Не вбивай
Шрифт:
— Доробилися, — глухо повторили жінки.
— І цікаве от що, — розказував дальше Чуйкевич. — Як розкопували печорську гору, то великий скарб знайшли.
— Скарб?
— Так, ассірійські монети. Це, бачите, ніби земля змилосердилася над своїми дітьми і сказала: не платить вам цар, так я вам заплачу.
— Хіба що земля змилосердиться над нами, — з жалем промовила тітка.
Мотря заперечила її.
— Кості наші викине колись, бо ми лежати в ній не гідні. Ми не діти її рідні, а пасинки якісь, не козаки, а потурнаки, московське кодло! Гірко, соромно, подло!
Кров підступила її до лиць, очі зробилися великі-великі. Чуйкевич глянув на неї і пізнав колишню Мотрю. Не тую, що була в гетьмана, спокійну й покірну, мов на образі Благовіщення Пречиста, а буйну, грізну, несамовиту.
Марія Федорівна пригадала собі колишні припадки з Мотрею і взяла її за руку.
— Мотре! Погано ми вітаємо нашого гостя. Пощо нервуватися. Якось Бог дасть, бо ще так не було, щоб ніяк не було, — приговорювала, жартуючи. — Що в нас погано, це правда, та ще, бач, наша козацька мати не пропала. Тепер війна, а на війні нема добра. Настане мир…
— Злетяться круки на жир…
— Мотре, Мотре!
Чуйкевич теж почав уговорювати її. Казав, що не вступав би був, коли б знаття, що роздратує Мотрю.
— А може, ти, Мотре, не рада? — питався, беручи її за руку. — Говори щиро. Якщо ти не можеш покійно дивитися на мене, то піду собі геть, і без жалю, бо я жалю до тебе мати не можу, вір мені, не можу,
Говорив м'яко, не по-козацьки, так що Марія Федорівна дивувалася, звідки в нього стільки лагідної терпеливості набереться. Жалувала його.
Мотря отямилася.
— Прости! І ви простіть, тітусю! Не винна я, така вдача моя — неприкаянна.
Оперлася плечами об липу і дивилася на зорі. Вечоріло. Холодок повівав від лугів. Чути було, як вертав товар із паші…
— Ось яку гарну нічку посилає Господь, — почала тітка. — Якраз для любої, тихої розмови. Розмовляйте, діточки, з собою. Незабаром покличу вас на вечерю.
І пішла.
Чуйкевич шаблею писав якісь знаки по стежці, ніби план битви рисував. Мотря дивилася на зорі. Нараз, не зводячи очей із неба, спитала:
— А шведи що? Бачив ти їх? Бачив Карла? Говори. Які вони, який їх король, чи справді такий лицар, як кажуть? Чуйкевич дальше шаблею по стежці водив.
— Доводилося мені битися зі шведами, і мушу сказати тобі, Мотре, що не піднімалася моя рука на них. Соромно було. Ніби я на братів своїх ішов. Це не наємники, що за гроші шкуру свою на війну несуть, не товпища сліпі, що під свист нагаїв на ворога йдуть, це справжні лицарі, що вірять вождові свойому і за ним по славу, як птахи у вирій, летять. Є між ними молодики, як діти, є старі, що, мабуть, онуків дома лишили, але трусів я там не бачив, тому-то й кервавилося серце моє, коли їх у полон переможених десятикратною перемогою брали, і лаяли, і зневажали, і знущалися над ними глупо, нікчемно, подло…
— А їх король?
— Що ж тобі про нього казати? Він, як кождий великий чоловік, у легенді живе. В легендах, як у хмарах, ходить. Невстрашений і грізний у бою, все напереді, все там, де найгірший огонь, і куля його не береться (москалі вірять, що він заворожений якоюсь невідомою силою). А поза боєм він лагідний, тихий, ніби засоромлений і ніби винуватий.
— Винуватий, що народові слави бажає. Всі, що великого бажають, перед малими в вині, винуваті… Багато їх, тих лицарів шведських?
— В тім то й біда, що мало. Кажуть, що в них так мало людей, що собак на вартах ставлять.
— Як то собак?
— А так, що поставлять собаку, де має стояти чоловік, і вона варту держить.
— І не втече?
— Ні. Стоїть, а коли ворога побачить, так лає, знак подає.
— В них собаки, а в нас? — і Мотря так глянула на Чуйкевича, що йому мороз пішов по спині.
Це тая Мотря, що була колись, та сама, котрої він ніяк не може забути, котра тягне і відтручує його від себе, як крутіж на Ненаситецькім порозі.
Нема йому життя без Мотрі, нема і бути не може.
І, забуваючи про все, він, дивлячись Їй просто в очі, спитав:
— Мотре, а що ж буде з нами?
Сам своїх слів злякався. Гадав, що Мотря зірветься і прожене його або згірдливо гляне на нього і піде в двір. Більше й не побачить її.
Та, на диво, вона, видержуючи його погляд гарячий, відповіла спокійно:
— Що буде з нами, питаєш. Або я знаю, козаче? Дивує мене тільки, що ти ще не забув Мотрі.
— Бо забути не можу. Шукав я забуття у боях, шукав його в праці, у книжках і не знайшов нігде; видно, нема його для мене. Мабуть, Бог так хоче, щоб я не міг тебе забути, Мотре.
— Навіть після того, як я з гетьманом сиділа?
— Навіть після того.
— Правду кажеш?
— Як на сповіді святій.
Весняна ніч вкривала їх своїм зоряним омофором. Тихо було, навіть вітрець не шевелів гілками. Хвилину мовчали обоє, ніби вслухувалися в тишину.
Нараз Мотря піднялася з лавки і спитала:
— І не соромно тобі гетьманову коханку любити?
Чуйкевич і собі з місця зірвався:
— Мотре, — прошипів, — уразила ти мою найболючішу рану!
Шаблю долонею стиснув і пригнув її так сильно, що будь вона не з дамаскинської сталі, а звичайна, то луснула б надвоє.
— Прости! — промовила Мотря, простягаючи до нього руку. — Я по щирості спитала.
— Мотре! — почав з жалем Чуйкевич. — Ти навіть не догадуєшся, що за пекло пережив я у Бахмачі. Я мужчина, в мене є гордощі свої. Серце моє між гетьманом і тобою, як між молотом і ковалом, лежало.
— І ти видержав удари?
— Я переміг свій біль… Я не можу тебе не любити.