Не вбивай
Шрифт:
— Ну і що?
— А що ж би, ягоди з'їв, а з черешні зробив хлів, свинюшню для таких свиней, як ви!
— Ну, це ти вже, небоже, здорово пробрехався, — почав другий, — бо нема такої голови, щоб у ній дереву корінь пустити. Але що сватові сестри моєї покійної зовиці виросла гречка на пиці, то це так. Він сім літ не мився, а на восьмий впився, від неділі до неділі спав і не будився. Аж збудила мила. Боже, твоя сила, ані сіяв, не орав, гречка зародила… На руках, на ногах, навіть на спині, чиста, кажу вам, гречка.
Деякі з Чуйкевичевих
Розказував їх народ, що не мав уже чим журитися, ні хати, ні жінки, ні дітей, ні пана, гуляй, душе п'яна, від ночі до рана!
Сміялися з себе і з цілого світу. Не боялися ні царя, ні Бога, про гетьмана навіть не згадуй.
Тільки один мовчки сидів, ніби він зроду сміятися не вміє. Того на решето брали.
— Знаєте, що робив Онисим? — питався котрийсь, показуючи на мовчаливого товариша.
— Нічого мудрого, але розказуй вашець!
— Отож, як грабували ми недавно наше містечко, каже жінка до нього: «А піди-но ти, Онисиме, може, що притащиш; із одежі або з харчів, що б не було, придасться, бо біда вовком свище. Дітиська їсти плачуть, а нема їм що до рота ткнути».
Пішов наш Онисим, не було його два дні, а на третій притащив — знаєте що? — дитину! Дівчинку-дволітка, не знати навіть чиє — людське, панське чи, може, жидівське? «Плакало, — казав, — поміж трупами, змилосердився та й забрав».
— Свої діти мав, так знаю, що таке дитина, — боронився Онисим.
— А в мене нікого нема, — озвався дядько, чорний, як циган, і засвітив очима. — Сам, як палець, тільки помста ходить за мною.
— І це дружина, якщо другої Бог не дав.
— Як дивлюся на людські достатки, як вони з жінками й дітьми у вигодах живуть, то такий мене жаль за серце стискає, що або їм кінець, або мені.
— І чому б то багачам з бідними не поділиться?
— Захотів молока від бика.
— Попроси в жука меду.
— У них і серед зими не випросиш леду.
— Багач глухий, коли кажеш: дай, а скажи: на, то вчує.
— Багача просити, що глухому пісню співати.
— Вмерлого не розбудиш, багача не допросишся, його не проси, а сам бери, що візьмеш, те й твоє.
На Чуйкевича поглядали з-під ока. Якийсь сміливий весельчак на череві підповз до нього.
— Мабуть, гарне пиво, — почав.
— Нічого собі, — відповів Чуйкевич.
— Спрібував би, так грошей чортма. Чуйкевич казав і йому дати мірку. Цей випив і, витираючи вуса, похвалив:
— Є ще гарні пани на світі!
— Лучаються, — відповіли йому, — та мало.
Веди мене, поводир, Де дівчата роблять пир, Отам мене поцілують, Пампушками нагодують! Тю! –
співав сліпець, але його мало хто слухав. Хто хропів, хто кулакувався з сусідом, деякі в кості грали. Зірвався один.
— Пускайте мене, не витримаю довше, Бога нема, чорта нема; є тільки чоловік-звір, ходімте! Насилу посадили його на місце.
— Розжалобився, як вовк над поросям, — казали. — Куди підеш, ну, куди ти, недотепо, підеш? Сиди між добрими людьми, де не проженуть.
— Це такий, — пояснював Чуйкевичеві весельчак, що йому жінку й дітей перегнали кудись, не знати де. Багато тепер нещасливого народу.
— Л ще більше дурного, — завважив Чуйкевич. Той глянув на нього з-під ока:
— Ваша милість не тутешні, мабуть.
— По чім гадаєш?
— Тутешні нашого брата за чоловіка не мають, — а присуваючися ближче, додав: — Чоловікові з очей видно, що в нього на душі. Якби ваша милість у погоню за такими, як отеє ми, пускалися, то не сиділи би під липою, а засілися б десь поза углом. Наш брат свого ворога, як пес нюхом, здалеку чує.
Чуйкевич заспокоїв його, казав, що в його дійсно друге діло, і питався, що це за люди і чиї.
— Свої та Божі. Невмоготу довше страдати; тікаємо.
— Куди?
— Куди Бог дасть. У Вільну Слободу, на Запорожжя, на
Дон, куди нас ноги понесуть, а очі попровадять, щоб тільки
вирватися звідси…
В громаді зашуміло. Сварилися. Одні радили не відбігати далеко й дожидатися приходу Булавіна, другим спішно було до нього. Наскучило песяче життя: утеча, скитальство, жах перед погонею.
— Ходімте, — казали, — а то нас опісля не приймуть або,
як чернь, поженуть перед собою.
Сварка до бійки доходила.
Люди, зацьковані, легко вибухали гнівом і зганяли його на собі, скакали до очей. Ось-ось і пічнеться кровопролитство і костеломство, як хазяйка казала.
Та до того не дійшло. Піднявся цей чорний, як циган, і блиснув грізно очима.
Тишина…
— Товариші! — почав. — Голото бездомная, сироти безріднії, брати мої біднії! Послухайте правдивого слова. Киньте сварню, до ладу привикайте, до послуху людського. Без послуху і діла нема. Отаман колоту не дозволяє, за бешкет смерть. Походний отаман жадає, щоб ви десятками зібралися, вибираючи собі старшин. Виберіть же й собі отамана.
— Циганові отаманом бути! — закричали кругом. — Циганові!
Поклонився їм.
— Поки гурт не зросте вдесятеро, поведу вас. Але ж вважайте: за непослух смерть!
— Хай буде! — відповіли йому.
— А тепер прочитаю вам, що Булавін пише. — Витягнув із-за пояса шматок паперу і став читати, ніби кулями в уши сипав: — «Отамани, молодці, дорожні харцизи, вільні усякого стану люди. злодії і розбишаки! Хто захоче з поход-ним отаманом Кондратієм Булавіном погуляти по чистому полю, красно походити, з'їсти і випити смачно, на добрих конях поїздити — то забирайтесь до мене у вертепи самарські!»