подивись, і як нема, то біжи мерщій у слободу, чи не зустрінеш на дорозі.
Галя. Стехо! Чому ж ти не йдеш? Біжи ж скоріш: тато прокинеться! Біжи-бо!
Стеха. Зараз, моя панночко; для вас на край світу полечу. (Поспешно выламывает из печи изразец.)
Галя. Що ти робиш?
Стеха. Зараз. Се од вовків. (Быстро удаляется.)
Галя. Ходім на дорогу: мені тут страшно.
Назар. Не можна, моє серденько: там побачать, а сюди ніхто не ввійде.
Галя (грустно). Ну, роби як знаєш, а я... я все зробила... Боже! На зорі прокинеться тато... Ох, Назаре, Назаре! що я наробила!
Назар. Лучче нічого не можна було зробить.
Галя. Тато мене проклене.
Назар. Себе нехай проклинає... Ти змерзла, моя кришечко? Візьми мою кирею. (Снимает плащ и расстилает по снегу.) Спочинь, моє серденько; поклади свої ніженьки у мою шапку. (Галя садится на плащ. Назар вкладывает ее ноги в свою шапку.) Оттак тепліш (целует ее), тепліш, моє серденятко.
Галя. О, мій голубчику, мій сокіл ясний! як мені тепло, як мені весело!.. Тільки я боюсь: тато мій такий сердитий.
Назар. Не бійсь, моя пташечко, нічого, поки я з тобою. Не бійсь, тільки люби мене. Я подумав тоді... коли...
Галя. Коли? Що подумав? Може, недобре?
Назар. Не то що недобре, та не тепер згадувать об чімнебудь недобрім, коли на серці така радість. А завтра... що завтра зо мною буде? Я вмру, мене задушить моє щастя, моя доля. (Кладет ей на колени свою голову. Галя перебирает его волосы. Назар, подняв голову, с нежностию смотрит ей в очи.) О, мої очі, мої карі! Поглядіть на мене, мої зорі ясні! (Немного помолчав.) Серце моє, ти не казала батькові, що підеш заміж за полковника? Не казала?