Не вбивай
Шрифт:
До того, відома річ, що цар несамовитий, на нього всі дивляться, як на антихриста, і — який же тут Великдень?
Добре, що минув і що кінця світа не було.
Більше ніж тиждень і мало що не два довелося ждати гетьманові Мазепі на тую воєнну раду. Правда, у Жовкві він не потребував скучати. І він їздив, і до нього приїздили люди, але треба було дуже секретно видатися з ними й дуже політичне балакати, бо в Жовкві під тую пору і стіни уха мали.
Гетьманові старшини теж не були раді. Весна. В маєтках
Нарікали старшини, зібравшися в гетьманській господі, коли їм довелось на гетьмана ждати, так як нині, у второк по провідній неділі.
Гетьмана ще вранці покликали на раду, бо цар скоро встає. Сидіти може геть поза північ, а вставати мусить разом зі сходом сонця і зараз за роботу береться. Чорт, не чоловік!
Старшини посходилися коло полудня. Не буде ж тая рада Бог вість як довго тривати! Петро не любить зайвих слів. Або говори до речі, або мовчи. Декому вже й язик відрізали за те, що непотрібно балакав. З Петром короткий процес.
Чекають старшини, гетьмана нема.
— Ясновельможний сам пішов? — питає Орлика компанійський полковник Ганський.
— Сам, як палець.
— Також нові звичаї, щоб гетьман одинцем ходив, нібито в нього надійних людей нема.
— Видно, нас там не треба, — додає обозний Ломиковський.
— Нас тільки тоді кличуть, як голову під кулі та під шаблі треба наставляти, — завважує Ганський, — але до військової ради, то ми задурні. Москалі всі розуми поїли.
— Звичайно, вони барини, а ми холопи їхні.
— Царські люди in spe.
Говорили чимраз тихіше, щоб який чорт не підслухав.
Хтось добув із шароварів добре вже постирані кістки.
— Кидаймо!
Скорочували час як могли. Але нервувалися, і навіть кості не могли цьому нервованню зарадити.
— Хтось іде!
І властитель костей сховав їх назад у свої глибокі шаровари.
Увійшов покоєвий гетьманський, Кендзеровський, оженений з сестрою Насті Скоропадської, чоловік молодий, не дуже ще бувалий, але відомий зі своєї вірності до Мазепи.
— Як же там, Кендзеровський, — стали питати його, — не чув, що там діється на тій раді?
— Звідки я, ваші милості, чути маю. Двері позамикані наглухо, скрізь варти, туди й миш не пересунеться.
— От як москалі вміють секретні ради тримати! — завважив хтось.
— То правда, а ми свобідний народ і не любимо секретів.
Що на серці, те й на язиці.
— Біжимо з язиками, чи треба, чи не треба.
— Але як же там, пане Кендзеровський, не чув, коли гетьман поверне?
— Кажу милостям вашим, нічого я не чув, і сам прийшов подивитися, чи не вернувся вже ясновельможний, бо звідси до царського постою недалеко. Піду назустріч.
— Іди, йди, небоже. А якщо гетьмана зазриш, так і нас ісповісти.
І Кендзеровський пішов. Ломиковський потягнувся і позіхнув на всю губу.
— Їй-Богу, вже мені того всього забагато!
— А мені обідати хочеться, — сказав, утираючи губи, полковник Ганський. — Тепер, як тут говорять, загальниця. Пощо має чоловік себе морити?
— На гетьмана з обідом чекаємо.
— Може, він у царя обідатиме.
— А мабуть. Якщо рада затягнулася так довго, то цар своїх радних на обід запросить. Іду я. У мене тут і знайомі є. Хоч медку поп'ю. Тутешні люди вміють добрі меди ситити.
І Танський вийшов.
Ломиковський знову протягнувся, аж крісло затріщало, і позіхнув від уха до уха.
— Не люблю я цього Танського, — сказав.
— А це чому?
— Отак, не люблю, та й годі! Непевний він для мене чоловік. Ніколи тобі не подивиться в очі, як кіт.
— Щось ніби Кочубей.
— А гадаєте, панове, що Кочубей певний?
— Хто його знає, чи певний він, чи ні, а гріха на совість не треба брати, — завважив Орлик. — Щодо Ганського, то гадаю, що він, як компанійський полковник…
— Компанійський, охочекомонний чи сердюцький, один чорт. Тут не в ранзі діло, а в людині, — замітив прилуцький полковник Горленко. Він недолюблював тих нових формацій і, хоч як був прихильний до Мазепи, криво дивився на тих всіляких попридумуваних ним старшин. Взагалі, генеральні старшини і полковники старих, справжніх козацьких полків тримали себе за щось окреме.
— Молоде вино вишуміти мусить. Так і ті нові гетьманські полковники, поки не вишумлять, то з серцем до них не підходи.
Критикували одні других, аж до Кочубея дійшли.
— А цей же що? Старий гетьманський товариш. Яму під Самойловичем копав, а тепер, мабуть, під Мазепою гребе.
Апостол боронив свого свата. Не такий-то він небезпечний. От, звичайно, біда, коли жінка чоловіком, ніби швець шкурою, крутить.
— Ні, ні, пане-товаришу, не борони ти генерального судді. Побачиш, він колись ще таку штуку затіє, що всім одно горе вийде, — обстоював Горленко.
— Наш судець Чуйкевич куди краща людина.
— Золото, не чоловік!
— А син?
— Яблуко від яблуні недалеко паде. Молодий Чуйкевич у свого батька вдався.
— Гадаю, що в нього ще більше характеру, ніж у батька. Подумайте лише. Цей парубок закохався у Кочубеєву Мотрю, ну, як чорт у вербу.
— Добра мені верба, Кочубеєва Мотря! Це ж найпишніша троянда, пане-товаришу! — завважив Орлик.
— Для тебе, генеральний писаре, бо ти, хоч свою гарну жінку маєш, але й на других не від того, щоб глипнути оком. Звичайно, — молодий. А мені вже не до жінок. Отож кажу, закохався Чуйкевич у Мотрю, Мотря до гетьмана втікла, а він її у гетьмана сторожив, для нього. Погадайте, яка це вірність!