Не вбивай
Шрифт:
— Дивно!
— Сам собі дивуюся, Мотре.
В дворі запалювали свічки. Незабаром тітка покличе на вечерю.
— Знаєш що? — почала нараз, зміняючи свій голос, Мотря. — Говорім як приятелі, тямиш, ти обіцяв моїм приятелем бути.
— І буду.
— Так тоді, будь ласка, скажи мені, Іване, чого ти хочеш від мене, чи почути правду, чи щоб я дурила тебе й себе?
— Правди хочу, Мотре.
— Правди? Так тоді знай, що я вже нікого кохати не можу.
— Гетьмана любиш?
—
Зорі заглядали їм в очі, тишина заспокоювала їх серця., — А все ж таки, щоб не було тобі гірко від'їздити від мене, знай, що негідної не любиш. Якою я приїхала в Бахмач, такою від'їхала з нього. Зрозумів? Чуйкевич кріпко стиснув її руку.
— Спасибі тобі, Мотре!
— Сплетням не вір. Не могла я стати дружиною Мазепи, але ж і коханкою його не хотіла бути. Від'їхала від нього. Я хотіла, щоб гетьман всеціло посвятився справі. Розумієш мене?
— Розумію.
— Так тоді хіба можемо йти в хату. Між нами скінчені порахунки.
Мотря справді пустилася йти, але Чуйкевич задержав її:
— Стривай! Послухай і мойого слова.
Посадив її на лавку, сам стояв, стискаючи шаблю.
— Щирий друг говорить до тебе, Мотре. Найщиріший у світі. Не одну ніч передумав він про тебе. Не один раз тікав перед очима твоїми, бо спокою йому не давали. Смерті в боях шукав, смерть не приймала його. Мабуть, нам долі своєї не минути… Так тоді покорімся їй.
Слухала спокійно і вважно. А він говорив дальше, ніби з другого берега гукав, крізь бистру річку кохання, котре втікало від них.
— Для обоїх нас життя — одна мука. Тобі мати не дає спокою, а мені ти! Пощо воно?
— Гадаєш — краще покінчити з життям? Чуйкевич зжахнувся.
— Бог мені свідком, що такої гадки я не допускав до голови ніколи!
— А що ж тоді?
— Що?.. Позволь, — хай подумаю, як тобі це сказати. Казатиму звичайно, без афектів, розум пущу до слова, не серце… Поки ти не віддашся за мене, Мотре, поти Любов Федорівна робитиме пекло — тобі, батькові і — йому.
— Гетьманові, гадаєш?
— Так, йому. А сама ти сказала, що гетьманові треба тепер спокою, щоб він всеціло міг посвятитися справі.
— Так, сказала я це.
— Так тоді й бачиш. Любов Федорівна не стане впівдороги, дальше коверзуватиме проти гетьмана і попсує діла. Не гнівайся, що так про твою маму кажу.
— Кажи!
— І гетьман, поки ти не віддашся, не покине гадки про тебе. Шукатиме шляхів, щоб дозвіл на вінчання добути. Спутаєш йому руки, Мотре, а ти того, мабуть, не хочеш.
— Ні, я того не хочу, Іване.
— Так тоді — кругом нас зачарований круг, з котрого тільки один вихід бачу.
— Який?
— Будь дружиною моєю. Кохання не жадаю від тебе, хоч, правду кажучи, і надії не трачу, що заживеш зі мною і полюбиш мене. Я ж не осоружний тобі. Кажеш: «Мрію кохаю». Знаю її. Це і моя мрія. Вона з'єдинить нас — побачиш. Маючи одну ціль перед собою,
У бузку залящав соловій, задрижали зорі, озвалися жабами озерця. Місяць випливав на небо. На ґанку появилася чорна стать Марії Федорівни:
— Іване, Мотре, будь ласка, на вечерю!
— Підемо! — відповіла Мотря.
— Ходім.
І вони йшли поруч себе, несучи в серцях своє життєве питання.
— Що ж ти, Мотре, на те? — озвався перед сходами Чуйкевич.
— Дай подумати хвилину, — відповіла спокійно Мотря.
— Коли можу сподіватися отвіту?
— Завтра вранці, а може, ще й нині. Не знаю. І увійшли до хати.
За вечерею Чуйкевич розповідав про війну. І тітка, і Мотря цікавилися Альтранштадтським миром. Знали, що Август відрікся там королівської корони, від Чуйкевича довідалися, що, крім того, написав власноручне письмо до Лещинського (розуміється, на бажання Карла), в котрім поздоровляв його як нового, законного короля. Та ще зірвав Август союз із Петром і дав Кардові слово, що заплатить контрибуцію, не буде нападати на шведів і проти них не буде з ніким шукати ворожих союзів.
— А чи додержить слова? — спитала Мотря, котрої прихильність була по стороні короля Станіслава. Чуйкевич похитав головою.
— Яке там у політиці слово. Роблять те, що мусять. Август дає слово, а його сторонники в Любліні зговорюються з Петром.
— І до чого договорилися польські пани з царем?
— До того, що коли війну виграє Петро, то знову посадить Августа на престолі, а вони за те мають помагати йому побити Карла.
— Пани б'ються, а на хлопах шкура тріщить, — завважила тітка.
— Що тріщить, це правда. В Московщині чеканять тепер низькопробну монету — життя дорожіє. На млини, на рибні ловлі, на заїзні двори, навіть на домовини наложили налоги, — на домовини! Хоче хлоп бороду носити, так плати 30 рублів, себто п'ятнадцять червінців. Тютюн, сіль, смола, поташ, навіть сало — це монополії царські. І жий там бідному чоловікові, як хоч! Цар три міліони річно потребує, з того 80 відсотків на війну. Легко сказати — три міліони, а звідки їх узять?!. Не даш — кари які! За що-будь ніздря виривають, колесують, шкварять на вільному огні. Не знати, де страшніше: на війні чи в краю?
Жінки сумно головами хитали.
— Ось яким добром хочуть ущасливити нас. А народ ніби того й не бачить.
— Народ — не дивниця, але старшини! — поправив Чуйкевич. — Старшини розбираються в ділі. Кождому відомо, що діється в Москві, а вони ніби не бачать. Якось воно буде, гадають.
— Так буде, що знову край переміниться в пустиню. Знову лиш димарі говоритимуть про колишні свободи, і села, і черепи людські з німим докором глядітимуть чорними очодолами в наше веселе небо.