Не вбивай
Шрифт:
— Бувають ще характерні люди на нашій Україні.
— Україна буйна, на ній усяке квіття процвітає.
— Але будяччя найбуйніше буяє!
— Звичайно, — степ. Та ми відбігаємо від речі. Про молодого Чуйкевича мова. Чую, він тепер знову до Мотрі сватається.
— Говорять.
— Кажуть, нібито Кочубей і старий Чуйкевич уже й гетьмана просили, щоб їм дітей повінчати дозволив.
— А гетьман що?
— Викручується, — прошептав Горленко. — Кортять мошка гуглі, — і старшини
— Такий старий, а на жіночу вроду — пес.
— Тут не в старості діло, а в комплекції. Такої комплекції наш гетьман, і годі.
— Але що йому не наскучать ті юбки?
— Доброму козакові гостра шабля і гарна юбка не наскучать ніколи. Шабля на війні, а юбка дома, от воно які Апостол крутив свій дивно закоцьорблений вус.
— Та що ви його так крутите, пане-товаришу, як мошко пейси? — жартував Ломиковський. А Горленко відповів:
— Товариш Данило, бачите, кінець вуса такий гачок чіпає, щоб на нього жінок ловить.
— Як риб на вудку.
Апостол розплющив око, зморщив над ним чоло і відповів:
— Твоєї, товаришу, не зловлю. Не бійся.
— Тс!..
На порозі появився Кендзеровський, цитьнув і нараз вискочив надвір.
— Гетьман із воєнної ради вертає! Полковники попричісували пальцями чуприни, поправили пояси, файки повитрушували і поховали.
— Та й накурили ж ми в тій хаті.
— Ніби архієрей у церкві накадив.
Орлик відчинив вікно і здалеку побачив гетьмана, котрому назустріч біг Кендзеровський.
Орлик знав гетьмана, як тільки можна було його милість знати. Вгадував, коли він у доброму, а коли в поганому настрою. Тепер зжахнувся. Гетьман надтягав, як чорна хмара. Орликові потемніло в очах. Нагадався йому той Мазепа, котрого він бачив по від'їзді царя Петра з київського бенкету… «Слухай, що Меншиков каже».
Орлик відскочив від вікна і почав згортати та порядкувати на свойому столі якісь папери. Деякі ховав у нагрудну кишеню.
— Не остався наш гетьман у царя на обіді, — завважив Данило Апостол і перестав крутити свій ус.
Нагло відчинилися двері, і в хату увійшов Іван Степанович Мазепа. Його обличчя, звичайно блідаве, ніби зі слонової кості, паленіло. Між бровами зарисувалася характеристична складка, уста затяглися, вус нервово дрижав.
— Здорові були! — сказав, не підводячи задуманих очей, перейшов хату і вступив у свою спальню. Кендзеровський заніс за ним туди кирею і шапку, замкнув двері і вийшов до старшин. Ті стояли, збиті в гурт, збентежені, і не знаючи, що їм робити: йти чи дожидати, аж вийде до них ясновельможний?
Такої ситуації вони не пам'ятали.
Гетьман дуже вважав на товариські форми. Хоч як був іноді стурбований, а може, й лихий, а все ж таки зі старшинами чемно і ввічливо вітався. А тепер він перелетів через кімнату, як вітер, і тільки його сап'янці проскрипіли, аж здавалося, долівка під ногами застогнала. Що такого зчинилося на раді, що вивело старого гетьмана з рівноваги?
І старшини стали перешіптуватися між собою.
— Навіть у царя на обід не лишився!
Це їх турбувало найгірше. Це був дійсно поганий знак. Крізь зачинені двері чути було, як гетьман ходив кругом стола; ходив, ходив, ходив…
— Що сталося? — питали Кендзеровського.
— Не знаю. Його милість словечком не відзивалися до мене, — відповів і, зітхаючи, вийшов.
Пристали тоді до Орлика. Але й він нічого сказати не міг.
— Може, які листи?
— Ніяких таких листів не було. Видно, на раді збентежився.
— Цар — нахальна людина. Чи не обидив він його?
— Не гадаю, щоб аж до того дійшло. Цар потребує наших людей і — червінців, а вони є тільки в Мазепи.
— Як колись у батька Хмельницького бували. Король мерз тоді у своїх покоях на Вавелю, не було курки, щоб йому на обід зварити, а в Хмельницького все гроші знайшлися… — завважив хтось.
Гетьман ходив, ходив, ходив.
— Ви як собі гадаєте, — озвався Апостол, шарпаючи свій вус, — а я таки йду. Не люблю такої гостини.
Вийшов Апостол, а за ним і другі. Двері, не мащені, мабуть, відколи їх у завіси поклали, заскрипіли так жалібно, що гетьман, здається, цей скрип почув і вийшов зі своєї
відпочивальні.
Явився на порозі не рум'яний уже, а білий. Орлик стояв при столі, Горленко підпирав піч, Ломиковський дивився у вікно.
— А тамті де? — спитав гетьман, розглядаючись по хаті.
— Обідати пішли.
Орлик несміливо приступив до гетьмана.
— Ваша милість теж зволять прийняти обід?
Гетьман заперечив головою.
— Не хочу!
Це «не хочу» було так сказане, що Орлик і не питався дальше.
Гетьман переступив поріг. Прискореним кроком підійшов до Ломиковського, подав руку, потім до Горленка і теж звітався з ним.
— Як ваше здоровля? — спитав, силуючися на усміх.
— Спасибі милості вашій. Живемо помаленьки.
— Гірке це наше життя, панове-товариші, ой гірке! Ворогові свойому такого не бажаю.
Орлик подав гетьманові якийсь старий, сильно висиджений фотель. Сів, спираючи руки на непевні поруччя. Прикра мовчанка запанувала в кімнаті. Нараз — гук!
Гетьман здригнувся.
— Стріляють цареві до обіду! — процідив крізь зуби. Його руки нервово стискали поруччя. Зелений бузок заглядав у вікна. Від цієї зелені падали відблиски на біле гетьманське обличчя і робили його ніби мертвим.